У царині інтимної лірики поезія жіночого серця становить свій, особливий, самобутній світ. Вона безпосередніша, "оголеніша", беззахисніша та безоглядніша за "чоловічу" лірику. У всякому разі, вона по-своєму розковує душу, по-своєму збагачує суттєвою радістю і болем, немовби розриває нашу власну здатність жити серцем - таку потрібну і "дефіцитну" за умов по повсюдних скарг на раціоналізм і прагматизм, оскудіння душ. Вона плекає красу чуття, благородство стосунків між людьми. Інтимна лірика такого характеру, як у Ганни Чубач, не ізолює ліричне "Я" від світу, а, навпаки, душевніше пов’язує з ним. Бо поетично інтерпретована любов - це протилежність егоїзмові. Це школа людської солідарності і самопосвяти. Навіть любов нещаслива, невдала, нездійсненна. В ній не кривда, гнів, мстивість, а жаль і навіть співчуття до зрадливого коханого, за його сліпоту. "Знайдеш кращу (іншу) дівчиноньку з чорними бровами, та не знаєш тої правди, що була між нами", - ці глибокі слова з народної пісні могли б бути епіграфом Ганни Чубач до її поезій нещасливого кохання. Втім, чи нещасливого ж? Чи взагалі кохання буває щасливе і нещасливе? Воно просто буває, і в ньому все. І коли минає, то лишає радощів не менше, ніж жалю, лишає світ спогадів, що його ніяким словом не обіймеш. Цей світ Ганна Чубач виповідає і виповідає у своїй ліриці - і виповісти не може.
Радує багатогранність її переживань, невідповідність душі якимось "установками", що нав’язують той чи інший тип реагування. У Ганни Чубач - ціла гама емоцій та оцінок, між якими немає чіткої межі. Тут і кара серця, може, єдина благородна кара - не визнати за ним права на спільний погляд:
Час - не лікар,
Час - філософ.
Як зустрінемось тоді?
Серце пісню заголосить
Про обмани молоді.
Але я, зібравши силу
(В помсти сила є своя),
Прошепчу:
„Не вірте, милий
То не я була. Не я.
Тут і прокляття, але якесь "ритуальне": "Невірного за зраду прокляну", швидше пісенне, ніж особисте. Вдача ліричної героїні Ганни Чубач - суто народна: щира, довірлива, сердечна. Це добра і надійна людина. Не знає дрібничковості й розрахунку. Згадується Маяковський: "Вовеки не придет ко мне позорное благоразумие", зате знайомі їй хвилини нестримних поривань і відчайдушності:
Як пити - то напитися
Як бігти - доганять.
Як впасти та забитися,
То з доброго коня!
Але це швидше азартний душевний настрій, під хвильку, аніж крайнощі егоцентричної поведінки. Бо над усім панує, знов-таки в дусі народної вдачі, велике душевне здоров’я, що дає міру та рівновагу і в радощах, і в горі. Ота народна вдача ліричної героїні - з доброю основою традиційності, але не патріархальна. На ній печать нашої доби. У плані суто інтимному це відчувається в характері незалежності, в ціннісних орієнтирах партнерства: "Отак і ми. І марне вірити, Що власне "я" підкорить "ти". Коли нема з ким сили міряти, Тоді ми кажемо: "Прости". Коли зійдемось, як належить, І горде "я", і гідне "ти". Тоді ми просто - незалежності, Тоді ми просто - два світи". У ширшому плані це виявляється, зокрема, розкутості ліричної героїні, відкритості до світу, рухливості, в тому числі й безпосередньо біографічні: у характері душевного привласнення обширів країни.
Змістом внутрішнього життя стають переживання, що збагачують часові і просторові виміри душевного досвіду. Часто вони пов’язані з "мотивом доріг", таким органічним для багатьох сучасних поетів. У Ганни Чубач він звучить своєрідно: без великої патетики і самоствердної "програмності", а якось ніби трохи й сором’язливе визнання своєї непосидющості, свого погляду в світи (як вияву потреби відчуття країни), в тоні теплої інтимної зрідненості з просторами і життям країни. Авторка у своїх мандрах прилучалася і до життя інших народів, зокрема "малих", виявивши сердечне розуміння їх - більше за звичайну, мимоволі поблажливу доброзичливість чи природне захоплення зникаючою екзотикою.
Карта країни оживає для Ганни Чубач у багатьох особистих, громадських, історичних переживаннях. Скрізь, де вона була, залишилася частка її серця. Та й бувала вона там не випадково. На Волині - шукала могилу батька, що пропав безвісти у Велику Вітчизняну війну, і знову пережила біль від несправедливості самого поняття "без вісті пропалий": "Не був же він на світі безіменний, Коли Вітчизну хмари облягли!" []
В Орську - по-новому відчує заповіт великого Кобзаря, ту відповідальність, що "Прийде і стане Словом при душі". У тихому Тамбові - почує "братерську мову" невеличкої річки Цни. І так через безліч особистих переживань торкає серце світу глибина:
Високим словом -
Батьківщина-мати.
Мати… Це слово звучить у Ганни Чубач нечасто. У ньому вся любов і багато болю. Це той біль, що добре знаний поколінню, чиї матері ставали вдовами у двадцять і двадцять п’ять, віддавали останню крихту голодним дітям, орали собою, стягувалися на позику, виводили малечу в люди", раділи кращому життю і вмирали на серце, залишивши нас "з серцем, повним несплатних боргів". Одну з таких материнських доль побачимо у Ганни Чубач у циклі "Долина матері".
Але слово "мати" звучить і по-іншому-в контексті теми власного материнства. Лірична героїня ще далека від того, щоб підводити риску піл своєю жіночою долею. Її молоде серце ще живе власними пристрастями й надіями, але вже її наздоганяє інша молодість - доньчина, змушує зупинятися й озиратися назад. І доводиться давати поради, до яких ще недавно сама не дуже дослухалася… Розмова з собою, спроба з’ясувати себе саму. Вона мати, але ще трохи наче й ровесниця, а це злагіднює неминучу гіркоту непорозумінь, невідповідності.
Проте є й безсумнівні цінності, є те, що вона може заповісти - не від себе, а від самого буття народу:
І все-таки, дочко, з любові
Хай виросте мудрість твоя.
З любові до спільного вітру,
До рідного слова, до зір.
З любові до цілого світу,
Що з вічних тривог матерів.
Тема материнства пов’язана у Ганни Чубач з мотивами зміни поколінь, переростає в тему плинності і вічності буття, тему змінності і спадковості духовних, моральних, звичаєвих цінностей. Можна відзначити багатоманітність форм віршування композиції, "жанру" вірша. Є в неї вірші - розмови з читачем. Є вірші-оповіді. Є співанки в манері, близькій до народної. Є майже естрадні репризи.
Поезія Ганни Чубач цікава з філологічної точки зору, адже авторка використовує для своїх поезій найрізноманітніші форми подачі змісту. Так, народна форма потроєння мотиву проявляється як у віршах "В час, коли буря холодна мела…", "Біль", так і в поемах, наприклад, "Очі матері". Така форма цікава тим, що дає можливість більш глибокої передачі змісту за рахунок поєднання запитання, відповіді і аналізу, за рахунок стягнення образом трьох епізодів одного підпорядкування.
З точки зору строфіки поетеса вдало використовує та поєднує різні розміри: двостопні та тристопні ямби, хореї, дактилі, анапести, витворюючи дивовижні ритмомелодичні форми. Строфічні потвори (анафори, епіфори, симплоки) надають поетиці Ганни Чубач особливого звучання, що поєднується одночасно з фольклорно-народними глибинами і з класичним звучанням, в той же час залишаючись суто авторськими знахідками. Варто сказати, що перші поезії Ганни Чубач за ритмом і мелодикою своєю перегукуються з народним піснями. Духовний світ поетеси формувався на основі народної духовності, на характерних для українців засадах щирості, добра і любові. Часто і вдало використовує Ганна Чубач народну форму потроєння мотиву (питання, відповіді, образу) - наприклад, у поезіях "Біль", "Самотність", "Скрізь мої рідні пороги", "В час, коли буря холодна мела." та ін. Ця форма дає можливість поєднати глибоку емоційність, що досягається нагнітанням семантичних і ритмомелодичних повторів, з узагальнюючою думкою, зі своєрідною фольклорною, філософічністю, закладеною "в стягненні" сюжету долі трьох послідовно альтернативних або паралельних епізодів.
На тлі переважної уваги сучасної поезії до метафорики і подекуди збайдужіння до ритмомелодики та строфіки - слід відзначити багатство і різноманітність останніх у Ганни Чубач. Зокрема, вона вдало використовує дво-тристопні ямби, хореї, анапести, дактилі, взагалі коротко рядкові форми, такі органічні для її фольклоропісенної образності й афористичності:
Освячуюсь красою,
Як росами земля.
То літо із весною,
То з осінню зима.
Прогаяну хвилинку
(і вранці, і вночі)
Несу, як соломинку
Мурашка на плечі
Або:
Як немає печалі,
Як немає біди,
То на тихих причалах
Тягне цвіллю води.
Використовуючи строфічні повтори - анафори, епіфори, поєднання того й другого (сімплоки), повні або часткові, - такі характерні для народної і класичної нашої поезії, - і вони їй часто напрочуд вдаються, вірш звучить і дзвінко, і емоційно, і повнодумно в тісноті словесній:
Як хвиля попід кладкою,
Про вірність гомониш.
А я тебе від плакала -
Не тішиш, не болиш.
Із ніжною довірою
Торкаєшся до рук.
А я тебе відміряла
Тривогою розлук.
Як хвиля попід кладкою,
Як вітер у саду.
А я тебе від плакала
На радість чи біду?
Взагалі, на прикладі поезії Ганни Чубач ще раз бачимо всю естетичну актуальність, невмирущість поетики фольклору, коли її елементи засвоєно органічно, а не взято напрокат. Поетеса тонко відчуває зв’язок з оточуючим її світом, природою, а спостереження, барвисті й живі описи цієї природи розгортаються у неї в несподівані метафори, які частіше всього й визначають її світовідчування:
Ще вагітніє осінь дощами.
І вже сіються білі сніги.
А за нами, за нами. за анами
Хилить вітер дерев корогви….
Не залишатимуть байдужими нікого з читачів її "славетні катрени": "Катрени від мене" Ганни Чубач - класичні за формою з чередування рифми, не претендують на щось новаторське, але в той же саме час вони дивують нас красою образів, глибиною асоціації поетичного світорозуміння, заворожують читача щиросердечною мудрістю: