На відміну від цього “вторинна” модернізація не є результатом власного, внутрішнього і природнього ходу розвитку даного суспільства, тому більшість людей до неї не готова. Така модернізація як би штучно “привноситься” в суспільство ззовні, “згори”. Тобто, получається, що правлячі кола суспільств, що відстали у своєму розвитку, усвідомили необхідність модернізації; проводять її “примусово”, широко використовуючи допомогу і досвід країн-першопроходців (інвестиції,1 поставки обладнання, новітні технології, допомога у підготовці національних кадрів, запозичання досвіду державного будівництва, соціальних реформ, тощо). Приблизно таким шляхом розвитку йшли і йдуть насамперед відсталі країни. Прикладом такої модернізації може бути сучасний Гонконг (Сянгбн). Модернізація в ньому відбулась за активною участю англійців, які володіли цією територією протягом 155 років. Сьогодні це розвинений торгівельно-промисловий і фінансовий центр світового значення і є набагато більш розвиненою економічною зоною ніж Китай, до складу якого його повернула Велика Британія у 1997 р.
Процеси модернізації, поширюючись на всі сторони суспільного життя, мають універсальний (тобто всесвітній) характер. Універсальність модернізації базується: 1) на культурі модерніті;1 2) на теорії Т. Парсонса, котрий еволюцію суспільства розглядає як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного і узгодженого системного; 3) на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни (У. Ростоу); 4) на ідентичності, всеосяжності завдань, які мають бути розв’язаними в конкретних сферах суспільства. (Наприклад, в економічній – розвиток і застосування прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток ринку товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівля) і третинного (послуги) секторів господарства; скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галузей, що випускають засоби виробництва та предмети споживання, тощо; 5) на раціональності та доцільності соціально-політичної дії.
Ототожнення модернізації та вестернізації, намагання перебільшувати універсальність модернізаційних процесів як даних, об’єктивних і неминучих у 50-70-ті роки щодо країн, що звільнилися від колоніальної залежності, та протистояння двох суспільно-політичних систем, привело до невдач модернізаційної стратегії як зовнішньополітичної лінії та скомпрометувало сам термін “модернізація”.
Подолання цієї кризи у другій половині 80-х років ХХ ст. і друге народження ідеї модернізації пов’язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативою старій теорії, а й своєрідним наслідком і продовженням її інноваційної орієнтації. Постмодернізацію ще називають модернізацією в обхід модерніті. Річ у тім, що у своїх витоках теорія модернізації спиралася на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше, починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.
На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізм економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституалізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної (модерністської) організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалися лише самозабезпеченням; катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження.
Вже тоді вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу. На 70-80 рр. ХХ ст. припадає період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації. Було визнано недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації; неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.
Пріоритетом було визнано зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до “модерну”. При збереженні пріоритетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченими саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад.
Теорія постмодернізації відзначає синтез універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованість на незалежність від жорсткого нав’язування суспільству “цінностей на замовлення”, духовних, технологічних та ін.). Вона розбудована на досягненнях світової політичної думки й на національних культурних традиціях, як на раціональних підвалинах, так і на вірі людей у власні сили й можливості. Постмодернізм вимагає перегляду ролі соціокультурного фактору у трансформаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не найголовнішим фактором у їх перебігу. Більш того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства.
Так, соціальний тип особистості, властивий суспільству, що модернізується, характеризується раціоналізмом, індивідуалізмом, прагненням до змін, мобільності, самовдосконалення. Для особистості важливим є рівень кваліфікації, освіченість, орієнтація на суспільно значущі досягнення. І діяльність свою така особистість здійснює в економіці, що спирається на високі технології, ринок товарів, послуг, інформації.
Згідно з теоретиком модернізації Д. Беллом, постмодернізація відзначається провідною роллю теоретичного знання як стрижня навколо якого розбудовуються нова технологія, економічне зростання й нова стратегія суспільства. Внаслідок його постмодернізацію ще називають неомодернізацією.
У цьому аспекті можна назвати певні риси постмодернізації:
а) революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей європейської, західної цивілізації – від прагнення матеріальних благ (показник – якість життя) до праці як засобу реалізації своїх здібностей (показник – розкриття творчого потенціалу особистості). Е. Фромм позначив це так: від “мати” до “бути”;
б) виникнення двосекторної економіки, що включає виробництво матеріальних благ, послуг при формуванні ринкових відносин та “виробництво людини”, яке дедалі активніше впливає на динамізм економіки, конкурентоспроможність країни у світі; в історичній перспективі це суспільство – постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й пріоритет здобуває формування “людського капіталу”, здатного до самореалізації;
в) індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої сили для високотехнологічних виробничих систем;
г) зрушення людського життя у бік культури, освіти, науки, що є звичайним прагматизмом, доцільністю, оскільки тільки культурна й освічена людина здатна до високоякісної праці в умовах постіндустріального суспільства;
д) заміна старих соціально-політичних конфліктів іншими, зумовленими як зовнішніми проблемами (наприклад, конфлікт між різними культурами, цивілізаціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспільства, яка не встигає пристосуватись до цих цінностей та нових стандартів); подолання одних форм відчуження й виникнення інших (наприклад, можливість завдяки комп’ютеризації працювати вдома призводить до замкнутості людей, виникнення проблеми самотності тощо);
е) принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інформаційних технологіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізичної сили; виникнення нової, символічної форми капіталу – знання; одиницею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредитні картки, електронні гроші, трансформується саме розуміння праці – праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус людини.
Таким чином, модернізоване суспільство характеризується структурною спеціалізацією, яка стимулює соціально-політичну мобілізацію громадян. Чим більшою є спеціалізація в діяльності членів суспільства, тим менше традиційного і більше здатності до розвитку, вирішення нових проблем і виникнення нових соціальних сил. Сучасність висуває оновлений варіант політичної модернізації: рушійною силою вже є не еліта, а “маси”; зразком модернізації можуть бути не тільки західні країни, але й інші центри світової цивілізації; процес модернізації стає асинхроним і різноманітним; оптимізм поступається місцем обмеженим оцінкам; приділяється значно більше уваги соціокультурним чинникам; пропонується, у разі потреби, для цілей модернізації використовувати традиційні механізми; допускається можливість існування різноманітних ідеологій для мотивації модернізації.