Залежно від специфічних умов — соціально-економічних, політичних, демографічних тощо — в окремих країнах склалися своєрідні методи утворення фонду соціального страхування. У створенні цього фонду беруть участь у різному ступені самі застраховані (працівники), роботодавці і держава. У деяких країнах (Данія, Швейцарія, Ізраїль, Нова Зеландія) половина і більше фондів соціального страхування сформулювалися із страхових внесків застрахованих, в інших країнах повністю чи майже цілком страхові витрати несуть роботодавці (Шрі Ланка, Туніс). В Італії, Франції, США і Перу роботодавці відшкодовують 60 % і більш цих витрат.
У більшості країн від 1/3 до 2/3 фонду соціального страхування утворюється з платежів застрахованих працівників і роботодавців, а інша за рахунок дотацій держави. Державні дотації в деяких країнах досягають 3/4 і більш загального розміру фонду (Данія, Ірландія, Швеція, Австралія) [2.14].
Фонд соціального страхування національної системи соціального страхування має формуватися в основному із внесків самих працівників і держави, до того ж на частку останнього повинно приподати більша частина коштів.
Вартість одного робочого часу складається, як відомо, з двох основних компонентів: заробітної плати і соціальних витрат (законодавче регламентованих, тарифних і добровільних внесків). Міжнародні співставлений другого компоненту (він включає соціальне забезпечення найманих працівників, оплату відпусток і додаткові виплати до Нового року) показують, що він становить 40 — 50% (в Німеччині — 45,9%, Франції — 46,2, Італії — 49,5, Швеції — 43,1, Данії — 18%) [2.1 ].
Помітно проявляється тенденція подальшого перекладання витрат по соціальному страхуванню на роботодавців і державу. Таким чином, соціальне страхування — це сфера загальної системи страхування, в якій основний фонд утворюється цілком або частково централізованим способом.
В Україні витрати по соціальному страхуванню майже цілком відшкодовують підприємства та організації. Страховий фонд формується головним чином із внесків, що сплачуються ними і не входить до складу державного бюджету.
Ці характерні риси соціального страхування — у противагу класичної теорії страхування — спонукали деяких економістів -страховиків сформулювати тезу про "відмирання соціального страхування" і заміну його інститутом, що пропонується назвати "забезпеченням" або "соціальним забезпеченням". Дискусія з цього питання ще триває. Не вдаючись у подробиці цієї дискусії, слід зазначити — визначаючи страхування як важливий важіль врегулювання процесів соціально-економічного розвитку в Україні, соціальне страхування варто відносити до цієї економічної категорії незалежно від способу формування фонду страхування і ступеня відокремлення від інших суспільних фондів.
Страхування державного майна
Наступною проблемою, пов'язаною з всеохоплюваністю страхового захисту сільського господарства в Україні, є страхування державної власності. Ця проблема також викликала жваву дискусію, що триває вже багато років. Думки з цього питання різноманітні. Одні фахівці — теоретики і практики --вважають, що страхування державної власності взагалі не має змісту. Не може, таким чином, бути мови і про "замкнуту розкладку ризику" між багатьма господарствами — учасниками страхового фонду, яким загрожує спільна небезпека. А це, на думку прихильників даної точки зору, — основна ознака страхування. Збиток державним підприємствам можуть бути відшкодовані і без страхування, а за допомогою використання системи дотацій із загальнодержавних (бюджетних) резервів. Стосовно такої позиції декларувалась теза і одночасно прогноз про відмирання страхування, як такого, при соціалізмі. Американський теоретик-страховик А. Мобрей пішов ще далі, висловивши твердження, що між комунізмом і страхуванням існує принциповий конфлікт, обумовлений тим, що комунізм є у певному розумінні страхуванням.
Подібну позицію зайняли деякі страховики західних країн, дискутуючи щодо змісту реферату А. Банасінського [2.11], обговорюваного на восьмому колоквіумі Секції АСТІН Міжнародного об'єднання актуаріїв, що відбувся в Сопоті (Польща) у вересні 1969 р. Цей реферат був доповнений доповідями страховиків з Чехословаччини, Румунії й Угорщини, які інформували учасників колоквіуму про розвиток і специфіку страхування у своїх країнах.
Теоретики страхування постсоціалістичних країн ніколи не займали таких крайніх позицій стосовно страхування державної власності, як страховики західних країн. Якщо вони і брали під сумнів доцільність застосування на практиці страхування державної власності, то аж ніяк не твердили, що страхування цієї власності суперечить теорії страхування. Німецький вчений Г. Бадер, який вважався в 50-х роках противником страхування державної власності, підтверджуючи у своїх роботах тезу про обов'язковість існування фінансового резервного фонду для цієї власності, дійшов висновку, що страхування не є найдосконалішою формою утворення такого резервного фонду.
Рішучим прихильником страхування державної власності був В. Райхер. Головними передумовами існування страхування державної власності, на його думку та ряду інших економістів, є: плановість розвитку цього сектора АПК, що обумовлює невідкладність усунення негативних наслідків стихійних подій, і комерційний розрахунок, який вимагає, щоб кожне сільськогосподарське підприємство рахувалося з ризиком, що загрожують їх діяльності, враховувала їх у своїх розрахунках і несли певні витрати по страхуванню від настання несприятливих обставин.
Концепції В. Райхера були прийняті і творчо продовжені багатьма економістами — страховиками [2.10].
Результати досліджень привели економістів, юристів і страховиків до висновку, що страхування державної і кооперативної власності не суперечить загальним принципам страхування, а "децентралізований страховий метод відшкодування стихійного збитку не тільки відповідає децентралізованому управлінню цим майном, але і є необхідним його елементом та проявом".
Однак результати досліджень в Україні та інших країнах, не привели до створення єдиної системи страхування державної власності. Проте чітко намітилась тенденція до розширення сфери дії цього виду страхування.
Страховий захист державної власності був запроваджений (у різному ступені) не тільки в Польщі, Німеччині, Югославії, але й у країнах, що його не сприймали на початку 50-х років, а саме: в Чехословаччині, Угорщині, Болгарії і Румунії. В Україні широко застосовуваний страховий захист державної власності в даний час обмежений зовнішньоторговельним товарообігом і морським страхуванням.
Страхування державної власності має, велике значення з погляду загальності страхового захисту і ролі, яку воно виконує і для АПК, і для економіки в цілому. Однак, ще не визріло рішення держави про те, яким чином і в якому обсязі варто відшкодовувати збиток, завданий державному майну, із загального страхового фонду (з резервів бюджету й інших резервів, призначених для цієї мети) і з якого страхового фонду (складової частини цих резервів) його не слід компенсувати. Таке рішення повинно мати характер не доктрини, а економіко-організаційного заходу — створення національної страхової системи АПК. Адже практика показує, що на даному етапі розвитку суспільних відносин і організації економіки АПК, в тому числі сільських господарств найбільш правильним регулятором порушень, що виникли в процесі соціально-економічного розвитку, державні бюджетні резерви або інші не спроможні повною мірою врегулювати порушення, тому слід застосовувати регулятори саме через страхову систему для захисту державної власності. Вирішення цього питання має ґрунтуватися на оцінці ефективності застосовуваної форми і виду страхування, його точності, швидкості і надійності.
Господарська практика переконує, що найбільш ефективним регулятором розвитку агропромислового комплексу і його галузей є страхування.
Непрямий збиток
Страхова система АПК є регулятором процесів соціально-економічного розвитку в аграрній сфері, її завдання полягає не тільки в захисті майна в момент настання страхового випадку і відшкодуванні безпосереднього збитку, але й в усуненні інших порушень — непрямих збитків, що виникли в результаті знищення чи ушкодження майна, яке є власністю або предметом майнових прав застрахованого. Таким чином, метою страхування, як дієвого регулятора страхової системи АПК, є не тільки охорона майна, але і забезпечення умов для гармонійного розвитку галузі. Як зазначає В. Варкалло, "страховий захист, що сформувався в плині сторіч статично, одержує ознаки динамізму" .
З цього приводу виникає питання, в якому обсязі страхування може і повинне відшкодовувати непрямий збиток. Це питання тісно пов'язане з проблемою повноти страхового захисту.
До непрямого збитку відносяться: витрати, здійснені внаслідок несприятливих подій, що стали причиною збитку; втрачені доходи і вигоди, які застрахований міг би одержати, якби ці події не настали.
До першої групи непрямих збитків варто віднести витрати, пов'язані з рятуванням об'єктів, яким загрожувало знищення, а в особистому страхуванні - - витрати на лікування і відновлення професійної працездатності потерпілих осіб, можливо і ритуальні витрати тощо. До цієї групи збитків відносяться й інші витрати, необхідні у зв'язку з настанням нещасного випадку, і насамперед витрати на спорудження нового будинку замість зруйнованого.