З настанням епідемії для подолання нових спалахів та ліквідації збудників холери керівництво Губернського санітарного управління Донбасу та НКОЗ УСРР вдавалося до низки заходів, в результаті чого до Донбасу було надіслано щеплювальні, епідемічний та санітарно-агітуючий загони, лікарі, лікувальні помічники, бактеріологи.
До епідемій тифу та холери додалися захворювання на віспу та малярію. Місцем найбільшого розвитку натуральної віспи була Донецька губернія, де епідемія з 1925 р. майже припинилася. Поширення малярійних захворювань у межах Донбасу розпочалося восени 1922 р. Було вирішено вживати таких заходів: раннє розпізнавання; госпіталізація хворих; дезінфекція; широка профілактика як основа всієї боротьби.
З 1921-1925 років особливого спалаху набули дитячі інфекції (скарлатина, кір, кашлюк та ін.). У середині 20-х років у Донбасі поширюється низка нових епідемічних захворювань. У 1925 р. в Луганському окрузі значно поширився сказ, а на початку 1926 р. там лютувала епідемія грипу.
Після значного зниження захворюваності на гострі інфекційні захворювання у країні перед санітарними органами постали нові завдання. Перш за все слід було визначити правовий стан санітарно-епідеміологічної організації республіки, встановити єдину структуру губернських та повітових санітарних органів, укріпити санітарну організацію кваліфікованими кадрами, значно розширити характер її діяльності, поступово переключити з протиепідемічних питань, якими вона займалася через обставини, що склалися, на проблеми санітарно-гігієнічного характеру. Народне господарство потребувало міцної та дієвої санітарної організації, яка могла б вирішувати ці нові та складні завдання. Створення такої організації було розпочато у 1922 році.
Зазначено, що після зупинення масових епідемій коло протиепідемічних завдань санітарної організації не звузилося, а навпаки, бурхливий ріст промисловості в регіоні, розвиток житлового будівництва як у місті, так і на селі, будівництво нових міст та робітничих селищ потребувало посилення на місцях санітарної консультації, особливо санітарно-технічної, яку мали б проводити санітарні організації. У деяких округах ще в 1927 та 1928 роках спостерігалася незадовільна діяльність санітарної організації.
Доведено, що надзвичайно важке санітарне становище у багатьох містах Донбасу мало не епізодичний, а систематичний характер, що змусило ВРНГ УСРР та Українські союзні трести у 1928 р. погодитися з асигнуванням коштів на влаштування мережі санітарно-наглядових пунктів для приїжджих, які шукають роботу на підприємствах Донецького басейну. Враховуючи цілу низку факторів, НКОЗ на найближчі 5 років (1928-1932 рр.) намітив організацію 5 санітарно-наглядових пунктів при залізничних вузлах Микитівка та Дебальцеве. Один такий пункт обходився приблизно у 145523 крб.
Дисертант підкреслює, що були спалахи і соціальних захворювань. Серед останніх вирізняються туберкульоз, венеричні захворювання, алкоголізм та ін. Такий стан справ спонукав до створення спеціальних амбулаторно-профілактичних закладів. Розпочався процес відкриття туберкульозних диспансерів та диспансерних пунктів. Але коштів у достатній кількості на подолання цього соціального захворювання не було, тому органи влади на місцях зверталися по допомогу до громадськості. Остання залучалася до проведення «туберкульозних триденників» по збору коштів на подолання цієї хвороби.
За матеріалами санітарно-демографічного обстеження Донецької губернії у 1923 р. захворюваність на туберкульоз легень становила в середньому 4,6% на 1000 населення. Особливо захворювання було поширеним у Луганському окрузі. Навіть у 1929 р., коли стан охорони здоров’я у Донбасі значно покращився у порівнянні з попередніми роками, усе ще відмічалося поширення туберкульозу легень.
Поряд із заходами боротьби з туберкульозом органи охорони здоров’я та лікувальні заклади значну увагу приділяли поширеним серед робітництва венеричним захворюванням. Розруху в країні супроводжувало безробіття, що у значній мірі було однією із причин, що викликали розвиток венеричних захворювань, адже стрімко зростала проституція. Серед поширених венеричних захворювань вирізнялися сифіліс, перелой, м’який шанкер та ін. Останні особливо були поширені в Луганському окрузі.
Крім вищезазначених соціально небезпечних захворювань, несприятливості соціальної атмосфери, низькому культурному й моральному рівню сприяв алкоголізм, причиною якого було зростання виробництва алкогольних напоїв у губернії.
Важливе місце у розподілі всього спектру діяльності органів охорони здоров’я відводилося системі охорони здоров’я матері та дитини (охматдит). У лютому 1920 р. при місцевих ревкомах (виконкомах) було створено секції охорони материнства та дитинства. Для підготовки персоналу охматдиту у 1920 р. в Луганську та інших містах республіки були організовані курси, які готували патронажних сестер охматдиту та організаторів сільських дитячих ясел. Відбувався стрімкий процес відкриття ясел як у міській, так і у сільській місцевості, з’являлися будинки матері та дитини, будинки грудної дитини, дитячі лікарні та амбулаторії.
У Донбасі у 20-х роках минулого століття було закладено підвалини розвитку неврологічної допомоги населенню. Особлива увага приділялася розвиткові спеціалізованої травматологічної та ортопедичної допомоги. Помітного розвитку набула й урологічна служба.
Автор доводить, що в цілому у період 1920-х рр. боротьба із соціальними захворюваннями у Донбасі дала позитивні результати порівняно з попередніми роками. Це необхідно віднести на рахунок встановлення нової влади в державі, яка проводила політику утворення закладів нового типу – поліклінік-диспансерів, пов’язаних з відповідним районуванням, закріпленням підприємств і населення. З’являються протитуберкульозні та противенеричні диспансери, дитячі й жіночі консультації, в яких зосереджувалася не тільки лікувальна, а й широка профілактична робота.
Підкреслено, що підвищення пріоритету робітника-пролетаря було чи не головним завданням керівництва, це мало своє відображення і у сфері охорони здоров’я, а саме: вирішення питань щодо надання медичних послуг визначеному прошарку населення. З цією метою в Україні було створено унікальну систему робітничої медицини – прообраз страхової медицини. Нова економічна політика (неп), до якої перейшла країна, створила сприятливі умови для відновлення принципів страхової медицини, але частково, бо медичну допомогу почали надавати обмеженому контингенту застрахованих робітників.
З метою створення керівного органу та управління забезпеченням медичною допомогою робітничого прошарку у структурі Наркомату охорони здоров’я України було створено відділ робітничої медицини, а у Донецькому губернському відділі охорони здоров’я – підвідділ робітничої медицини. Весь бюджет охорони здоров’я за період існування робітничої медицини в Україні складався з чотирьох головних джерел фінансування: державних асигнувань, коштів місцевого бюджету, страхового фонду медичної допомоги та ін. У 1923-1924 рр. на розвиток матеріальної бази робітничої медицини було скеровано 79% відрахувань від Українського запасного фонду. Найбільшу участь у формуванні фонду брала Донецька губернія. На допомогу містам Донбасу було розподілено 58,7% коштів. Асигнування на 1927-1928 рр. для обслуговування робітників Донбасу становили 10520 крб.
У 1923 р., за даними Донецькгубстраху, загальна кількість застрахованих по губернії становила 215199 осіб.
У 1926 р. в Луганському та Донецькому округах було здійснено за єдиним планом диспансеризацію робітників цехів зі шкідливими умовами праці. У 1927 р. диспансеризацію провели серед більш ніж 5 тис. підлітків, вона проводилася також і серед вчителів та робітників зі шкідливими та небезпечними умовами праці. Значна увага приділялася питанню забезпечення належної охорони здоров’я робітників-підлітків.
Підкреслено, що поряд з позитивними кроками були й проблеми. Замітки на шпальтах місцевих газет, що виходили друком у 1920-х рр. свідчать, що робітники скаржилися на відсутність кваліфікованої медичної допомоги з боку лікарів та фельдшерів. Елементарних норм охорони праці взагалі не дотримувалися. У 1927 р. була скасована система робітничої медицини, а її заклади передані Наркомату охорони здоров’я. Причиною її ліквідації була критика з центру, оскільки наголошувалося, що система робітничої медицини нашої держави протиставляла себе державній охороні здоров’я. Саме з цього часу в Україні розпочалося функціонування державної системи охорони здоров’яз централізованою формою управління.
У дисертації зазначено, що найголовніші ділянки роботи губернського, а згодом окружних відділів охорони здоров’я Донбасу у сфері профілактики на початкових етапах діяльності стосувалися вирішення матеріально-технічного та адміністративного питання, питань лікувально-профілактичного напрямку й санітарно-просвітницької роботи.
У висновках узагальнюються результати пошукової і теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором у межах дисертаційного дослідження. На підставі опрацьованих документів та літератури дисертантка дійшла ряду основоположних висновків, які дозволяють скласти цілісне уявлення про особливості розвитку інфраструктури охорони здоров’я в Донбасі у 1920-х рр.
Стан охорони здоров’я населення Донбасу на 1920-й рік поставив перед органами влади низку завдань, завдяки виконанню яких остання мала сприяти подоланню недоліків, що призводили до погіршення умов життя та праці населення, а також стану їхнього здоров’я. По-перше, влада спромоглася вирішити питання стосовно створення управлінського органу у сфері охорони здоров’я – у 1919 р. в Україні з’явився Народний комісаріат охорони здоров’я. За короткий термін було створено і керівні органи на місцях – аж до повітів. По-друге, органи влади намагалися максимально охопити всю країну мережею медичних установ. У Донбасі було створено губернський відділ охорони здоров’я.