Шкільна і позашкільна практика покликана створити педагогічні умови для опанування учнями традиціями народної художньої творчості. Науково-педагогічні пошуки в цьому напрямі вимагають подальшого теоретичного осмислення і методичного опрацювання, що дасть можливість послідовно і цілеспрямовано впливати на естетичний розвиток учнів упродовж опанування художніми традиціями українського народу.
Для встановлення безпосереднього зв’язку зі світом народного образотворчого мистецтва учні усвідомлюють необхідність оволодіння способами естетичної діяльності, пов’язаними зі сприйманням, оцінкою, творчим втіленням прекрасного в етнохудожній практиці [64, 48].
Сьогодні декоративне мистецтво – складне, багатогранне художнєявище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традиційне (зокрема, народні художні промисли), професійне мистецтво і самодіяльна творчість. Ці галузі змістовні і не тотожні. Між ними існують тісні взаємозв'язки і суттєві розбіжності. Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.
У різні історичні епохи, залежно від зміни соціальних формацій, зазнавало змін і народне декоративне мистецтво. Однак завжди його визначальними рисами залишалися колективний характер творчості, спадковість багатовікових традицій [24, 8]. Постійно діяв метод навчання: вчитись працювати, як усі майстри, але при цьому зробити вироби краще від інших. Ручний характер праці давав змогу імпровізувати, творити неповторне, мати «свою руку», «власний почерк». Але що б нового не творила кожна людина, вона завжди залишалась у межах художніх традицій того осередку, де працювала.
На кожній виставці образно та манерою виконання виділяються художні твори, авторами яких є народні майстри чи професіонали-художники або ж самодіяльні умільці. Ці твори різні за своєю суттю, різні за рівнем професійної підготовки їх автори, неоднакові критерії їх оцінок тощо [15, 42]. В загальному між цими напрямами існують тісні взаємозв'язки і проходять цікаві процеси взаємозбагачення. На творчість народних майстрів впливають своїми новаторськими пошуками художники-професіонали, а в свою чергу самодіяльні умільці часто здобувають професійну освіту. В той же час вершин мистецького злету досягають художники-професіонали, які працюють на основі народних художніх традицій.
Народні художні промисли — одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, сутність якої полягає у виготовленні художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці [42]. Сучасні народні художні промисли України — підприємства, неоднорідні за організаційно-економічною структурою, типами виробництва. Це об'єднання, фабрики, комбінати, дільниці, цехи, асоціації.
Професійне декоративне мистецтво — результат творчості людей із спеціальною художньою освітою. Їх готують середні спеціальні і вищі навчальні художні заклади України, університети тощо. У справі піднесення рівня художньої освіти на Україні важливу роль відіграють Київський художній інститут, Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, львівське училище ім. І. Труша, Харківський художньо-промисловий інститут, Український художньо-промисловий інститут. Український поліграфічний інститут (м. Львів), Київський філіал Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання. Київські творчо-виробничі майстерні художнього проектування Художнього фонду України, Науково-дослідний інститут художнього конструювання у Харкові, ряд середніх спеціальних навчальних закладів. Вони готують художників-професіоналів різної спеціалізації [1].
Самодіяльна художня творчість — непрофесійна творчість широких народних мас, це спосіб самовираження, а не традиційне народне мистецтво [9]. Вона набула особливого поширення, розвитку і визнання в нашій країні за останні роки. Люди, різні за фахом, соціальним походженням, малюють і різьблять, плетуть, роблять макраме тощо. Часто вони — члени тих чи інших самодіяльних колективів, студій, гуртків і т. ін. Художня самодіяльність відрізняється від народного і професійного декоративно-прикладного мистецтва. Самодіяльні умільці працюють не за законами традиційної творчості, а в силу своїх обдарувань, власного світосприйняття. Вони дещо наслідують професіоналів, але не володіють професійними знаннями. Самоосвіта, ерудиція, особисте обдарування і бачення навколишнього світу — важливі питання самодіяльної творчості.
Художня самодіяльність — важливий фактор розвитку соціальної активності громадян, залучення народних мас до безпосередньої участі в художній творчості [24]. Керівництво самодіяльною творчістю здійснюють обласні і міські науково-методичні центри. Їм надають допомогу мистецтвознавці, музейні працівники, художники.
Відбиваючи колективний світогляд, твори народного декоративного мистецтва позначені особистістю майстра. Колективна та індивідуальна творчість завжди знаходяться у єдності, доповнюючи і збагачуючи одна одну. У зв'язку з колективним характером творчості віками кристалізувались творчі технологічні методи ручної праці, які вдосконалювались кожним наступним поколінням. Завдяки цьому багато творів народних майстрів досягли вершин художнього рівня, у них нерозривно поєднуються практичність і декоративність [17, 48].
Майстри робили гарними звичайні речі, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скрині. Ці вироби переконливо засвідчують факт, що народні майстри працювали «за законами матеріалу», бо добре знали їхні фізичні — структурні, еластичні властивості.
За змістом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає національної замкненості, територіальних обмежень. Воно увібрало багатовіковий історичний досвід народних мас, глибину художнього засвоєння дійсності, що зумовило правдивість образів, захоплюючу силу їхнього художнього узагальнення.
В Україні народну творчість вивчають і збирають різні за профілем наукові установи. Працює мережа спеціальних музеїв, архівів, бібліотек, інститутів, товариств. Так, в Україні функціонує Інститут мистецтвознавства, фольклору АН України, його Львівське відділення, Науково-методичний центр народної творчості та культурно-освітньої роботи Міністерства культури України тощо [2, 3]. Дослідження зосереджені на важливих проблемах народної творчості, яка розглядається передусім як соціально зумовлене явище, одна із форм суспільної свідомості.
Зазначене вище дозволяє зробити висновок, що естетичний розвиток учнів набуває особливих рис у зв’язку з освоєнням етнохудожнього досвіду. Слід наголосити, що кожна вікова група виявляє власне естетичне ставлення до народного образотворчого мистецтва, враховуючи наявні знання та вміння засвоювати його в конкретних ситуаціях духовно-практичного зв’язку з цінностями етнокультури.
1.3 Твори К. Білокур у структурі народно-мистецької творчості
Катерина Василівна Білокур (1900-1961) – майстер народного декоративного живопису. Вона народилася в селі Богданівка Пирятин-ського повіту Полтавської губернії (тепер це Яготинський район Київської області). Коли саме — до кінця не з'ясовано. Сама художниця називала і 23, і 24 листопада, і 1900, і 1901 рік. Офіційною датою її народження було зрештою визнано 25 листопада (7 грудня) 1900 року. Це було логічніше за все, адже 25 листопада — день Святої великомучениці Катерини.
Творчість художниці з села Богданівки належить до найкращих надбань української культури ХХ століття, вона стала предметом вивчення й дослідження мистецтвознавців. У Яготинському історико-краєзнавчому музеї розгорнуто дві експозиції з її живописною та графічною спадщиною, а в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві є великий "білокурівський" зал, в якому зібрано найкращі її творіння. Композитор Леся Дичко 1983 року створила балет "Катерина Білокур", поставлено однойменний телеспектакль (1980), документальний фільм "Чарівний світ Катерини Білокур" (1986) та художній двосерійний фільм "Буйна" (1989). 1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького, які засвідчують її великий письменницький талант.
На більшості з полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: "Малювала з натури Катерина Білокур". Справді, природа, "натура" були її головними вчителями, а квіти - найулюбленішими мотивами. "Квіти, як і люди, - живі, мають душу!" - казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що "зірвана квітка - вже не квітка" [8, 34].
Катерина Білокур зустрічалася й листувалася з Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Василем Касіяном, Антоном Середою, Матвієм Донцовим, Степаном Таранушенком, Степаном Кириченком. Але після смерті батька на її плечі лягло господарство та догляд за старою матір’ю, що забирало багато сил і здоров’я.
У 1954 році в Парижі на міжнародній виставці демонструються її картини "Цар-колос", "Берізка" і "Колгоспне поле", які високо оцінив Пабло Пікассо. Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катерини Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпнотизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Серафін Луїз із міста Санлі, відомою художницею, що прославилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: "Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ заговорити про неї" [10, 127].
Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання народного художника України. Її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше «богом забуте село», як казала сама Білокур, почали навідуватися гості з Києва, її згадують поряд із славетними примітивістами Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року...