Була в Катерини мрія ще до війни: продасть вона вдало свої картини... «...буде в мене фарб багато, а гроші всі роздам своїм рідним, щоб вони ласкавіші до мене були, щоб не дорікали мені, щоб не оскорбляли мене — і буду я тоді сміло і весело малювати і буду творити великі і чудові картини».
Катря передчасно пішла з життя. Особливо каторжними для неї були останні три роки, коли доглядала хвору матір. Власне, ці роки і звели її в домовину. Близькі (хто байдуже, хто зі зловтіхою) спостерігали, як мучиться талант, не маючи змоги творити. Не витримала, криком запросила допомоги... «Ой люди добрі, ой співчуйте, а хоч почуйте моє горенько велике. Як у мене холодно в хаті, як у мене нема чого їсти, то я так не буду журитися, як від того, коли в мене немає часу малювати!» Не почули... Шістдесятилітньою скінчила свій життєвий шлях. У могилу її передчасно вклали людська байдужість і заздрість.
Катерина Білокур пішла від нас у розквіті унікального таланту. Проживши тяжке, страдницьке життя, померла в муках майже одночасно зі своєю матір'ю. У народній пісні «Чи я в лузі не калина була?» є такі слова: «Така доля моя, гірка доля моя...» Цю пісню дуже любила Катерина Василівна. Чи не тому, що й у самої доля була гіркою? Як печальна сповідь звучать її слова: «Обідно мені на природу, що так жорстоко зі мною обійшлася, наділивши мене такою великою любов'ю до того святого малювання, а тоді відібрала всі можливості, щоб я творила тую чудовую працю во всю шир мого таланту! Скільки в голові моїй снується чудових невиданих буйних картин! І так вони в мріях і залишаються, бо в дійсності приходиться дрижать над кожною унцією олії, фарби і над кожним міліметром полотна!»
Учитель. Після смерті художниці 9 червня 1961 р. за рішенням районної комісії всі роботи, документи, нагороди, фотографії, папери, знайдеш в її хаті, були передані до Яготинського державного історичного музею. Директор цієї установи О. Непорожній, який палко шанував Катерину Білокур і був особисто знайомий з нею, домігся відкриття Яготинської картинної галереї в палаці Розумовських-Рєпніних, де у двох залах експонуються 72 роботи художниці (живопис, акварель, графіка), а також її меморіального музею-садиби в с. Богданівка. Десятки геніальних творів художниці експонуються в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва. Катерині Білокур було присвоєно звання народний художник, нагороджено орденом «Знак Пошани» і Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Рада Міністрів УРСР у червні 1989 р. заснувала премію імені художниці, яка присуджується за визначні твори традиційною народного мистецтва.
Що залишила нам у спадок славна донька нашого народу?
Учитель. Катерина Білокур дуже любила берези, тому не дивно, Що так теплой щиро разом з квітами оспівала їх в одній із своїх картин «Квіти і берізоньки ввечері». Назва цілком відповідає ліричному настроєві полотна. Дві берізоньки в оточенні квітів, огорнуті вечірньою млою. Промінь місячною сяйва крізь густу крону дерев пасмами впав на квіти, створивши центр композиції з трьох букетів: один з червоних півоній; другий – з рожевих троянд, третій — з водяних жовтих квітів. Синя холодна гама картини створює ілюзію тихої, сповненої романтики української ночі. Цей твір — воістину велика і зворушлива образна розповідь про щось таємниче й незбагненно прекрасне в довколишньому житті і в природі.
Твори Катерини Білокур хочеться порівняти з піснею. Особливо це стосується однієї з кращих робіт — картини «Цар-колос». Серед степових квітів, що мов живі сплелися в яскравому вінку, гарно золотяться розкішні колоски жита, пшениці, ячменю й вівса, на червоному тлі їм усміхається золотий соняшник, привітно вітає тужавими листочками калина. Так образно передала художниця вдячність і глибоку шану людей та всього сущого на землі його величності Хлібові! Картина вражає філософською заглибленістю, символічними образами.
Катерині бажалося змалювати всю Україну, всю землю! Бона не вірила в те, що може колись це зробити. Коли виходила на край села й озирала рівнину, ще більше тужила: як такий простір умістити в маленькому прямокутнику полотна? Та в одній із найвідоміших картин «Колгоспне поле» їй це вдалося. Написана в період творчої зрілості, картина сповнена любові до рідної землі.
День за днем, пелюсточка за пелюсточкою вимальовувалися б червоних жоржин біля плетеного тину. (Катерина Білокур могла працювати над однієюквіткою так довго, поки та не одцвітала.) Жоржини малювала три тижні — по дві квітки щотижня. Трохи нижче від куща жоржин намалювала клаптик плетеного тину. Сухі сіро-коричневі лозини відтінили свіжу; зелень, внісши у композицію відчуття простору. Тин наче «підпирає» кущ жоржин і втримує їх на своїх стовпцях. Одного разу зняла з себе білу хустину червоною мережкою по берегах і зв'язала нею жоржин у квітнику. Ні, не пасує. Спробувала 2 варіанти, бо дуже хотілося лишити щось біля жоржин: від себе, передати своє ставлення до цих гарних рослин. Врешті знайшла місце для хустки — вона висіла на тиночку, мовби забута ще звечора, припала росою. Пейзаж між квітами став ранковий, холоднуватий, освітлений неяскравим світлом. «Забута» хустина гріла картину людським теплом.
Походивши за село і вивчивши обрій, стала малювати поле у вузькій вертикальній смужці. Пейзаж зайняв 1/6 площі картини. Художниця
знайшла барви, щоб змалювати поетичний образ землі, яка ще оповита сизим ранковим туманом. Тут вона вдалася до епічного узагальнення, передавши одне поле як неозорий простір земної кулі — широкий, як море, що сягає у незміряну далину. Ні ріллі, ні хлібів, ці соняшників, ні буряків — тільки родюча і багата земля, яка відбила голубінь неба і сонячне проміння. Щоправда, хмарки на небі дещо застиглі, та все одно в пейзажі відчувається мінливість, трепетність тіней, що зникають, ховаються від наростаючої хвилі світла (картина «Колгоспне поле»).
А натюрморти «Сніданок», «Колгоспний достаток», «Яблука», «У Шрамківському районі на Черкаській землі. — це своєрідні поеми про радість життя, про плоди людської праці. У них художниця досягає такої майстерності, яка дозволяє відчути і прозору сонячність виноградних фон, і аромат підрум'яненого на черені хліба, і гарячу пару розвареної картоплі.
Художниця захоплювалася не лише натюрмортами і панно, пробувала вона сили і в портретному жанрі. Так, у 1941 р. був створений портрет племінниці Надії. Це гарна молода дівчина зі спокійним ясним поглядом. І в цій роботі є квіти, але тут вони виступають як доповнення, що допомагає розкрити образ.
Учитель. Геніальна художниця, картини якої справляли магічний вплив на глядачів, виявляла неабиякий талант і тоді, коли бралася за перо. Це засвідчують її листи до П. Тичини, С. Тараненка, В.Нагая, М.Донцова, Е.Гурович, Д.Косарика, до працівників музеїв і Центрального будинку народної творчості. Саме Е. Гурович назвала Катерину Білокур поетом, коли прочитала в адресованому їй листі дивовижний опис зустрічі з журливою, сумною осінню, що сиділа на вербовому пні і втирала сльози пожовклим кленовим листочком.
Найвагомішою літературною спробою Катерини Білокур є оповідання «В селі Богданівні Шрамківського району на Черкаській землі», датоване 1954 роком. Твір, написаний із м'яким гумором, присвячено життю односельчан. Велика кількість варіантів оповідання свідчить про серйозні наміри авторки. Вона хотіла бачити свій твір надрукованим, надсилала рукописи до Києва, як і п'єсу біографічного характеру, доля якої невідома.
Повідомлення учнів
Особливо цікавою є«Казка», написана в 1958 р. Легенда про те, як чорногузи принесли дитину, зустрічається в фольклорі багатьох народів світу. Зачарована глибокою поетичністю легенди, самотня жінка, яка не знала щастя материнства, не могла залишитися байдужою до цієї теми.
Казка
А що то сумне дитятко, то не дивуйте, добрії люди. Коли його впіймали чорногузи, вони зігнули два соняшники, зв'язали їх червоною стрічкою, потім нарвали, накидали чудових квітів. І з тих квітів звили гніздечко та й положили туди те дитятко.
Сміялись соняшники, раділи квіти, що з'явилась на світ людина, малесенька дитина.
Спершу і дитятко те було веселе, сміялось, раділо, бо воно бачило, яка земля багата і яку можна на ній творить КРАСУ.
Але коли чорногузи підняли те гніздечко із квітів, то сумне дитятко, то не дивуйтеся, добрії люди. Коли його впіймали чорногузи, вони зігнули два [соняшники], в якому було дитя, і полетіли, понесли туди, кому вже було треба понести... От дорогою чорногузи йому і розказали: і як воно, і що, які новини на землі. Що, мовляв, уже не хто-небудь, а люди додумались до того, що вже видумали теж на людей таку зброю страшну: зветься вона атомна та воднева.
То вже де воно гупне, то, лічи, на віки-вічні все загине, все живе: людина, тварина і рослина.
І заплакало тоді дитятко те, засумувало і слова такі до всіх людей, до всього світу проказало: «Ой люди добрії, дорослі! Ой люди, ті, хто видумує оте страхіття! Ой припиніть його, пожалійте нас, діток маленьких, бо ми хочемо ЖИТИ, чуєте — ЖИТИ! Ми не хочемо бути знищеними або каліками, сліпими, безногими, безрукими чи ідіотами...
Та пожалійте ж нас, діток, і пожалійте сиру землю, МАТІР НАШУ – ГОДУВАЛЬНИЦЮ, і не руйнуйте, не паліть отим страхіттям її грудей багатих, бо вона ж годувала давно минувших і недавно ваших предків, годує вас і годуватиме нас, ваших діток, і всі, і всі прийдешні покоління». Квітень, 1958 р.
Катерина Білокур виконала і кілька варіантів картини-казки, відомої тепер під назвою «Щастя». Про напружені пошуки композиційного рішення свідчать численні ескізи.
А на картині в оточенні буйноцвіття, серед лелек І соняшників — дитя. «От капосне дитя (щоб воно велике виросло!). Думала я, думала намалювати таке, як тільки чорногузи принесуть — воно не дуже цікаве. Дай, думаю, намалюю трохи підтішене...», — розповідала художниця Лідії Тичині в листі від 16 лютого 1959 р. Саме на цю дорослість, сумний погляд дитини нарікали мистецтвознавці. Очевидно, відповіддю на закиди київських спеціалістів і став своєрідний літературний твір, який художниця назвала «Казка». Вперше прочитавши її, відчуваєш емоційне потрясіння, адже за три десятиліття художниця передбачила екологічну катастрофу (чи не наш Чорнобиль?). Складається враження, що «Казка» не має початку, вона ніби продовжує внутрішню полеміку авторки з критиками.