Археологічні знахідки підтверджують, що заходи щодо збереження здоров'я населення мали місце не лише в античному Римі, а й задовго до нього — в Ассирії. Ваішлоні, Єгипті. Індії, Китаї та інших країнах.
Елементи охорони здоров'я в Україні існували ще за дохристиянських часів. Народна медицина використовувала лікарські рослини, водолікування, масаж та примітивну психотерапію у формі замовлянь. На формування гігієнічних знань значний вплив мала давньогрецька та арабська медицина.
Активний розвиток засад охорони і збереження здоров'я припадав на IX ст. — час утворення Київської держави та X ст. — розповсюдження християнства.
Населення Київської Русі відзначалося високим рівнем санітарної культури, її «Історії» Геродота {485—425 рр. до н. е.) згадуються парові лазні, милоподібні речовини, використання з метою дезінфекції сірки, техніка бальзамування. На Русі належна увага приділялася питанням зміцнення здоров'я.
Онуці Володимира Мономаха Євпраксії (XII ст.) належить медичний трактат із 29 розділів («Про спосіб життя в різні пори року», «Про їжу, питво, сон і спокій», «Про лазню» тощо). Вже в XI—XII ст. при Києво-Печерському монастирі існувала одна з перших лікарень (лікарня Феодосія). Ченці монастиря разом із наданням медичної допомоги приділяли велику увагу питанням гігієни і санітарії у повсякденному побуті: харчуванні, використанні питної води, видаленні сміття тощо. Великого поширення набули миття в лазнях, гартування організму.
Середньовіччя характеризується розвитком гігієни, пов'язаним із заснуванням академій та іменами видатних українських учених: Юрія Дрогобича (Котермака), Петра Могили, Данила Са-мойловича, Хоми Борсука-Мойсеева та ін.
У 1593 р. на Львівщині була заснована Академія з медичним факультетом (Замойська академія), де спільно з медичним факультетом Паду-анського університету в Італії вивчали вплив житлово-побутових умов на захворюваність гуцулів гірських районів Галичини.
Праці лікаря Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494) висвітлювали проблеми гігієни і профілактичної медицини. Під ім'ям Георгія Михайла сина Доната з Дрогобича він закінчив Краківський університет, потім — Болонський в Італії, де в 1478 р. став доктором філософії, а в 1482 р. —доктором медицини. З 1488 р. Юрій Дрогобич викладав медицину в Краківському університеті. Саме йому належить одна з перших друкованих книжок з медицини, де висвітлені й питання гігієни.
Відомий діяч православної церкви і просвіти, засновник Києво-Могилянської колегії (1632 р.) митрополит Петро Могила (1597—1647) приділяв увагу проведенню занять з медицини. У статуті цього закладу були відповідні вказівки щодо дотримання правил гігієни [13,33].
Доктор медицини, член дванадцяти іноземних академій Данило Самойлович (1742—1804) все життя працював в Україні і присвятив наукову діяльність боротьбі з чумою та іншими інфекційними захворюваннями. Він відомий в історії країни як один з фундаторів системи профілактики цих захворювань.
Конкретні рекомендації щодо гігієни харчування, одягу, приміщень містяться в медичних настановах для військовослужбовців, автором яких був випускник Чернігівської колегії Юхим Білопольський (штаб-лікар полководця О. В. Суворова).
Початок гігієні як окремій науковій дисципліні, що тісно пов'язана з валеологією, дали твори Г. М. Леві, Естерлена (Франція), Е. Паркса (Англія) та досягнення в галузі біології, хімії, математичної статистики, мікробіології.
Плідний розвиток науки про чинники збереження здоров'я відзначався в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст.
Сучасна валеологія як наука про здоров'я здорових (за І. Брехманом) може бути представлена у трьох іпостасях. Етимологічне — це «наука про здоров'я», яка розкриває його вияви і сутність, базується на відповідних валеологічних теоріях, розглядає здоров'я як багатовимірний феномен у його цілісності.
Онтовалеологія покликана на основі теоретичних знань реалізувати на практиці завдання збереження і зміцнення здоров'я. Саме через це її називають практичною валеологією.
Валеологія як галузь освіти об'єднує в собі науково-теоретичні знання, практичні вміння і навички (онтовалеологічні), освітні, що передбачають тісний взаємозв'язок процесу засвоєння валеологічних знань з валеологічним вихованням, результатом якого є формування валеологічного світогляду.
На відміну від гігієни та санології, предметом вивчення яких є колективне та індивідуальне здоров'я, валеологія — це інтегративний курс, що об'єднує багато «людинознавчих» дисциплін.
Зародившись разом із лікувальною медициною, гігієна досить довго існувала як єдина профілактична галузь. Відповідно до принципу єдності організму з навколишнім середовищем, який сформулював І. М. Сєченов (1863 р.), гігієна вивчає колективне та індивідуальне здоров'я в постійному взаємозв'язку з чинниками довкілля.
Засновник експериментальної гігієни в Англії Е. Парке сформулював мету гігієни як науки, що переслідує велику і благородну мету — зробити розвиток людського організму найдосконалішим, життя — найсильнішим, згасання — найуповільненішим, а смерть — найвіддаленішою.
Формування вчення про санологію — науку про суспільне здоров'я пов'язується зі змінами в стратегії охорони здоров'я в наш час. Основою санології є концепція здорового способу життя як сучасного стрижня профілактики захворювань [13,33].
Санологія не абстрагується від вивчення та оцінки патології, закономірностей зміни динаміки і структури існуючих показників здоров'я, вона має на меті знайти справжні критерії та мірила саме здоров'я. Враховуючи основні закономірності виникнення і розвитку хвороб в організмі (патогенез), санологія досліджує, виявляє механізми і шляхи формування здоров'я (саногенез), узагальнює їх не лише до рівня індивідуального, а й, що особливо важливо, суспільного здоров'я. Най-гостріша проблема науки — формування суспільної думки на установку щодо здорового способу життя.
Всі проблеми санології підпорядковані одно- му завданню — розробці ефективних рекомендацій щодо охорони, примноження, відновлення, підвищення рівня та якості здоров'я в оптимальні строки. Таке завдання стосується лише перебудови охорони здоров'я як основної його стратегії.
Об'єктом вивчення валеології є здорова людина, а показником стану здорової людини є категорія «здоров'я».
За визначенням ВООЗ, під здоров'ям розуміють стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби або фізичних вад. Здоров'я — це категорія соціальна, оскільки належить до всього людського суспільства, і його характеристика потребує не тільки біологічних, медичних, психологічних знань, а й філософських.
Закони і категорії діалектики, яка є теорією і методом пізнання і перетворення особою навколишньої дійсності, не лише застосовуються в процесі вивчення валеології, а й сприяють осмисленню причин, які породжують негативні явища.
Валеологія має також свою предметну методологію, яка виявляється в системі науково обгрунтованих методів і методик діяльності закладів освіти.
На сучасному етапі розвитку суспільства науково-технічний прогрес характеризується стрімким зростанням обсягу наукової інформації. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність упровадження нових дисциплін у систему освіти, серед яких важливе місце займає валеологія. Програма цього курсу спрямована на формування міцних теоретичних знань, а також на вироблення вмінь та навичок школярів з питань культури здоров'я.
Успішне вирішення завдань навчального курсу пов'язане з усвідомленням і засвоєнням учнями основних понять валеології. Зокрема, в шкільному курсі валеології для 1 — 11 класів розглядають поняття здоров'я, третій стан, хвороба, здоровіш спосіб життя, валеологія, культура здоров'я та інші. З'ясуємо зміст цих понять.
Здоров'я. Здоров'я - це дарунок природи. Людина від природи має високовдоскона-лений функціональний організм, оптимальної форми тіло для життєдіяльності, з універсальним захистом від різних зовнішніх та внутрішніх негативних впливів — холоду та спеки, ран та отрут, стресів та травм, голоду та хвороб тощо.
Здоров'я — це стан зовнішньої та внутрішньої рівноваги людини з самою собою та навколишнім світом на духовному, психічному і фізичному рівнях. Здоров'я слід розглядати не статично, як щось придбане, що може зберігатись тривалий час, а в динаміці змін зовнішньої та внутрішньої рівноваги, у здатності адаптуватись у середовищі. Цей стан постійно змінюється залежно від віку людини, довкілля тощо. Необхідно за ним слідкувати і підтримувати його в рівновазі (як необхідно систематично їсти, щоб почувати себе добре і не помирати від голоду). Потрібно вести здоровий спосіб життя.
Зовнішню гармонію з навколишнім світом слід розуміти так, що людина почуває себе в рівновазі з середовищем проживання (температура повітря, тиск та і тлі фізичні параметри землі, а також вплив різноманітних випромінювань з космосу). А ще людина почуває себе комфортно у соціумі, при спілкуванні з людьми, які приносять їй радість.
Під внутрішньою рівновагою організму людини розуміється збалансована робота всіх його функціональних систем: серцево-судинної, дихальної, нервової, гуморальної та інших. Внутрішня рівновага передбачає стан психологічно адекватної поведінки людини та духовної цілісності особи, яка свідомо керується в поведінці гуманістичними ціннісними орієнтаціями.
Розуміючи сутність здоров'я людини як систему, що має три аспекти, визначимо їх.