Смекни!
smekni.com

Розвиток у молодших школярів уявлень про народне мистецтво (на прикладі творчості Катерини Білокур) (стр. 7 из 15)

Мати заняття дочки вважала безглуздою справою, тільки спробою самогубства Катря довела їй протилежне. Односельці засуджували Катеринині малювання, як спробу ухилитися від роботи та побудови світлого майбутнього. А блаженна їздила аж під Пирятин — там росли «потрібні» для полотна квіти, їх вона ніколи не зривала, казала, що помруть тоді, загине їхня душа, сідала побіля і малювала з натури — а назад поверталася пішки. «Ой, Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді малюватиме, якщо ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтеся на мене, мої близькії і далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві», — напише якось Білокур у листі друзям. Її листи — з разючими помилками, неоковирним почерком, але глибочезними думками та болісними переживаннями — ще один прояв її геніальності.

«Знаєте, я коли читала ці листи в упорядкованій антології (1995 року видано збірку листів художниці в опрацюванні Миколи Кагарлицького) — навіть не знаю, що зі мною ставалося — я була з нею в одному тілі. Неначе перечитувала мої власні записи... Я просто хворіла Катериною, відчувала сестру по духу, — натхненно розповідає спiвачка Ніна Матвієнко. — Мої сини зростали на її репродукціях. Пам'ятаю, якось ми з ними пішли в Лавру, а там були її полотна «вживу», діти були просто шоковані — вони побачили «картини з книжки». Я тоді була вагітна донечкою, і вона саме заворушилася в утробі» [11, 175].

Крім пензликів, Білокур власноруч виготовляла фарби, робила їх із буряка, цибулі, калини, бузини, але вони не були якісними, тому раділа, коли вдавалося роздобути олійних. «Їй хтось допомагав. Кажуть ,один священик навчив, як ґрунтувати полотно...», — згадують богданівські старожили. Та й самого полотна не було — перші картини Білокур, виконані у манері так званого «наїву» на фанерних дошках, наприклад, «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач», яка зараз зберігається в Яготинській картинній галереї. У двох залах на другому поверсі, де виставлені роботи художників-аматорів, експонуються і «картини пізнього періоду» Катерини Василівни, деякі з них — незакінчені: «Гроно винограду», «Цар-Колос», яку вона хотіла відтворити після втрати у Франції. В музеї-садибі Катерини Білокур, у вогкій хаті-мазанці, без криниці та дерев на подвір'ї, без вказівників для туристів вздовж поплутаної сільської дороги, врешті, без плати за вхід, можна побачити дев'ять оригіналів художниці: картини і малюнки, виконані олійними фарбами, графічним та кольоровим олівцем. Інтер'єр відтворений в тому вигляді, як він був за життя Катерини Василівни: «Отут вона залишала своїх учнів, а сама малювала за стінкою, в маленькій кімнатці. І не пускала туди нікого, — розповідає Ольга Ярославська. — А то якось прийшов сільський голова і каже: «Пусти, мені ж можна подивитися». А Катря стала, руки в боки отак і каже: «Або по мені пройдеш, або тут залишишся». Така вперта була!» [37, 142].

Колишня учениця Ольга Бунчук-Косніцька, яка зараз живописом не займається, тремтливим голосом згадує: «Коли я перший раз вступала в Художню академію, і не пройшла по конкурсу, розплакалася біля Катерини Василівни. Вона мене обняла, гладила по голівці і заспокоювала — я й зараз відчуваю ті доторки її долонь... А то, бувало, прийду, а вона цікавиться, розпитує: а як у школі, а як у Кулаївці в школі, чи посадили в центрі деревця?» [57, 11].

Єдину ученицю Катерини Василівни, дитяче захоплення якої переросло в професію, звати Ганна Самарська, зараз вона мешкає в Петриківці. В Яготинській експозиції є її дитячий малюнок, який та зробила кольоровими олівцями на одному із занять у Білокур. Після смерті вчительки, Самарська розмалювала в її хаті піч дивовижними фіолетовими квітами. Фіолетова барва вочевидь була улюбленою в Катерини Василівни — бузково-фіалкові квіти зустрічаються чи не на кожному полотні. Повністю у синій гамі виконана картина «Сон»: на ній розквітла присмерковим цвітом папороть, казкові квіти тріпочуть пелюстками, наче метелики крилами, а в колисці міцно спить немовля-опецьок. Того самого малюка, який лежить на півоніях та волошках, ми бачимо на картині з назвою «Щастя». Ніколи не спробувавши власного материнства, Катерина зобразила його усмішками соняшникових зернят, блиском капустяного листя та вигинами пухнастих лелечих ший. Її техніка настільки філігранна, що можна порахувати скільки прожилок у кожній з квіткових пелюсток, а фантазія така жива, що картини варіюють у найцікавіших кольорових сполученнях [10, 144].

Письменник Іван Драч належить до тих, хто надихався творчістю Білокур для написання власних творів (композитор Леся Дичко 1983 року створила балет «Катерина Білокур», у 1980 поставлено однойменний телеспектакль, у 1986 — документальний фільм «Чарівний світ Катерини Білокур», у 1989 — художній двосерійний фільм «Буйна») — він присвятив їй вірша про зустріч з одним художником із Мехіко.

У книзі відгуків, яка лежить на столі біля вікна у садибі-музею, школярі залишили багато однотипних вражень: «Щиро дякуємо за цікаву розповідь». Земляки Білокур тепер носяться зі своїм «самобутнім талантом», «святим мистецтвом» як із писаною торбою.

Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати. Тяжко доживала свої останні місяці, тижні, дні на Землі геніальна особистість, одна з визначних постатей XX століття художниця Катерина Білокур.

Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; поставили три пам'ятники на її рідній землі: відкрито в Яготині Картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників, присвячені її пам'яті; в Києві з'явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження: створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур. Прийшов час, коли шлях від Києва до Богданівки скоротився до близької відстані через любов і визнання.

Розділ 2. Аналіз педагогічної практики використання творів К. Білокур у початкових класах

2.1 Використання творів народного мистецтва у навчальному процесі

Одним з найяскравіших видів мистецтва, які здавна поширені в Україні, є декоративний розпис. Чимало видатних майстрів українського декоративного розпису здобули своєю працею світову славу [12]. І ні технічний прогрес, ні нові матеріали та технології не зможуть знецінити, применшити того, що створене людським талантом упродовж століть. Навпаки, люди нового тисячоліття ще більшою мірою потребуватимуть справжнього мистецтва, живого і неповторного. Одним із найбільш розвинених на Україні видів декоративно-прикладного мистецтва є декоративний розпис.

Декоративний розпис — це один з видів декоративно-прикладного мистецтва, що передбачає сюжетні зображення й орнаменти, які створюються засобами живопису на стінах й інших частинах архітектурних споруд, а також на ужиткових предметах [24, 14]. Останнім часом декоративний розпис виконують також на папері, полотні, картоні й експонують на художніх виставках як твори станкового мистецтва. Твори декоративного розпису виконують олійними, темперними, гуашевими, акварельними фарбами та керамічними барвниками з подальшим випалюванням у керамічних печах.

Декоративний розпис є традиційними видом мистецтва, який здавна поширений в Україні. Він і в наші дні займає чільне місце у творчості народних художників [2]. Ще в часи розквіту Київської Русі народні майстри прикрашали декоративним розписом інтер'єри та екстер'єри будівель, хат, житла князів та знаті, предмети домашнього вжитку, дитячі іграшки, зброю, музичні інструменти тощо.

Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.

Граматика українського декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на прийомах композиції і засобах виразності мистецького твору. Прийоми композиції розвивались і збагачувались у практичній діяльності багатьох поколінь народних майстрів, цехових ремісників та професійних митців. У різних народів і в різні епохи виникали свої композиційні прийоми, що відповідали завданням декоративно-прикладного мистецтва свого часу. Одні прийоми композиції, проіснувавши певний час, відходили у забуття разом з ідейними концепціями, котрі їх генерували, на зміну приходили нові. Іншим судилося тривале функціонування протягом багатьох тисячоліть завдяки гнучким варіативним властивостям.

До головних композиційних прийомів відносимо ритм, метричність, симетрію, асиметрію, статику і динаміку [42, 24-25].