Лікувальна фізична культура - один з необхідних методів комплексного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Тільки при систематичному, раціональному застосуванні фізичних вправ у хворих вдається усунути несприятливі наслідки травм і захворювань і поліпшити різноманітні функції опорно-рухового апарата. На багатому клінічному матеріалі В. В. Гориневська (1938), В. Н. Мошков (1945-1968), А. Ф. Каптелін (1954- 1969) і ін. показали, що регулярне дозоване тренування дозволяє виробити в хворих із травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата певний руховий стереотип, "моторну домінанту", що у ході подальших занять фізичними вправами переростає в домінанту "видужання".
Лікувальна фізична культура сприяє не тільки більш швидкому і повному клінічному видужанню, але і функціональному відновленню хворих із травмами, підготовляючи них до поновлення професійної діяльності (реабілітація).
Актуальність. Досягнення сучасної фізіології (загально-біологічна концепція кінезофілії, загально-фізіологічне навчання про моторно-вісцеральні рефлекси, медичний принцип охоронного порушення) дозволяють розглядати механотерапію як ефективний засіб лікувально-профілактичного впливу на організм здорової і хворої людини. У той же час сучасна література по лікувальній фізичній культурі не має у своєму розпорядженні раціональну методику застосування процедур механотерапії при різних ушкодженнях і деформаціях опорно-рухового апарата, а фізіологічні механізми впливу процедур механотерапії дотепер в основному базуються на емпіричних представленнях.
Проблема. Дотепер залишається недостатньо опрацьованим питання про застосування механотерапії при захворюваннях опорно-рухового апарата в залежності від локалізації і клінічних особливостей ураження. У більшості робіт описане застосування лікувальної гімнастики, фізіотерапії Нуцубидзе Ш. В., 1966; Ландога В. Н., 1968; Селям Л. М. і ін., 1968; Єлисєєв В. Ф., 1974; Голубова Л. А., 1976; Загребина Л. В., 1977, і ін., і тільки в поодиноких роботах Каптелин А. Ф,, 1969; Біла Н. А. і ін., 1971, 1972; Родіонова Н. З, 1972 відзначена роль механотерапії при патології локомоторного апарата різної етіології.
Не достатньо освітлені в літературі і дані фізіологічних досліджень, що розкривають закономірність безпосереднього і курсового впливу процедур механотерапії або окремих її діючих факторів - маси вантажу, частоти змушених коливань, кута вантажного маятника або тривалості процедури - на організм здорових і хворих людей.
Це спонукало до досліджень, що по можливості повніше б освітили окремі аспекти досліджуваної проблеми відновного лікування хворих з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата. Найбільш важливими аспектами цієї проблеми є дослідження:
а) закономірностей фізіологічного розвитку м'язового тонусу, рухливості в суглобах, змін серцево-судинної системи і м'язової сили в осіб З різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата;
б) впливу процедур лікувальної фізичної культури і, зокрема , механотерапії на м'язовий тонус, рухливість у суглобах, частоту серцевих скорочень, м'язову силу, температуру шкіри і периферичний кровообіг осіб різної статі, віку, стану здоров'я і рівня тренованості у нормі і з різними формами патології локомоторного апарата;
в) характеру і виразності відповідних реакцій основних систем організму (центральна нервова і серцево-судинна системи, локомоторний апарат) осіб з різними нозологічними формами патології опорно-рухового апарата під впливом різних по інтенсивності процедур механотерапії, а також рефлекторні взаємодії основних систем організму на різних стадіях виконання процедур і раціонального сполучення з іншими методами лікування;
г) біомеханічних властивостей нервово-м'язового апарата при систематичному застосуванні процедур механотерапії.
Одержання таких даних дозволить розробити ефективну, диференційовану методику застосування механотерапії в осіб з різними травмами і захворюваннями опорно-рухового апарата в залежності від віку, статі, стану здоров'я і рівня тренованості.
Мета дослідження полягає в тому, щоб з`ясувати історичні аспекти розвитку механотерапії.
Предмет дослідження – історичні аспекти розвитку механотерапії.
Задачі дослідження:
1. Охарактеризувати місце лікувальної фізкультури для розвитку механотеріпії.
2. Дати характеристику основних етапів розвитку мехенотерапії.
3. Проаналізувати історію лікувального застосування фізичних вправ та її роль у розвитку механотерапії.
4. Проаналізувати рівень знань студентів в області історії механотерапії.
Методи і організація дослідження:
1. Аналіз наукової літератури.
2. Аналіз і синтез.
На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:
- відомості наукової літератури;
- досвід провідних спеціалістів в даній області;
- проведено 2 етапи тестування серед студентів.
Наукова новизна: у дослідженнях даної області дотримуються основного принципу сучасної фізіології - функціональної єдності анімальної і вегетативної сфер організму при ведучій ролі центральної нервової системи в забезпеченні цієї єдності.
Практична значимість: досліджувана проблема вийшла в план основних напрямків найважливіших наукових досліджень в області курортології, фізіотерапії і лікувальної фізичної культури. Застосування механотерапії в реабілітаційних заходах дає позитивні результати.
Інтенсивний розвиток науки і техніки в XX столітті привів до вузької спеціалізації різних дисциплін. Це відноситься до медичних наук. Наприклад, з терапії виділились у самостійні області знання кардіологія, пульмонологія, нефрологія, гастроентерологія й ін. Цей процес торкнувся і фізичної терапії. Самостійними дисциплінами стали фізіотерапія, курортологія і лікувальна фізична культура, Подібна самостійність, безсумнівно, корисна як для рішення приватних проблем, властивих кожної з тих дисциплін, так і для реалізації великого числа Практичних питань.
Лікувальна фізична культура являє собою один з найбільше біологічно обґрунтованих методів лікування, займаючи в цьому відношенні місце поруч з дієтотерапією і кліматолікуванням.
Позитивними особливостями методу лікувальної фізичної культури є: а) його глибока біологічність і адекватність; б) універсальність (тобто широкий спектр дії - немає жодного органа, що не реагував би на рух). Широкий діапазон лікувальної фізичної культури забезпечується багатогранністю її механізмів дії, що включають усі рівні центральної і вегетативної нервової системи, ендокринні і гуморальні фактори; в) відсутність негативної побічної дії (при правильному дозуванні і раціональному методичному оформленні занять фізичними вправами); г) можливість тривалого застосування, що переходить з лікувального в профілактичне і загальнооздоровче.
В даний час лікувальна фізична культура по праву займає усе більше місце не тільки при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням моторної функції, але й у терапії захворювань серцево-судинної, дихальних, нервової і багатьох інших систем організму.
Цілеспрямовані і дозовані структурно оформлені рухи є досить ефективним засобом реабілітації і реадаптації при багатьох захворюваннях.
Вплив регулярних, раціональних занять фізичними вправами на кістякову мускулатуру при різних рухових розладах виражається в зміцненні м'язів і поступовому придбанні ними тимчасово утрачених функцій. Дуже важливо при цьому, що відновлення працездатності рухового апарата тісно зв'язано зі збільшенням можливості розвитку м'язами тривалого статичного зусилля, а також напруги та розслабленням. Ці фізіологічні передумови дозволили сформулювати положення про ведуче значення силового тренування в системі лікувальної фізичної культури при захворюваннях і травмах, зв'язаних з порушенням опорно-рухової функції.
При оцінці впливу лікувальної фізичної культури на локомоторний апарат при різних його патологічних станах варто враховувати основні механізми дії фізичних вправ, сформульовані В. К. Добровольским (1970 - 1974):
1. Механізми тонізуючої дії. Зниження загального тонусу організму хворого супроводжує велику частину проявів хірургічної патології, що особливо яскраво виражається в післяопераційному періоді. Факторами, що знижують загальний тонус, є гіпокінезія, іммобілізація, хірургічні втручання, а також локальні прояви патологічного процесу. Тонізуюча дія фізичних вправ у будь-якій їхній формі полягає насамперед в активізації моторно-вісцеральних рефлексів; істотними є механізми впливу на процеси, що протікають за участю надсегментарних утворень центральної нервової системи. Важливо, що тонізуючий вплив фізичних вправ зростає при їхній поєднаній дії через першу і другу сигнальні системи. У лікувальній фізичній культурі це положення реалізується за допомогою сполучення словесного пояснення виконуваної вправи з його демонстрацією (показ).