Існують міжнародні та національні кодекси журналістської етики. У 1946 р. виникла Міжнародна організація журналістів (далі МОЖ), у 1954 р. у відповідь було засновано Міжнародну федерацію журналістів (МФЖ), що об'єднала усіх професіоналів Заходу і відкрила свій офіс у Брюсселі. На II конгресі МФЖ (Бордо, 1956 р.) було прийнято Декларацію обов'язків журналістів. Іншу Декларацію обов'язків і прав журналістів було прийнято 24-25 листопада 1971 р. в Мюнхені представниками профспілок і федерацій шести європейських країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), цей документ відомий як «Мюнхенська декларація (хартія)» [31, с. 19-21].
Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий Національною Спілкою журналістів України, складається з 10 пунктів. З точки зору етології найбільш важливими його постулатами є наступні. «Головний обов'язок журналіста – сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації... Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої він переконаний» [7, п. 1]. «При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабара) за поширення брехливої або утаюванні, достовірної інформації...» [7, п. 2]. «Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення – неприпустимі...» [7, п. 7].
В окремих країнах діють Ради з проблем місцевої преси. Наприклад, у США такі ради існують у вигляді регулярних зустрічей з керівництвом органів масової комунікації. Такі ради можуть бути суттєвим важелем впливу громадської думки на діяльність газет, журналів, радіо, телебачення [9, с. 35].
Було б, однак, замало сказати, що додержання тих чи інших кодексів (або рішень рад) відразу сприятиме формуванню етосфери в журналістському середовищі. Тому сформулюємо основні принципи журналістської етики таким чином, щоб вони відповідали принципам етосфери.
Громадськість має право на інформацію, тобто бути поінформованою про події та погляди, тому первинним обов'язком журналіста є забезпечити це право. Для його забезпечення журналіст повинен мати право на свободу інформації (вільне її отримання). Єдиними обмеженнями можуть стати визнання прав та свобод інших (на особисте життя, право честі), а також основні положення стосовно моралі, громадського порядку, національної безпеки й неупередженості судової влади. Ці обмеження етично виправдані, тому допустимі. В інших випадках право на свободу інформації реалізується через право на її повідомлення і друк, пошук, право на критику. Згідно з вищими етичними принципами журналіст особисто відповідає перед своєю аудиторією і загалом громадською думкою; особами, про яких розповсюджує інформацію; перед своїми особистими переконаннями, залежними від індивідуальної свідомості; перед редакційною ієрархією, яка, у свою чергу, звітує про роботу кожного журналіста перед видавцями чи власниками ЗМІ, рекламодавцями. Крім того, журналіст в окремих аспектах поділяє відповідальність своєї медійної організації.
При формуванні етосфери необхідно забезпечити незалежність журналістів і повагу до їхньої професії. Найголовнішими аспектами незалежності журналістів можуть стати абсолютна безкорисливість, можливість чинити опір тискові, захищеність від погроз і шантажування (особливо з боку влади), розпливчасті кордони між рекламою та зв'язками з громадськістю, – чітке дотримання найважливіших прав журналістів (в першу чергу права не бути примушеним виконувати свої професійні дії або висловлювати думку, якщо це суперечить особистим переконанням чи сумлінню), збереження редакційної таємниці [11, с. 365].
Солідність ЗМІ досягається достовірністю новин, чесністю прийомів їхнього опрацювання, точністю змісту. Правдива інформація подається повністю й без маніпулювання, її опрацювання ґрунтується на сучасних методиках перевірки фактів і контролю інформаційних джерел. Журналістська етика дозволяє журналістові оприлюднювати лише ту інформацію, походження якої однозначно відоме (у крайньому разі іншу інформацію можна подати з необхідними примітками), з іншого боку, суворо забороняє приховувати інформацію або спотворювати тексти й документи.
Право на пошук інформації не дає журналістові можливості використовувати задля цього будь-які способи, іншими словами, нечесні методи.
Важливим напрямком у журналістській етиці є неухильне дотримання прав людини. Сюди належить дотримання права на приватне життя, презумпція невинності, повага до жертв неправомірних дій і громадськості в цілому.
Таким чином, основними принципами високої журналістської етики є право громадськості на правдиву своєчасну інформацію та журналістська відповідальність за реалізацію цього права; свобода як умова існування інформації (свобода її пошуку і т. п.); істина як основна цінність інформації; обов'язкове дотримання прав людини.
В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.
Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми роками об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому – виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру – перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами [10, с. 72].
Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати «дійсну» науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.
За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль «творця», але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності [29, с. 82].
Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об’єкту. З іншого боку, дослідник – людина, наукове знання –результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто – суб’єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку. Таким чином, реальне наукове дослідження не може бути безпристрасним, але водночас воно має бути об’єктивним.
Людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. І оскільки наука є головним принципом формування ноосфери, то етика науки – невід’ємна частина формування етосфери.
На підставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В. Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що «вчений в своїй діяльності природньо несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за «повноцінність» отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обґрунтованості висновків». Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика [27, с. 251].
Персональна етика – це відповідальність за об’єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише – «елементарна етика», тобто – непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.
В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма.
В сьогоденній цивілізаційній реальності, яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначенності.
В світлі вищерозглянутих проблем, постає питання, яким же має бути моральний вибір вченого в умовах формування етосфери? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини – це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи – як до об’єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства – через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини – завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.
Прямою відповіддю на питання – як людина повинна ставитися до науки в умовах формування етосфери, знову ж таки, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісні елементи: покору, світо- і життєствердження і етику – як взаємопов’язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання наукової етики органічно переростають в більш широкі – філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду – оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.