У дисертаційному дослідженні використано такі методи дослідження: конкретно-історичний, історико-системний, історико-порівняльний, діалектичний, проблемно-хронологічний, статистичний, контекст-аналізу та метод комплексного підходу.
У другому розділі «Формування системи медичних установ Донбасу» висвітлюється стан охорони здоров’я в регіоні на 1920 р., процес утворення та діяльності апарату охорони здоров’я та медичних установ, проблема медичних кадрів і шляхи її вирішення.
Історичний період на 1920-й рік характеризувався щойно завершеними революційними змаганнями та громадянською війною, коли розпочалася економічна розруха. З початку досліджуваного десятиліття настав голод 1921-1923 років, який вплинув на стан здоров’я населення Донбасу. Взимку 1921-1922 років у регіоні катастрофічних розмірів сягнула продовольча криза. З 14 січня 1922 р. Донецьку губернію було визнано голодуючою, із цього періоду розпочала свою практичну діяльність Донецька губернська комісія з допомоги голодуючим. Через недостатню фінансову допомогу держави на подолання голоду в Донбасі комісія змушена була відшукувати кошти на місцях. Зазначені перепони призводили до невчасної допомоги голодуючим, що обумовило завдання великих збитків населенню та погіршення стану його здоров’я. Випадки голоду мали прояв і у середині 1920-х рр.
Зазначено, що соціально-економічний стан Донбасу характеризувався незадовільним розвитком житлово-комунальної сфери, безробіттям. Ці проблеми негативно впливали на стан інфраструктури охорони здоров’я в регіоні, для подолання яких керівництву держави та відповідним органам управління необхідно було зробити певні кроки задля вирішення питань щодо поширення мережі медичних установ та забезпечення їх відповідними лікарськими кадрами.
У дисертації підкреслюється, що у період 1917-1920 рр. у Донбасі, як і по всій Україні, у цілому розпочався процес становлення системи охорони здоров’я. Враховуючи досвід минулого, що характеризувався необхідністю вирішення низки питань у галузі охорони здоров’я, яка була у занепаді, треба відзначити діяльність урядів, існування яких припало на вказаний період. А недоліки та невирішеність багатьох питань охорони здоров’я промислового регіону у той час можна віднести до короткочасних етапів діяльності урядів, до того ж кожен з них у першу чергу дбав про утвердження на політичній арені. Тобто державні органи просто не встигали розібратися в існуючих проблемах галузі та втілити щойно намічені плани.
Усе ж було зроблено перші кроки у створенні законодавчо-нормативної бази, створено керівні органи у сфері охорони здоров’я. Почалося введення профілактичних заходів при подоланні епідемій та низки інших захворювань. Надавався пріоритет у забезпеченні медичною допомогою робітничого прошарку населення, що, у свою чергу, було і негативним моментом з боку діяльності керівних органів. Було розроблено теоретико-правові засади державної політики у сфері охорони здоров’я та соціального захисту населення, які мали втілитися в практику тощо.
Доведено, що у 1920-ті роки у Донбасі місцева влада докладала значних зусиль задля створення належної бази медичних установ. Перешкоди, пов’язані з економічним станом країни, адміністративно-територіальними змінами, наявними у досліджуваний період, гальмували процес зміцнення матеріальної бази медичних закладів. 1922 рік виявився періодом, коли керівники закладів охорони здоров’я змушені були вдаватися до пошуку коштів на місцях. Витрати місцевих коштів на охорону здоров’я протягом 1922-1925 рр. становили 10% губернського бюджету на рік. Але, незважаючи на всі перестороги, місцевими органами влади та відділами охорони здоров’я приділялася значна увага заходам щодо будівництва нових медичних закладів, проведенню ремонтів у старих лікувальних установах та забезпечення їх новим обладнанням. І якщо на початку 1920 р. у Донбасі кількість лікарень, лікувальних та фельдшерських пунктів дорівнювала 612, то вже на 1930 рік близько 450 зазначених установ функціонували лише в Артемівському, Луганському та Сталінському округах. Також було відкрито заклади нового типу: ізоляційно-пропускні пункти, санітарні бактеріологічні лабораторії, інфекційні відділення та бараки, венерологічні та туберкульозні диспансери, фізіотерапевтичні кабінети, санаторії та будинки відпочинку. Це свідчить про позитивні кроки влади у покращенні медичної справи у регіоні. Також набула розгортання мережа закладів робітничої медицини, хоча незначна частка робітників промислових підприємств, шахт мали можливість отримати фізіотерапевтичну, стоматологічну, санаторно-курортну та інші види допомог.
Автор доводить, що гострими питаннями періоду 1920-х рр. були кадрові проблеми у сфері охорони здоров’я Донбасу. У 1920 р. в Донецькій губернії було близько 600 лікарів, але ця кількість зовсім не відповідала потребам часу. Тому на порядок денний було висунуто завдання збільшення числа працівників медичних установ, вирішенням чого й займалися органи управління регіону. У певній мірі питання було вирішене, коли у першій половині досліджуваного періоду до Донбасу було відряджено 100 лікарів з Харкова та Києва. Але, на жаль, низка невідповідних соціально-економічних умов сприяли негативним настроям медиків і призводили до відмови останніх працювати у гірничопромисловому регіоні. У свою чергу, керівні органи піклувалися про вирішення негативних моментів, пов’язаних з подібними настроями медичної інтелігенції. І вже з другої половини 20-х років поставали питання про необхідність вирішення проблем щодо забезпечення медичних кадрів належними умовами життя та праці. Хоча й не у повній мірі, але було досягнуто позитивних результатів, у тому числі відкриття перших навчальних медичних закладів. І вже у 1928 р. в регіоні працювало 1402 лікаря. Серед них Мазель З.А., Богоявленський П.О., Нємцов С.Б., Блехер М.Я., Кац С.Л., Струков Є.К., Кантарович Г.І., Розумовський М.В. та інші.
Становлення медичної освіти у Донбасі розпочалося лише у другій половині 20-х років. Але ще до вказаного періоду (у 1921 р.) із числа робітниць були організовані курси по охороні материнства та дитинства. У 1927 р. в Луганську працювала професійна медична школа. У 1927-1928 рр. в Луганській окрузі проходили курси для нижчого медичного персоналу при лікарнях копалень у Брянці, Краснодоні, Алчевську, Ровеньках та Боково-Хрустальському. У 1929 році діяли курси для дезінфекторів Санітарно-епідемічного відділу. У 1930 р. у Донецьку було відкрито медичний інститут. То ж у 1920-х рр. були здійснені перші кроки з відкриття медичних професійних шкіл та проведенню медичних курсів,однак були й негативні моменти, викликані, у першу чергу, матеріальними проблемами, а саме – не вистачало коштів на обладнання приміщень тощо.
У дослідженні авторка дійшла висновку, що на 1920 рік у сфері охорони здоров’я нашої держави було зроблено значних кроків до утворення органів управління у цій сфері. Теоретико-правова база, розроблена українськими урядами, сприяла в подальшому в певній мірі її практичному втіленню. На початку 20-х років актуальними питаннями в умовах того часу (нестабільне становище соціально-економічної сфери та поширення низки епідемічних захворювань) стала необхідність створення та діяльності апарату охорони здоров’я, а також медичних установ у Донецькому гірничопромисловому регіоні. Першочерговим завданням було вирішення бюджетного питання для будівництва нових закладів охорони здоров’я та відбудови, матеріального зміцнення вже функціонуючих медичних установ. І хоча було безліч перепон (скорочення бюджету на асигнування у будівництво, кількості закладів охорони здоров’я (1922 р.) та ін.), усе ж керівництво держави дбало про вирішення негативних моментів цього питання. Уже наприкінці досліджуваного періоду було досягнуто значних результатів у поширенні мережі лікувальних установ. Позитивами існування робітничої медицини у Донбасі було й поширення мережі профільних закладів. Такі заходи влади та управлінських органів охорони здоров’я сприяли покращенню загального стану медичної сфери, що характеризувалося зниженням чисельності захворювань серед населення, покращенням загального стану життя.
У цілому можна зазначити, що держава дбала про відповідну кількість лікарів у Донбасі, але були й недоліки, адже на початку десятиліття регіональне керівництво у сфері охорони здоров’я змушене було постійно «нагадувати» центральним органам влади про ці проблеми, аби вирішити питання на відповідному рівні.
У третьому розділі «Посилення ролі медичних установ в охороні здоров’я населення Донецького регіону» розглядається санітарно-епідемічний стан та протиепідемічна діяльність, боротьба із соціальними захворюваннями та медико-профілактична допомога населенню, медичне обслуговування робітників промислових підприємств.
У дисертації зазначено, що серед епідемій, що спалахували у 1920-х роках, були тиф, холера, малярія, дизентерія, кашлюк та ін. Задля боротьби з ними проводилися щеплювальні кампанії. Значну роль у боротьбі з епідеміями відіграли санітарні комісії, які були вищими санітарними органами на місцях. До їхніх повноважень належало керівництво з питань санітарної пропаганди, санітарно-промислового нагляду, виявлення та ізоляція хворих.
Тенденція поширення тифів, холери у Донбасі була характерною для першої половини 1920-х років, хоча не в повні мірі зникли ці епідемії і наприкінці десятиліття. Головними причинами, які не давали можливості зупинити епідемії тифів, були погані житлові умови в Донбасі, скупченість населення, нестача лазень, мила, майже повна відсутність пралень. Погане водопостачання, особливо на селі; передача інфекцій через продукти харчування, у першу чергу через молоко, також були причинами розповсюдження захворювань на тиф.