В груповій кімнаті, де велося дослідження, був створений етнографічний куточок, де розміщувались речі народно-прикладного мистецтва, ляльки в національному вбранні, символи української землі: гілочки калини, рушник, віття верби. Естетичне оформлення куточка істотно доповнювали: макет ураїнської хати, тин, соняшники. Майже кожного ранку ми поверталися до цього куточку кімнати. Тут я розповідала дітям про обереги та символи української землі: сорочку, писанку, соняшник, рушник, устку, віночок. Організувала цю роботу приміром так: приходила бабуся, чемно віталася з дітьми, а далі виникала певна проблемна ситуація, яку розігрували кілька дітей. Щоб познайомити дошкільників з національним символом – віночком я використала такий випдок з життя: двоє дівчаток сперичаються, чий віночок краще. Розповідь бабусі підводить дітей до висновку, що кожний віночок своєрідний і по своєму красивий, що колір будь-якої квітки і стрічки має певну ознаку або явище. В кінці, закінчуючи свою розповідь, бабуся звертає увагу дітей, що біла барва – жива пам’ять поколінь, що передається у спадок молодшим від старших. “Бачу, ви добре розумієте мої слова. Славні діти, справжні українці! ” – закінчує бабуся.
Таким чином, в ході таких розповідей здійснюється елементарна та важлива підготовка дітей до занять. Мета цієї роботи не в тому, щоб діти вільно оперували такими поняттями, як обереги, символи, а розуміли їх, вміли пояснити що вони означають. Але не тільки розповіді про українські берегині займали ранкові години, з дітьми було проведено ряд спостережень в природі, які були досить цікавими, тому саме під час них ми перевіряли народні прикмети місяця. Наприклад, у квтні перевірили такі спостереження українського народу: “Якщо квітневий дощ починається великими краплинами, то ненадовго”, “Туман стелиться по воді – на ясну погоду, здіймається вгору – на негоду”, “У квітні вітер з південного заходу – чекай тривалої негоди” та ін. Такий нетрадиційний підхід до спостережень в природі по-справжньому зацікавив дітей, активізував спостережливість, допитливість, стимулював до бережливого ставлення до об’єктів природи.
Ефективним та доцільним в ранковий час було вивчення народного фольклору: пісеньок, колисанок, забавлянок та народної мудрості: прислів’я, приказок і застосування їх до окремих випадків життя, художніх творів.
Особливе місце в навчально-виховному процесі я надавала заняттям.
Барвиста палітра народного декоративно-прикладного мистецтва розкривалась перед дошкільниками на заняттях з декоративного малювання, аплікації, конструюваня, у самостійній художній творчості. Під час цих занять я прагнула приблизити діяльність дітей до життя народних умільців України, розкрити зміст їхнього ремесла. Так, на заняттях з ліплення під загальною тематикою “Ознайомлення з гончарними виробами. Виготовлення посуду з глини” я пояснила дітям хто такі гончарі і чому посуд називається гончарним. І таким чином запропонувала дітям побути в ролі гончарів і проявити творчість у виготовленні посуду. На останньому занятті я дала змогу дітям ліпити за задумом і результати приємно вразили мене. Діти скільки наліпили різного посуду. Тут були і опішнянські вази і київські керамічні тарілки та куманці. Діти виявились справжніми майстрами. Таким чином, непомітно даючи елементарні знання про рідний край, ремесло народу, ми проникнули в історію, традиції України.
Особливе місце серед інших занять, які сприяли ознайомленню дітей з життям народу, природою рідного краю, розвитку українського мовлення, розширення кругозору дітей займали заня ознайомлення з оточуючим. На таких заняттях я мала змогу дати дітям елементарні знання про родовід, народні традиції та обряди, історію рідного краю, ремесло свого народу.
Так як діти вже мали певний запас знань з даного розділу, я спрямувала свою педагогічну діяльність на подальше вирішення вище вказаних завдань “Концепції національного дитячого садка”.
Всі заняття з ознайомлення з навколишнім я умовно поділила на кілька розділів: “Родина”, “Дім”, “Національні символи”, “Народні символи”. Метою даних занять відповідно було: проваджувати формування уявлення про сім’ю – родовід, родина, рідня, про дім, як берегиню кожної людини, про її маленьку Батьківщину: домівку, вулицю, село, місто; про національні символи: рушник, віночок, стрічку, чоловічий головний убір; про народні символи: калину, вербу.
При підготовці до занять я користувалась методикою О. Макаренко, яка, на мою думку, чітко і зрозуміло розробила систему занять, які забезпечують вирішення завдань моєї дослідницької роботи.
Хотілося б поділитися враженням, зокрема від заняття, темою якого була: “Без верби та калини немає України”, програмовим змістом якого є: ознайомити дітей з народною символікою – з вербою і калиною, значенням їх для українців, розвивати кругозір, мову, уяву. Виховувати інтерес та увагу до націониальних традицій, любов до рідної землі.
Дошкільники засвоїли даний матеріал, запам’ятали легенду про калину та вербу, вивчили вірші про ці рослини. Думаю, що переконала дітей в тому, що калина і верба являються народними символами, священими рослинами і ні в кого не піднімиться рука обірвати жодного листочка з гілки.
“Концепція національного дитячого садка” передбачає знайомство старших дошкільників з певними історичними подіями, які відбувалися на Україні. Дану проблему дсить успішно вирішила на занятях з художнього читання. Наприклад, сягнути витоків стародавньої Русі – часу заснування Київської держави русинів, пращурів українців нам допомогла книга А. Лотоцького “Історія України для дітей”. Вважаю, що після читання розділу цієї книги діти добре засвоїли хто такі Кий, Щек, Хорив, Либідь, чому головна вулиця Києва називається Хрещатик, хто князював у ранні часи зародження Київської Русі, хто наші предки. Отже, доступні розповіді про доленосні віки на шляху рідного народу, про його боротьбу, проби відродитися і стати в рівень з іншими народами, викликали інтерес у дітей, були сприйняті з розумінням.
Організовуючи дітей до рухової діяльності помітила, що дошкільники люблять грати в добре знайомі народні ігри, якими вони розважаються вдома з іншими дітьми, й охоче переносять їх в дитячий садок. Це природне прагнення заслуговувало особисто від мене на всіляку підтримку, оскільки участь у таких іграх сприяє розвитку винахідливості й витримки, загартовує організм, формує моральні якості, викликає інтерес до народної ворчості. Я намагалась підтримувати ініціативу вихованців і скоригувати гру з урахуванням специфіки вікової групи й використовувати одну й ту саму з поступовим ускладненям.
Візьму для прикладу усім відому народну забаву “Гуси-гуси, гуси-додому! ”. Мета: розвити швидкість, спритність, виховувати вміння швидко діяти за сигналом. Якщо в середній групі діти грали за спрощеним варіантом: тікали від вовка, простягнувши руки-крила, то в старшій групі сюжет я дещо розширила: вводила роль гусака, якого вовкові не сила піймати; акцентувала увагу на позитивних взаєминах в ході гри.
Помітила, що старшим дошкільникам цілком доступні під час прогулянок і занять з фізкультури такі народні ігри, як “Стрибки по дорожці”, “Змійка”, “Хованка”, “Море хвилюється”, “М’яч у спритність”, “Холодно і жарко”, “Перстень”, “Панас”, “Варена рибка” та багато інших.
Ніяка ігрова діяльність не була б повноцінною без іграшки, зокрема народної української іграшки. Вона стала цінним надбанням не тільки національної, а й світової педагогічної культури. Дзвінкоголосі свищики, веселі ляльки, фігурки людей, тварин, птахів, музичні інструменти, музичні прилвддя праці, гойдалки та чимало інщих предметів, виготовлених з найрізноманітніших матеріалів, оздоблених розписом, декором або ж покритих кольоровою глазуррю, приваблювали дітей, органічно впліталися в дитячі ігри, фантазії, ігри-мрії, посилювали враження казковості, створювали радісний святковий настрій, формували чуття краси, спонукали до активної діяльності.
Продовженням прилучення до української культури стали вечорниці “О мово рідна українська”, де головними дійовими особами були діти. Дошкільники разом з дорослими імпровізували пісні, які прославляли дівочу красу, красу рідної приролди, грали на дитячих музичних інструментах, виконували пісні-ігри “Ой у лузі калина стояла”, “Вийшли в поле косарі”, “Несе Галя воду”.
Дорослі особистим прикладом задушевним співом вчили своїх підопічних доброти, людяності, любові. Адже пісня, та ще й у талановитому виконані, справляй особливий вплив на датину. Тож і слухали діти затамувавши подих ліричну “Летіла зозуля через мою хату”, жартівливу “А мій милий вареничків хоче”. Опісля відбулося справжн. Частування варениками з сиром, маком, капустою.
Отже, у ході занять і бесід, підготовки та проведення різних заходів була зроблена визначна робота, а в кінці будь-якої праці треба “збирати” результати.
Тому, враховуючи дану закономірність, я провеле узагальнюючу заключну бесіду “Що ми знаємо про Україну? ”. Основними запитаннями цієї бесіди були:
1. Як називається наша держава?
2. Як звуться люди, що живуть на Україні?
3. Опишіть національний прапор України. Що означпають жовтий та блакитний кольори?
4. Назвіть національні символи української землі.
Далі я пропонувала окремим дітям розповісти про певні регіони України: Закарпаття, Полісся, Волинь, Поділля, Крим, Київщину. А саме, використовуючи фотоальбом показати і розказати про природу краю, ремесло його народу, елементарні історичні довідки
Результати бесіди були такими: 60% дітей правильно відповідали на запитання, 25% - дали відповідь на значну частину запитань, 15% дітей знали відповідь на елементарні питання. Вважаю результати позитивними, враховуючи, що бесіда була важкою за змістом.