Смекни!
smekni.com

Використання засобів народної педагогіки у всесторонньому вихованні дошкільнят (стр. 6 из 6)

Отже, можна зробити висновок, що більшість дошкільників засвоїли подані знання. Результати заключної бесіди показали:

1. Старші дошкільники знають атрибути державності.

2. Орієнтуються в елементарній історії України.

3. Уміють назвати і пояснити народні й національні символи рідної землі.

4. Активніше сприймають навколишню дійсність, пізнають минуле й сучасне українського народу, його правічну мудрість.

Досягти даних результатів було б нелегко, це коштувало кропіткої праці, систематичної навчальної роботи.

Впроваджувати народну педагогіку в навчально-виховний процес дитячого садка і легко, і важко. Легко, що вона надзвичайно багата щодо змісту, форм і ідеалів, принципів та засобів. Народ, що має такі педагогічні здобутки – непереможний! Разом з тим висвітлювати матеріал дуже важко, адже він фіксується не в книгах і трактатах, а в пам’яті поколінь і в народній практиці виховання дітей. Дотого ж чимало цінних педагогічних знахідок губиться у вирах суспільних подій та лихоліть. І треба докласти зусиль, аби їх розшукати у пластах століть та науково обгругнтувати їх вартісну ціну.

2.3. Батько і мати – вихователі дітей

Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць займає сім’я, родина. Саме вона є тим могутнім соціальним феноменом. Що якнайтісніше об’єднує людей у родинне гніздо на основі шлюбних та кровних взаємозв’язків. Сім’я – то святий вузол, яким сполучаються люди в суспільстві.

Сім’я – то життєдатний осередок, що приводить на світ божий, плекає найвищу цінність людства – дітей, найкращий цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько й мати мають реальну можливість повторити і продовжити себе в своїх потомках. Кожна людина є смертною. Але сім’ї, родина, народ – безсмертні!

Сім’я – найбільша вихователька підростаючих поколінь за всх часів у всіх народів, невтомна плекальниця високої духовності й гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології, патріотизму. Справжня сім’я є совістю, честю і доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури.

Родовід вихователів іде від матері, від батька, від сім’ї. Завдяки їм постала й розвинулась народна педагогіка – прародителька педагогічної науки, теорії і практики родинного виховання. Колективними зусиллями кожного народу протягом своєї багатовікової історії створенва власна система, наділена як загальнолюдськими здобутками, так і самобутніми творчими знахідками.

У педагогічній науці репрезентовано чимало книг і статей про сімейне сиховання, наприклад, японська, англійська, французська, німецька. І, на превеликий жаль, досі не створено жодної наукової праці про характерні риси української національної системи родинного виховання.

Що ж реба зробити матерям і батькам, аби створити справжню свм’ю, як подбати, аби діти виросли свідомими українцями, здоровими, розумними, духовно багатими, працьовитими, добрими, чесними, ініціативними, поважали батьків і шанували старших, добре вчилися, були патріотами рідної землі й з повагою ставилися до інших народів, свято берегли й примножували культурну спадщину своїх предків і пам’ять історії родоводу – це вічні проблеми, які лягли в основу змісту досліджень багатьох науковців.

Вважаю, що коли буде діяти в повному розмасі українська родинна педагогіка на Україіні, то й відродиться, виросте й зміцніє своя національна система освіти, що забезпечуватиме етнізацію підростаючих поколінь та вормуваня національної гадності, сприятиме прилученню дітей і молоді до світової загальнолюдської культури, поставить надійний заслін духовності.

Безсумнівно, майбутнє – за традиційною, трудовою, міцною, здоровою сім’єю, побудованою на принципах народної моралі, на духовності, на засадах національних традицій, пізнання народної фамілології. Друга половина ХХ-го століття повністю це підтвердила. Такий суспільний феномен, як родина, незмінний.

Настав той вирішальний час, коли потрібно якнайрішучіше повернутися до української родинної етнопедагогіки, до відродження традиційного статусу української родини з її непорушним авторитетом, потужною вірністю, любов’ю до дітей і відданість св’ятому обов’язку їх виховання, повагою до батьків і материнським покликанням жінки, підняти роль чоловіка-дружини, батька-матері у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпечуючи на їх взірцевому прикладі моральну підготовку молоді до подружнього життя, тобто відновити і зміцнити те вічне, на чому тримається людство, що ніколи не старіє.

Тому що виховний вплив родини на формування й етнізацію особистості на щоденне наше буття переоцінити неможливо.

3. ВИСНОВКИ ТА ПЕДАГОГІЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ

Отже, під час педагогічної практики я успішко розв’язала проблему своєї курсової роботи, змогла вивчити, прослідкувати та дослідити шлях впровадження етнопедагогіки у виховний процес дитячого садка, закласти основи народознавства в інтелектуальний потенціал дитини, прискорити її розумовий розвиток, поглибити знаня дошкільників з історії українського краю, зацікавити їх життям рідного народу, підготувати дітей до самостійного вивчення проблеми народознавства, до подальшого детального вивчення цієї теми. Шлях української народної педагогіки в сучасні дошкільні заклади був неймовірно довгим, він вимірювався роками, але я впевнена, що ефективність етнопедагогіки ми побачимо завтра, слід тільки актуалізувати дану проблему, активніше впроваджувати це невичерпне джерело в життя, в реальність, спираючись при цьому на здобутки українського родинного виховання. Заслуга педагога не лише в тому, що він один самостійно виховує дітей засобами народної педагогіки, а в широкій пропаганді етнопедагогіки серед батьків.

Педагоги! Допоможіть сім’ї відродитися. Нехай вона стане невсипущою хранителькою моральних чеснот, національних звичаїв та традицій, пам’яті предків, невтомною плекальницею родоводу, совісті й честі минулих і прийдешніх поколінь. Бо саме високоорганізована, національносвідома українська сім’я – це духовний храм України-матері.

ЛІТЕРАТУРА

1. Антология педагогической мысли Украинской ССР/Сост. Н.П. Калениченко. – М. . 1988.

2. А.М. Богуш, Н.В. Лисенко. Українське народознавство в дошкільному закладі. – К., “Вища школа”, 1994.

3. Васильцова З.П. Мудрые заповеди народной педагогики. – М., 1983. – с.176

4. Виноградов Т. Народная педагогика. – Иркутск, 1926. – с.4

5. Воропай О. Звичаї нашого роду: У 2т. – К., 1991.

6. Дитина. Програма виховання і навчання дітей дошкільного віку. – К., 2003.

7. Довженюк Т.В. Український дитячий фольклор. – К., 1974.

8. І.А. Ллотоцький. Історія України для дітей. – Дошкільне виховання, 1991, №11, 12; 1992, №1, 2, 3, 4.

9. О. Макаренко. Роде наш красний. Дошкільне виховання, 1991, №9, 11, 12; 1992, №1-4.

10. Мій рідний край, моя земля: Українське народознавство в дошкільному закладі.

11. Скуратівський В.Т. Берегиня. – К., 1988.

12. Скуратівський В.Т. Покуть. – К., 1992.

13. Скуратівський В.Т. Щоб роду не було переводу. – “Дніпро”, 1983, №10.

14. Скупатівський В.Т. Український календар. – Дошкільне виховання, 1991, №3

15. М.Г. Стельмахович. Етнопедагогіка в дитячому садку. – Дошкільне виховання, 1990, №9.

16. М.Г. Стельмахович. Народна педагогіка. – К., Радянська школа, 1985.

17. М.Г. Стельмахович. Українська родинна педагогіка. – К. . 1985.

18. В.О. Сухомлинський. Серце віддаю дітям. – К., 1988.

19. Сявавко Є.І. Українська етнопедагогіка в її історичному розвитку. –К., 1974.

20. К.Д. Ушинський. Про народність у громадському вихованні. Вибрані твори: В 2 т. – К., 1983.

21. Т.І. Поніманська. Дошкільна педагогіка. – К., 2004.