Під системною трансформацією розуміють поступову зміну, перетворення суспільних структур, у рамках яких можуть співіснувати паралельно, як старі, так і нові елементи. При цьому відбувається поступова трансформація колишніх структур у нові, виникають нові суспільні структури.
Для людства в цілому характерно розвиток по висхідній лінії. Свідоцтвами світового соціального прогресу, зокрема, можуть бути не лише
- зростання матеріального становища і соціальної захищеності людей, але й
- послаблення конфронтації між соціальними групами і народами,
- устремління до миру і співробітництва, відмова від війни, як засобу вирішувати конфлікти,
- утвердження політичної демократії,
- розвиток і визнання загальнолюдських цінностей і гуманістичної культури.
Важливою ознакою соціального прогресу сучасна наука вважає: - зростаючу тенденцію до вивільнення людини – до свободи: а) від тиску держави; б) від диктату колективу; в) від будь-якої експлуатації; г) від обмеженості життєвого простору (“закриті суспільства”); д) від страху за свою безпеку і майбутнє. Іншими словами, тенденцію до розширення і все більш результативного захисту повсюди в світі громадянських прав і свобод людей.
За ступенем прав і свобод громадян сучасний світ не є однорідним. Так, за оцінками американської організації на підтримку демократії у світовому співтоваристві “Фрідом Хаус” (англ. Freedom House – Дім Свободи, заснованої у 1941 р.), яка щороку публікує “картину свободи” світу, з 191 країни планети сьогодні
- повністю вільними є 79,
- частково вільними (куди віднесена і Україна) – 59,
- невільними – 53.
Серед останніх особливо виділені 17 найбільш невільних держав (Афганістан, Бірма, Ірак, Китай, Куба, Саудівська Аравія, Північна Корея, Сирія, Таджикистан, Туркменістан, Білорусь та інші). Зрозуміло, що за оцінками західних дослідників “квітне” свобода у країнах Західної Європи і Північної Америки, в той час, як серед 53 країн Африки вільними визнано усього 9, а серед арабських країн – жодної.
Регрес частіше носить локальний[18] характер, тобто стосується або окремих суспільств чи життєвих сфер, або окремих періодів. Наприклад, Норвегія, Японія, Канада та інші розвинені країни впевнено просувались по сходах прогресу і процвітання, Радянський Союз та інші соціалістичні країни у 1970-80-х рр. падали у прірву розвалу і кризи. Ці країни регресували. Більш того, прогрес і регрес часто тісно переплітаються. Так, в Україні 1990-х років існували ознаки прогресу: звільнення від радянського тоталітаризму і диктатури КПРС, почався рух до ринкової економіки та демократії, розширення прав і свобод громадян, насамперед політичних, з’явилась свобода для засобів масової інформації, перехід від “холодної” війни до співробітництва з Заходом. Але спостерігались й очевидні ознаки регресу: падіння виробництва, ріст безробіття, розрив сталих господарських зв’язків між заводами, зниження рівня життя у більшості людей, різке розшарування населення на бідних і багатих, несправедлива приватизація, зростання злочинності, падіння моральності суспільства. Такою буває трансформація суспільства.
7. Форми трансформації: еволюція, революція і реформи
Трансформаційний розвиток суспільства може відбуватися як еволюційним, так і революційним шляхом.
Еволюція передбачає повільні зміни в суспільстві, які поступово та природнім шляхом виникають з існуючих у ньому історичних умов. На відміну від цього революція означає різкі, вибухоподібні, глибокі зміни всієї суспільної системи, у результаті яких суспільство переходить від одного якісного стану в інший.
Революції можуть відбуватися в окремих сферах (наприклад, промислова, наукова-технічна, культурна революція, але при цьому вони змінюють й інші сторони життя людей. Революційні перетворення можуть бути довго- чи короткотривалими, можуть торкатися одного чи декількох суспільств, або бути глобальними (скажімо, сучасна НТР, чи одна з її “гілок” – “комп’ютерна революція”). Коли ж революція в корені змінює все суспільне влаштування в цілому, її називають соціальною революцією.
Соціальні революції ламають суспільство, в корені переглядаючи усі його сфери. Зазвичай вони відбуваються дуже болісно, супроводжуються насиллям і жертвами людей, масовими лихами населення, беззаконням й безладдям суспільного життя. Тому сучасна політологія бачить в них аномалію.1 Але є й інші точки зору. Так, позиція марксистів зводиться до думки, що 1) революції є корисними прискорювачами суспільного прогресу, його рушійна сила, “локомотиви історії”, 2) революції явище світове, а кожна нова революція є лише окремим звеном у ланцюгу міжнародної революції, 3) насилля – нормальний інструмент революції, поки існують експлуататорські класи, особливо капіталісти, 4) тяготи і загибель людей є неминучими, а у боротьбі треба керуватися принципом “революційної доцільності”, якщо закон заважає розвитку революції, то його можна скасувати або виправити. Така точка зору сьогодні не просто існує, а продовжує мати своїх прихильників.
І революційний, і еволюційний розвиток суспільства супроводжують реформи. Реформа (від лат. reformo – перетворюю) – це комплекс різноманітних заходів по перевлаштуванню тих чи інших сторін суспільного життя. Наприклад, відома Селянська реформа 1861 р. в Російській Імперії скасувала кріпацтво, визначила нові умови господарювання для звільнених від феодальної залежності селян.
Практичне здійснення реформи відбувається через прийняття й забезпечення виконання державною владою відповідних законів, постанов, указів, декретів та інших рішень та мір. Буває, правда, що такі рішення залишаються лише на папері і реформування суспільства не відбувається.
8. Теорія модернізації суспільства
Особливе місце в сучасній концепції трансформації суспільства займає так звана модернізація.
Модернізація сьогодні фактично означає процес переходу від доіндустріальної (традиційне суспільство) до індустріальної (промислове суспільство) стадії розвитку людства. Теорія модернізації піддавалася різноманітним модифікаціям, поправкам з моменту виникнення у науці з 50-х рр. ХХ ст. Проте основне протиставлення – традиційного і модернізаційного суспільства дає змогу систематизувати факти, будувати моделі, робити висновки. Аналіз концепції модернізації необхідний для розуміння трансформаційних процесів у сучасному суспільстві.
За теорією модернізації традиційне суспільство – це статичне, малодиференційоване і малоспеціалізоване суспільство з низьким рівнем урбанізації і писемності. Таке суспільство ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, пошані до авторитету, традицій, орієнтації на минуле та його повторення, спонтанності соціальних змін, що відбуваються.
У політичній сфері традиційне суспільство спирається на усталені традиційні еліти. Його культурний горизонт обмежений традиціями і скутий забобонами. Характерною є общинноподібна організація суспільства. Економіці властивий нерозвинений неіндустріальний характер праці, слабкий розвиток ринку. Свобода особи обмежена, соціальні зміни людьми не усвідомлюються. Далеко не всі люди готові до бурного переходу від одного способу життя до іншого.
Модернізація процес складний і часто довготривалий. На противагу традиційному суспільству вона створює суспільство сучасне, або модернізоване. Таке суспільство диференційоване, урбанізоване, освічене, поінформоване засобами масової інформації. Для політичної сфери характерна активна участь населення в політиці. Повністю або частково знімаються традиційні форми політичної лігітімації: на зміну державному та церковному тиску і регламентації приходять світські демократичні цінності, професійна кваліфікація і закон. Громадяни “відчувають себе суб’єктами, а не об’єктами політики” (М. Вебер). Культура стає динамічною, орієнтованою на розвиток, інновації. З’являються різні форми господарювання, розширюється свобода діяльності людини.
В рамках теорії модернізації (50-90 рр. ХХ ст.) проблема політичної модернізації найбільш плідно представлена в аспектах “соціології розвитку” (Ш. Айзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, Е. Гідденс та ін.) і “політології розвитку” (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Біндер, С. Ліпсет, С. Хантінгтон та ін.). Сучасна соціологія розвитку виходить з того, що модернізація – це своєрідний комплекс сукупних суспільно-історичних, державно-правових, морально-психологічних та культурологічних зрушень, до яких відноситься, з одного боку, вивільнення науки, мистецтва, освіти з-під контролю релігії, з іншого – зростання поділу праці й питомої ваги промисловості у соціальному розвитку.
Прихильники ж політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних складових соціальної системи ( економічній, правовій, політичній, культурній тощо), але вибір модернізаційного розвитку починається і здійснюється саме у сфері політики, з вияву політичної волі до змін.
У залежності від характеру і часу здійснення в науці, розрізняють два типи модернізації з умовними назвами “первинна” і “вторинна”. “Первинна” модернізація відноситься до періоду промислової революції, котра вперше почалася у Великобританії у 60-ті рр. XVIII ст. Через декілька десятиліть ці ж процеси почались в інших передових країнах (США, Франція, Німеччина). Суть “первинної” модернізації полягає в тому, що вона визрівала і відбувалася в цих країнах природнім способом, органічно й гармонійно виходячи з усієї попередньої еволюції суспільства та його підготовленості до серйозних змін.