Смекни!
smekni.com

Формування етосфери в політичному житті суспільства (стр. 7 из 12)

Політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як «концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму» [40, с. 223].

Ідея ненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вже згадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзи твердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, «якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ – це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його» [47, с. 49].

Для правителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливості вільно розвиватися. Ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушує природного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і може правити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественне походження своєї влади.

З часом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолати несправедливість насильницькими відповідними заходами.

Ненасильство – не просто відмова від насильства, альтернатива йому. І історично і в плані розгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує за насильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів, які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій або іншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі, відкривають нові – вищі – можливості історичного і особового розвитку. Якщо насильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слід було б назвати надгероїзмом [46, с. 42].

Для розуміння ненасильства істотно не тільки те, що це – інший спосіб боротьби за соціальну справедливість. Йдеться про інше – ненасильницькому – способі вирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати за допомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть не просто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїть головним чином і перш за все так званому справедливому насильству.

У основі насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторони осмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін, що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачить втілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнути нейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою. Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддею в питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікувати міжлюдські конфлікти в цих категоріях.

В наш час ненасилля розглядається перш за все як адекватний засіб боротьби за справедливість. І справді, ненасильницька боротьба спричиняє до появи нового, такого, що відповідає ідеалам любові й правди, типу відносин між людьми. Прибічники ненасилля упевнені навіть, що навіть політика може бути докорінно перетворена на принципово ненасильницьких засадах.

Іншими словами, йдеться про надзвичайну складність впровадження, застосування етики ненасилля у реальному світі. Її принципи спонукають або до створення принципово нового, ідеального світу, паралельного нашому, або такого, який існує всередині нашого і є відмінним від нього. І тепер основною теоретичною проблемою етики є обґрунтування реалізовності принципу ненасилля, а її аргументами – практичні приклади ненасильницької діяльності [46, с. 45].

Отже, сьогодні, посилаючись на величезний відрив практичних дій у політичній сфері від усталених моральних критеріїв, знов багато говорять, і як правило справедливо, про розбіжність політики і моралі. Але коли виникає розрив між політикою і мораллю, і він зростає, розширюється, наступає момент, коли цей розрив стане, надто серйозним для існування соціального цілого.

З наведеного вище слідує, що тільки ті міжлюдські стосунки, які базуються на зворотному зв'язку і ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності, формують внутрішню духовну спільність учасників можна визначити як спілкування. А необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом, стають відповідальность, автентичність та глибинне спілкування.

Принцип ненасилля має під собою міцний як теоретичний, так і практичний етичний і філософський фундамент, світова спілка лише виграла б від впровадження його у менталітет.

Ненасилля не є ані якоюсь нормою, яку слід просто вживати у повсякденному житті, ані станом, якого можна якось досягти. Воно являє собою боротьбу, керовану любов’ю, проти зла і несправедливості, за виправлення відносин у самому собі і в своєму оточенні.

РОЗДІЛ 3АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ

3.1 Етика влади та опозиції

Державна влада має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому; вона ґрунтується на нормах права, а норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їхнього дотримання. Держава наділена монополією на примус членів суспільства до виконання її настанов. Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою державного апарату на усій території, на яку поширюється державний суверенітет [54, с. 172-177].

Етика влади втрачає будь-який сенс за умов нелегальності та нелегітимності влади. Надалі ще будемо розглядати питання узурпації влади й державних переворотів, наразі зупинимося на таких важливих ознаках

політичної влади, як її легальність (юридична правомірність), легітимність (добровільне визнання громадянами), всезагальність (діяльність на основі права від імені всього суспільства). При формуванні етосфери в сучасному житті політичного суспільства ці складові обов'язкові. Звичайно, не йдеться про такий різновид легітимізації влади, як примус. Цікаво, що до одних з найголовніших проблем політичного життя в Україні та проблем політичної модернізації фахівці відносять проблему подолання кризи легітимності влади через створення механізмів суспільної саморегуляції (передусім на місцевому рівні) [51, с. 64].

Формування етосфери в житті політичного суспільства повинно унеможливити такі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади. За словами С. Франка, «деспотизм є пануванням людини над людиною, панування необмежене, що керується лише свавіллям того, хто панує» [55, с. 114]. У цьому плані важливо підкреслити, що деспотизм насамперед є, з одного боку, моральною, з іншого, правовою категорією, і політичний деспотизм – не виняток. Філософське обґрунтування деспотизму спирається на правомірність панування і підкорення, а ця правомірність пояснюється правомірністю нерівності щодо розподілу прав та обов'язків людей. Класичним взірцем обґрунтування деспотизму були погляди Аристотеля, від яких, зважаючи на сучасну добу, слід відмовитися. Головним етичним постулатом сучасності є принципова рівність людей, яка не припускає жодного виправдання деспотизму. Світогляд, який виходить із цього постулату, не припускає розуміння людини як знаряддя для здійснення волі іншої. Отже, в умовах етосфери панування перетворюється на опіку (виходячи із загального інтересу), що здійснюється виключно для блага того, ким опікаються [55, с. 116]. Але це також лише перший крок – повна демократія змушує відмовитися й відопіки.

Сутність деспотизму – в ідеї непогрішності, вона виправдовує так зване «примусове благо», але при тому принципово суперечить принципові «глибокої пошани до життя» А. Швейцера. В ідеальних умовах етосфери на перший планвиходять моральні відносини між людьми, засновані на принципі рівноправ'я(або заповіті любити ближнього як самого себе). З цієї точки зору не маєзначення різниця між розумним і дурним, добрим і злим. Положення людей повідношенню до етичного ідеалу безсумнівно різне, різною є їхня цінність усенсі відносної близькості до ідеалу, але це не повинно впливати на моральвідносин. За умов етосфери у владних відносинах на перше місце має вийти формула етичної справедливості: «мої інтереси (симпатії) як представника влади не мають жодного переважного значення порівняно з інтересами (симпатіями) інших, я повинен цінити та поважати всіх незалежно від їхньої близькості чи віддаленості від мене, їхньої згоди чи незгоди зі мною, їхніх політичних поглядів». Це буде визнанням рівних (але не однакових) обов'язківдля кожної людини перед кожною людиною. Крім того, права кожної людини за умов етосфери мають стати на перешкоді виявленню можновладцями владних амбіцій.

Ідея нової суспільної моралі повинна перекреслити деспотизм як можливий феномен дій влади, надаючи водночас міцного обґрунтування ідеалам демократичного устрою суспільства. Демократію завжди критикували лише за те, що вона віддає владу й управління суспільством до рук нерозумного натовпу. Якщо вважати, що добро і зло в суспільному житті вже винайдені, встановленні, що владі залишається лише сліпо виконувати встановлений ідеал, тоді це буде правомірним. Але тоді зайве говорити про формування етосфери, яке передбачає зміну світогляду. Якщо ж ми визнаємо факт формування етосфери, слід дивитися на речі в іншій площині.