Центристські партії в політичній системі сучасної України

Політичний центризм як категорія політичної науки. Критерії розмежування ліво- та правоцентризму. Центристські партії у політичній системі сучасної України. Центристські партії в партійно-політичному спектрі сучасної України, тенденції розвитку.

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ ТА ОСВІТИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Кафедра політології

Курсова робота

з дисципліни: Історія та теорія політичних партій

на тему: «Центристські партії в політичній системі сучасної України»

Студентка групи МК-341 Косова А.С.

Науковий керівник доц. Новакова О.В.

м. Луганськ, 2007

Зміст

Вступ…………………………………………………………………………. С. 3Розділ І. Політиний центризм як категорія політичної науки……………. С. 6

1.1. Підходи до визначення сутності політичного центризму……… С. 6

1.2. Критерії розмежування ліво- та правоцентризму………………. С. 11

Розділ ІІ. Центристські партії у політичній системі сучасної України…..С. 15

2.1. Особливості політичного центризму на українському грунті…..С. 15

2.2. Центристські партії в партійно-політичному спектрі сучасної

України……………………………………………………………………….С. 21

Розділ ІІІ. Тенденції та перспективи розвитку політичного центризму в Україні…………………………………………………………....С. 26

Висновки……………………………………………………………………..С. 31

Посилання…………………………………………………………………….С.34 Список використаної літератури……………………………………………С.37


Вступ

Актуальність теми. Сьогодні Україна переживає складний період трансформації суспільства, в країні відбувається затвердження нових принципів державності. Становлення предстваницької демократії в Україні, нерозривно пов’язаної з парламентаризмом, ввело в політичний та науковий лексикон таке поняття як «політичний центризм». Вивчення динаміки, еволюції та специфіки політичного центризму у цілому і конкретно в Україні приймає особливе значення.

На фоні нової політичної ситуації, що склалася на весні 2007 року, все більш актуальніше звучить тема центризму в українскій політиці. Це пояснюється напруженим очикуванням в суспільстві змін до кращого, які пов’язують із новими позачерговими виборами до Верховної Ради. В парламентських кулуарах слова «центр», «центрист» є чи не самими вживаними.

Поняття «політичного центру» широко використовується в західних дослідженнях, в журналістських матеріалах, присвячених партійним системам різних країн. Сама ідея центристських партій є досить привабливою для політиків, часто сприймаючих термін «центр» як позитивний ярлик для своїх організацій. Так, наприклад, ця назва була засвоєна колишніми аграрними партіями країн Скандинавії, рядом нових партій у демократіях Південної Європи та країн Балтії та ін.

Серед вчених як у нашій країні, так і на Заході існують багато різних підходів до вивчення даного феномену, але до сих пір немає єдиної думки відносно його сутності.Політологи, публіцисти, політики, вчені використовують цей термін, вкладуючи в нього абсолютно різний зміст.

Отже, вивчення як загальнотеоретичних положень політичного центризму, так і його практичних проявів в українській політиці є однією з найбільш актуальних задач сучасної політичної науки.

Мета і завдання дослідження. Основною метою курсової роботи є аналіз центристських партій сучасної України.

Визначена мета конкретизована такими завданнями:

- дослідити основні підходи до визначення сутності політичного центризму як категорії політичної науки;

- виявити критерії розмежування ліво- та правоцентризму;

- розглянути особливості політичного центризму на українському грунті;

- проаналізувати центристські партії в партійно-політичному спектрі сучасної України;

- встановити перспективи та тенденції розвитку політичного центризму в Україні.

Об ¢ єктом дослідження даної роботи є концепт політичного центризму як категорії політичної науки.

Предметом дослідження даної роботи є центристські партії як суб’єкт партійно-політичної системи сучасної України.

Джерельну базу даної роботи складають досягнення світової суспільно-політичної думки, що містять у собі твори прогресивних політологів, соціологів, філософів, просвітителів; політологічні та соціологічні дослідження; праці вчених опубліковані в пресі.

Інтерес до проблеми політичного центризму суттєво збільшився в наукових і журналістських колах, у середовищі активних учасників політичного процесу вже в 1993 р., коли Президент України Л. М. Кравчук одним із перших заявив про необхідність впровадження і реалізації його ідейних засад. На думку екс-Президента, це дозволило б закласти надійний фундамент на шляху формування перспективної моделі політичних відносин, спроможної зняти проблему перманентного політичного протистояння як у межах парламентської діяльності, так і у взаємодії гілок влади. Усвідомивши перспективність, а радше - вигідність цього нововведення, фактично в унісон із закликом Президента майже всі помірковані політичні партії й окремі політичні діячі демократичного штабу наввипередки почали проголошувати себе центристами, відданими ідеям толерантності, злагоди, прагматизму, співробітництва тощо. Сьогодні важче знайти противників ідеології центризму, аніж її прихильників.


Розділ І

Сутність політичного центризму як категорії політичної науки

1.1. П ідходи до визначення політичного центризму

В політичний лексикон термін «центризм» увійшов у зв’язку із подіями Великої французьської революції XVIII ст., коли в залі засідань національної асамблеї – парламенту Франції – праворуч від головуючого розташовувались консерватори (прихильники монархії), луворуч – радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірковані займали місця в центрі зали – посередині між консерваторами та радикалами. В наступному поняття політичного «центру» традиційно вживалось для визначення серединної позиції політичної сили по відношенню до наявних альтернатив. Більшість дослідників центризму згідні з тим, що центризм не має постійного та незмінного змісту: в різні історичні періоди, в різних суспільствах він набуває особливих форм.

Першим виникло переважно технологічне розуміння центризму, як політики послідовних реформ, яка протистоїть одночасно революції та реакції. Така політика направлена на пошук та еволюційну реалізацію найбільш вигідної для суспільства альтернативи розвитку. Політичні сили об’єднуються для рішення якоїсь близької за змістом задачі, хоча по іншим проблемам у них можуть бути протилежні позиції [1].

Побутують й інші точки зору. Один із російських дослідників проблеми політичного центризму А. Соловйов переконаний, що останній «може існувати й у вигляді інституціональної безвідносної до позицій суб'єктів системи стримувань і противаг, що створює гарантії недопущення крайнощів…» [2]. Інституціональність у даному разі необхідно розглядати в її найширшому інтегративному розумінні як сукупність взаємопов'язаних, взаємодіючих і взаємообумовлених у політичному процесі інститутів, цінностей, норм, традицій, моделей поведінки тощо. Разом з тим автор, як і більшість інших дослідників даної проблеми, концентрує свою основну увагу на з'ясуванні ціннісного виміру політичного центризму й перспективах його накладення на ментальні риси російського політикуму, залишаючи поза межами аналізу його системний характер. За умов подібного підходу центризм подається як статична категорія, що суттєво звужує його сутність.

Засновники другого підходу, згідно з яким центризм є деякою ідейно-політичною конструкцією, розглядають центризм як програмну орієнтацію на рівновіддаленість від крайностей політичного спектру. «Центристський курс передбачає проведення такої ліні, яка на практиці є серединою між стремлінням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням суспільних верств досягти більшої соціальної рівності» [3]. Тобто центризм як орієнтація на помірковані методи та програми в рамках практично наявного спектру ідеологічних уявлень або ж як сукупність партій або їх блоків, початково націлених на діяльність в політичному просторі між радикальним реформізмом та охороництвом. При цьому підкреслюється, що основні ринципи центризму – примирення та стабілізація в суспільстві [4].

Третій підхід визначає центризм як системну характеристику. Наприклад, вчений Г. Водолазов стверджує, що це нова сучасна метадоктрина, тип мислення нашого часу, що характеризується заміною конфронтаційного стилю дій на стиль партнерства, взаємоподільності, консенсуса, компроміса. Перехід розвинених суспільств до центризму є наслідком зникнення класового антагонізма, зупинення боротьби різних соціальних груп на знищення. Всередині центристського типу мислення можуть існувати різні ідеології від неомарксизму до лібералізму. Мета центризму – забеспечити їх здорову конкуренцію. Центризм навіть не повинен намагатися розробити певну центристську програму, тому що не можливо апріорно вивести формулу, яка б змогла врахувати все розмаїття факторів, щохвилинно впливаючих на наше життя. Задача центризму полягає в створенні механізму формування такої формули. Необхідно створити демократичний механізм, де були б представлені соціальні групи, прошарки, напрямки, де були б політично артикульовані їх вимоги, і вони могли б вести між собою цивілізовану дискусію, відстоювати свої вимоги [5]. Запропонований підхід і дозволяє чітко визначити центризм як парадигму суспільного розвитку, «вітер епохи», віяння якого визначає хід людського мислення.

Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм у цьому розумінні є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. Тому будь-які спроби його непослідовного впровадження заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсутності збалансованої демократичної політичної системи [6].

Відповідь на запитання, чому більшість вітчизняних дослідників концентрує свою увагу на ціннісному ряді політичного центризму полягає в бажанні осягнення перспектив його впровадження або ж практичної реалізації на тлі менталітету, притаманного населенню країн пострадянського простору. Проблема, якою мірою і в якій формі суспільство здатне сприйняти й підтримати устремління певних політичних сил у даному напрямку в умовах тривалої кризи моральних цінностей (інакше кажучи, в умовах ідеологічного вакууму), навіть за наявності розмаїття різних політичних течій, напрямків тощо залишається невирішеною і змушує орієнтуватися на визначення соціальної бази політичного центризму. Особливого загострення вона набуває в контексті браку сподіваної суспільної підтримки центристських партій і організацій [7].

Більшість дослідників із цього приводу схиляється до думки, що лише так званий середній клас і є основною соціальною базою центристських партій. Проте глибший аналіз виявляє значно ширшу соціальну базу центризму. Річ у тім, що історичний досвід неодноразово підтверджував хибність спроб абсолютизації середнього класу як надійної опори демократичних політичних сил і еволюційного шляху розвитку суспільства. Варто лише пригадати той факт, що саме середній клас був основною опорою націонал-соціалізму (фашизму) в Німеччині в роки правління Гітлера.

Саме поняття «середній клас» надто аморфне й розпливчасте, а прихильними до ідеологічних засад центризму можна вважати також деякі соціальні верстви, що традиційно до нього не відносять (зокрема, представників великого бізнесу, працівників державного сектора, бюрократичного апарату, банкірів тощо), які, безумовно, зацікавлені в стабільному й поступальному розвитку суспільства, дотриманні законності і порядку всіма учасниками соціально-економічної та й, зрештою, політичної діяльності [8]. Аналогічного висновку дійшли й учасники круглого столу з проблем політичного центризму в Росії: «Центристської орієнтації можуть дотримуватись люди, партії, політичні рухи, що належать до різних прошарків суспільства. Більше того, у будь-якому політичному русі або партії можуть бути виокремлені групи, віддані центристським цінностям. Все це, природно, не принижує роль середнього класу як соціальної бази центризму, але по-іншому розставляє акценти в його теоретичній інтерпретації» [9].

Політичний центризм у своїй системній якості теоретично може претендувати на вироблення, організацію і представництво загальних суспільних інтересів. Потенційна здатність спиратися на широкий спектр інтересів фактично всіх суспільних верств, прошарків і відповідних соціально-політичних сил, груп тощо (про що згадувалося вище); можливість гармонізації їх діяльності та взаємовідносин на засадах гуманізму і адекватній методологічно-технологічний основі; опора на загальнолюдські демократичні цінності як на духовному, так і практичному рівнях дозволяють вивести політичний центризм на загальнонаціональний, загальнодержавний рівень. Можна навіть стверджувати, що центризм – це механізм взаємодії та взаємоузгодження загальнолюдського, національного і класового (корпоративного) як філософських категорій у політиці [10].

Зрештою, окреслене коло специфічних рис центризму дозволяє зробити висновок, що прагнення поміркованих політичних сил до єднання обумовлене бажанням сформувати своєрідний центр ухвалення оптимальних державно-політичних рішень, який став би постійно діючим, і ґрунтувався б на широкій суспільно-політичній, соціально-економічній, морально-етичній базі феномена, що нами розглядається.

Отже, серед розмаїття як глибоких теоретичних, так і, здебільшого, поверхових публіцистичних досліджень феномена політичного центризму, основна увага концентрується або на підході до центризму як до сукупності способів та методів політичної діяльності чи технології досягнення компромісу, або на фрагментарному аналізі певних його сторін, таких як ціннісні виміри, припинення конфліктного протистояння між політичними акторами тощо.

Один з підходів визначає центризм як варіант політичної поведінки, яка відрізняється прагматизмом та здатністю до компромісів. В даному ракурсі центризм іноді розуміють як ціннісно-нейтральну політичну технологію, яка забеспечує згоду різних політичних сил. Другий підхід пов’язаний з розумінням центризму як ідейно-політичної течії, яка репрезентована в політичному спектрі певними структурами, мета яких – діяти в політичній ниші між радикалами. Ряд дослідників об’єднують ці поняття центризму. Третій підхід аналізує центризм на рівні системної характеристики.

1.2. Критерії розмежування ліво- та правоцентризму

Закон політичної науки, відомий під назвою «Ефект маятника», твердить: певне відхилення від центру переваг суспільної свідомості з часом призводить до аналогічного коливання в протилежний бік на відповідну від центру відстань.

Враховуючи зазначені вище сутнісні риси центризму, варто також зупинитись на питанні щодо його критеріального розмежування з так званими ліво- та правоцентризмом, оскільки здебільшого їх визначення наводяться на інтуїтивному рівні, й досить часто здійснюється їх фактичне ототожнення з центризмом. Саме такі підходи і вносять певну плутанину в розуміння останнього. Певну неточність у підміні цих понять виявляє той факт, що як відхилення, і лівий, і правий центризм суттєво звужені у своїй соціальній базі; більший акцент у них ставиться на певному превалюванні національного, а в деяких випадках – класового (історичним прикладом є рання соціал-демократія) над загальнолюдським; у методах боротьби можуть використовуватися значно радикальніші дії, щоправда в межах існуючого правового поля, тобто легітимного порядку. Звісно, дана проблема є досить складною і потребує більш детального аналізу, але на даному етапі дозволяє виявити принципові розбіжності [11].

У науковій літературі існують різні оцінки щодо появи та функціонування ліво- та/або правоцентризму. З огляду на складність і динамізм феномена політичного центризму однозначні трактовки (здебільшого негативні) його флуктуацій у кращому разі спрощують, а в гіршому - спотворюють розуміння істинної сутності проблеми. Політичний центризм як ідеально «чиста» конструкція в реальному житті існувати не може, оскільки зазнає суттєвого впливу, а, зрештою, й інтеріоризує специфічні особливості умов, у яких функціонує, - національні традиції, ментальність, рівень розвитку політичної культури, соціально-економічну ситуацію, кон'юнктуру розкладу політичних сил тощо, що в своїй сукупності визначають його відносний характер [12].

Прояви політичного центризму в різних країнах або ж, точніше, політичних системах, як правило, суттєво відрізняються і являють собою певне відхилення вправо або вліво від свого спектрального ідеалу, однак і за таких умов не втрачають своєї соціопримирливої, узгоджувальної функції та ролі. Негативною є одночасна інтеграція і ліво-, і правоцентристських політичних сил, оскільки консолідація та посилення їх впливу на початкових етапах, що характеризуються певним загостренням змагального запалу, призводить до розмежування сил, а в кінцевому підсумку – до конфронтації та втрати орієнтації на консенсуальні засади взаємодії. Більше того, подібна ситуація сприяє витісненню і, відповідно, формуванню необхідного центру прийняття політичних рішень поза межами законодавчого органу. А як свідчить сумний досвід минулого, неконтрольований суб'єкт, який володіє надмірними повноваженнями, не завжди переймається інтересами держави і суспільства.

Нівеляція ідеї центризму є поштовхом до актуалізації цінностей ліво- і правоцентризму. Вагомий внесок тут роблять представники так званого квазіцентризму, який розглядається як певна форма містифікації суспільної свідомості або певний спосіб маніпулювання політичними акторами, що ставить за мету проникнення на політичний ринок. Тобто квазіцентризм виступає своєрідною політичною антитехнологією, орієнтованою на досягнення конкретних швидких результатів тут і зараз. Загалом, діалектика взаємодії двох протилежностей – радикалізму і центризму – дозволяє визначити квазіцентризм як певну перехідну форму між ними. Спекуляція на відповідних засадах центризму стає можливою принаймні за їх наявності, тому в разі необхідного кількісного їх нагромадження з часом можна прогнозувати якісний перехід у справжній центризм, тенденції в цьому напрямку можна нині спостерігати в українській політичній практиці. Дійсно ж шкідливою є ситуація зворотного руху [13].

Таким чином, коли в суспільстві посилюються настрої на користь більшої свободи господарської діяльності та економічної ефективності, тоді до влади, як правило, приходять політичні сили, що зорієнтовані на пріоритетне вирішення цих завдань. Тобто проводиться правоцентристський курс. Якщо ж у масовій свідомості відбуваються відчутні усвідомлення необхідності більшої уваги до соціальних проблем, то після чергових виборів владу переймають партії й рухи лівоцентристського характеру. Вони відповідно роблять акцент на соціальні програми.

Отже, апріорі політичний центризм є породженням демократії і прямо залежить від рівня розвитку її інститутів і цінностей. Поза нею він неможливий як такий і виступає радше як одна з можливих функціональних форм її практичної реалізації. Тобто центризм можна розглядати як систему стримувань і противаг між безконфліктною системою (на кшталт тоталітарної демократії радянського зразка) та абсолютизовано-конкурентною системою (демократія класичного лібералізму кінця XIX – XX ст.). Компроміс як цінність політичного центризму, налаштованість на діалог, здатність йти на певні поступки задля узгодження індивідуального й групового інтересів в ім'я загального блага, балансування у сфері політики, що характеризується надзвичайно високим ступенем конфліктності, вимагають від політиків певного таланту.

Центризм – одна із ключових складових політичного процесу на Заході. Це поняття обумовлює не лише модель політичного курсу, що орієнтований на рівну віддаленість від крайностей, а й тип політичної свідомості. Центристський курс передбачає проведення такої лінії, яка на практиці балансує між прагненням до економічної ефективності та вимогами соціальної справедливості, між свободою підприємницької діяльності та бажанням багатьох суспільних верств домогтися більшої соціальної рівноваги. Завдячуючи цьому, центризм є гарантом політичної й соціальної стабільності, поступовості змін.

Як відхилення, і лівий, і правий центризм суттєво звужені у своїй соціальній базі; більший акцент у них ставиться на певному превалюванні національного над загальнолюдським; у методах боротьби можуть використовуватися значно радикальніші дії, щоправда в межах існуючого правового поля.

Амплітуда коливань політичного маятника обмежена незримими кордонами центру. Вихід же за їх межі призводить до серйозного порушення балансу інтересів у суспільстві, різкого посилення конфронтаційності, в кінцевому підсумку до політичної й соціальної дестабілізації. Отже, політичний центризм є механізмом внутрішньої саморегуляції суспільства, який перешкоджає виникненню деструктивних тенденцій в державі. Нівеляція ідеї центризму є поштовхом до актуалізації цінностей ліво- та правоцентризму.


Розділ ІІ

Центристські партії в політичній системі сучасної України

2.1. Особливості політичного центризму на українському грунті

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв’язувати гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів – все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій. Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.

У цьому процесі «жертвами» стають передусім політичні партії центристської орієнтації, які розраховують на середні верстви суспільства. Дискусійність щодо проблеми соціальної бази взагалі знімається за умови її екстраполяції на український соціально-політичний ґрунт. По-перше, тому, що наявність в українському соціумі середнього класу як такого перебуває під великим питанням, а його «формування» здійснюється надто повільними темпами. По-друге, українське суспільство на сьогодні є надто аморфним у стратифікаційному плані, і якщо в західних країнах середній клас охоплює 2/3 суспільства, тобто абсолютну більшість, то в Україні така більшість представлена збіднілим населенням, що перебуває в стані апатії та песимістичних настроїв і зневірилось у здатності політиків знайти спільну мову щодо подолання існуючої кризи. По-третє, нерозвинутість громадянського суспільства, яке є важливою передумовою демократії, як зрештою і центризму; низький рівень політичної культури тощо [14].

Проблема в тому, що й донині абсолютна більшість наших громадян не бере активної участі у вирішенні суспільно-політичних проблем. Першочергова роль у залученні людини до політичної діяльності належить політичним партіям і громадським організаціям. Однак в українських умовах складається парадоксальна ситуація - за наявності 140 політичних партій (станом на 2007 р.) сумарний відсоток громадян, які є їх членами, по відношенню до безпартійних залишається низьким [15].

Серед основних причин подібного стану речей можна назвати такі:

- абсолютна більшість політичних партій формувалася "зверху" і у зв'язку з цим не в змозі репрезентувати реальні інтереси широких верств населення;

- невідповідність між проголошуваними ідеологічними постулатами та їх фактичною реалізацією, що, зрештою, призводить до нівеляції перших;

- непослідовність у дотриманні партіями своїх передвиборних обіцянок;

- замкненість партійних еліт і невиконання ними функції політичного рекрутування (призначення, наприклад, на керівні посади у партії звичайними партійцями відбувається аж ніяк не за принципом активності й професіоналізму);

- низька якість парламентської роботи й негативний імідж парламенту накладають відповідний відбиток і на партії, що забезпечують представництво принаймні половини складу депутатського корпусу;

- фрагментарність партійної роботи й відсутність перспективних програм суспільного розвитку;

- розмитість ціннісних орієнтирів та шляхів їх досягнення;

- використання партіями (в першу чергу «опозиційними») широких верств населення в «провальних» акціях, що сприяє формуванню в суспільній свідомості стереотипу нездатності виконувати покладені на них функції;

- поява багатьох нових партій і блоків напередодні передвиборчих перегонів, що справляє враження, ніби організатори цих акцій керуються лише прагненням здобути владу за будь-яку ціну.

Саме з огляду на зазначені проблеми питання щодо соціальної бази взагалі будь-якої політичної сили як репрезентанта тієї чи іншої ціннісної системи серед українського політикуму стає риторичним. За таких обставин в Україні будь-яка політична партія чи блок матиме найширшу суспільну підтримку в разі вирішення зазначених вище проблем [16].

Тривалий час у середовищі аналітиків панувала думка, що найбільший потенціал у даному контексті належить соціал-демократам. Підстави для цього були досить переконливі: чітко визначена лівоцентристська позиція, що знаходить свій вираз у конкретизованій політичній ідеології та доктрині, науково сформульованих і обґрунтованих цінностях, які наділені конкретним смислом і мають економічне підґгрунтя (що підтверджує позитивний історичний досвід багатьох сучасних розвинутих країн), – саме цього завжди були позбавлені правоцентристи; власне оригінальне бачення майбутнього розвитку суспільства [17].

Перехідний етап економічних відносин лише посилює неструктурованість українського суспільства, надає йому рис маргінальності та нестабільності. Звідси випливає і та внутрішня нестійкість, залежність від різних фракцій та груп всередині партії, що приводить до чисельних розколів. Доки в Україні буде зберігатися така ситуаці, більшість українських партій, які ідеологічно орієнтовані на інтереси усталених соціальних верств, притамнних суспільству з ринковою економікою, приречені на роль лоцманів від політики, що закладають політичні орієнтири майбутнього [18].

Саме за наявності центризму з'являється можливість вести мову про відповідальність того чи іншого органу за ті чи інші невдачі або успіхи державної політики. Але оскільки політичний центризм, у свою чергу, є вкрай необхідною передумовою створення подібного центру, ми й маємо змогу спостерігати певну обмеженість українського парламенту як вищого законодавчого органу в процесі прийняття нагальних політичних рішень. Тому, наприклад, і в політичних системах західних країн зміна правлячої партії або коаліції політичних сил біля керма держави призводить не до паралічу управлінського механізму країни, а лише до певної корекції його курсу [19].

Проблема, на наш погляд, полягає ось у чому. Ослаблення судової гілки влади, що здійснює контроль за дотриманням легітимного порядку, в разі втрати парламентом здатності приймати життєво необхідні рішення призводить до зміщення умовного центру, про який йшлося вище, зі свого автохтонного місця за межі законодавчої сфери. Однак потреба в тому, аби парламент відігравав відповідну роль у згаданому умовному центрі, не зникає, оскільки державне управління є по суті процесом прийняття рішень та організації їх виконання саме в межах існуючого правового поля. Таким чином, ліквідація відповідального або ж, іншими словами, ініціативного ядра ухвалення рішень і формування на його місці вакууму власне в самому парламенті сприяє появі представників так званого «псевдоцентризму», один із його різновидів можна визначити як сукупність політичних сил, що формально представляють інтереси неформального центру ініціації та прийняття політичних рішень.

Екстраполяція даного висновку на політичну ситуацію в Українні виявляє суттєву небезпеку наявності, так би мовити, умовної більшості у Верховній Раді, яка радше репрезентує, а не ухвалює свої рішення як рішення реального центру. Істинний центрист не орієнтується на владу, а сам у певному розумінні її уособлює.

Ця небезпека значною мірою має відносний характер, оскільки незважаючи на трансформацію вітчизняної політичної системи від командно-адміністративного типу до демократичного, зберігається природна спадковість процесу державного управління, що унеможливлює швидкі зміни в концентрації владних повноважень і відповідне зміщення центру прийняття політичних рішень на його автохтонне місце. Проте, з іншого боку, сам процес демократизації має внутрішні механізми саморозвитку, розгортання якого з часом приведе до встановлення необхідного інституціонального балансу [20].

У даному контексті необхідно також зазначити, що авторитарний централізм, характерний для вітчизняної політичної практики, не слід ототожнювати з політичним центризмом, оскільки певну схожість між ними можна простежити лише стосовно форми, а не змісту. Так, наприклад, авторитарний централізм здебільшого спирається на примусову уніфікацію формально існуючих розбіжностей у поглядах, думках, баченні перспектив подальшого розвитку суспільства та відповідне прийняття політичного рішення, що не виходить за рамки стратегічної лінії правлячої еліти. Що ж до політичного центризму, то він функціонує на засадах узгодження реальних суперечностей та вироблення компромісного політичного рішення, що відображає інтереси не лише правлячої еліти, а й інших учасників політичного процесу [21].

Досвід становлення політичних систем західних країн переконливо доводить, що центризм є результатом гармонійної модернізації всіх сфер суспільно-політичного життя. В Україні ж модернізація набуває вигляду навздогінної, головним суб′єктом якої виступає держава. Саме держава «згори» ініціює принципи, що мають бути засвоєні суспільством і саме це є головною перешкодою успіху реформ. Тому будь-які спроби непослідовного впровадження пріоритетів центризму заздалегідь приречені на провал. Ідеться про те, що реалізація, наприклад, системи цінностей політичного центризму при використанні нецентристських засобів і методів політичної боротьби є неможливою, як неможливими видаються і спроби проведення центристської політики в умовах відсуності збалансованої демократичної політичної системи [22].

Отже, постає питання: чи маємо ми сьогодні в Україні політичну силу, яка була б здатною забезпечити здійснення такої політики? Мова йде про створення правлячої партії або коаліції партій. Слід наголосити, що саме правлячої партії (коаліції), а не партії влади, яка створюється державною бюрократією для подовження строку перебування при владі. Правляча партія грунтується в своїй діяльності на принципах політичного центризму, адже її завдання - узгодити, примирити усіх учасників політичного процесу, створити умови та програму дій, які б влаштовували, захищали інтереси всіх верств населення. Очевидно, що створення цієї програми можливо тільки на засадах політичного центризму. Тому практична реалізація центризму в Україні полягає саме у здійсненні такого переходу – від функціонування партій влади до створення правлячої партії чи коаліції.

Можна зробити висновки, що основними особливостями розвитку центризму в Україні є: по-перше, дискусійність щодо визначення соціальної бази центристських партій та об’єднань, адже нерозвиненість громадянського суспільства та маргінальністі і нестабільність суспільства гальмують процес виникнення середнього класу; по-друге, неможливість партій політичного «центру» створити в парламенті саме такий центр, адже ми можемо спостерігати певну обмеженість в Верховної Ради як вищого законодавчого органа в прийнятті нагальних політичних рішень; по-третє, наявність так званого «псевдоцентризму», як сукупності політичних сил, що формально представляють плітичні інтереси неформального центру, тобто наявності у Верховній Раді умовної більшості, яка радше репрезентує, а не ухвалює свої рішення як рішення реального центру; по-четверте, необхідність послідовного впровадження пріоритетів центризму, розмежування та регламентація діяльності більшості та меншості та ін.

2.2. Центристські партії в партійно-політиному спектрі сучасної України

Станом на 2007 рік Міністерство юстицій України зареєструвало 140 політичних партій в Україні. Сьогодні з-поміж політичних партій, які діють в політичному процесі України, близько сорока вважають себе центристськими, більшість із них налічують у своїх лавах від однієї до кількох тисяч членів. Представники центристських партій більше, ніж інші, приєднані з президенстькими та урядовими владними структурами у центрі та на місцях. Це Народно-Демократична партія України, Партія регіонів України, Партія промисловців і прідприємців України, Партія зелених України, Аграрна партія України. Помітне місце в цьому спектрі належить Ліберальній партії України, в лавах якої 65 тис. членів, а також Партії праці України, яка налічує 30 тис. членів та ін. [23].

Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можно поділити за такими напрямками: комуністичний (лівий) – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Селянська партія України (СелПУ), Комуністична партія України (оновлена) (КПУ(о)), Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість»; соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Демократичний союз «Батьківщина», Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ), Партія «Реформи і порядок» (ПРП); неоконсервативний (правоцентристський) – Народний рух України (НРУ), Український народний Рух (УНР), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократична партія України (ХДПУ), Республіканська християнська партія (РХП); націоналістичний (праворадикальний) – Українська національна асомбеля та Українська національна самооборона (УНА–УНСО), Українська консервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів (ОУН), Соціал-національна партія України (СНПУ), Конгрес українських націоналістів (КУН) [24].

Соціально-ліберальний напрям поєднує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно відстає від сучасної європейської соціал-демократії і лібералізму. Специфіка політичних орієнтацій соціально-ліберального напрямку полягає в такому:

- по-перше, на початку свого зародження одна частина лібералів та соціал-демократів орієнтувалися на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, висували ідеї двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, а інші обстоювали ідеї, близькі до націонал-демократії;

- по-друге, одна частина спектра декларувала соціал-демократичні цінності, інша – ліберальні або взагалі не мала виразної ідеологічної спрямованості;

- по-третє, за походженням ці партії, як правило, є партіями правлячої бюрократії і олігархів;

- по-четверте, справжнім пріорітетним завданням для цього спектра партії є зміцнення влади для реалізації інтересів фінансово-промислових груп, які вони репрезентують;

- по-п’яте, в міжнародній політиці такі партії орієнтуються на ідею балансування між Заходом та Росією, використовуючи кон’юктуру тимчасовх угод від співробітництва на європейському та інших геополітичних просторах [25].

У програмах партій цього напрямку закладено здебільшого ідеї, які, на перший погляд, видаються привабливими, але насправді не передбачають виходу з кризи. До таких можна віднести: підтримку національного виробника; зниження податкового тиску без вказівки на джерела розширення основи оподаткування; соціальний захист населення (а не певних груп); народну приватизацію. Реалізація цих ідей у підсумку призведе до утвердження латиноамериканської моделі (олігархо-кланової) суспільного розвитку 60–80-х років.

Ліберально-реформістська модель суспільного розвитку України найбільш чітко сформульована в програмі ПРП і частково в програмах НДП і ЛПУ, які передбачають: жорстку монетарну політику, радикальну реформу фінансово-бюджетної системи, орієнтовану на бездефіцитний (профіцитний) бюджет зі зміщенням акцентів із переважно економічних пріоритетів на соціальні, децентралізацію державного бюджету; жорсткий і прозорий контроль за витрачанням бюджетних коштів; створення правової системи, адекватної європейським стандартам; лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, перехід на правила ВТО і вільної європейської тогрівлі, інтеграція України до євроатлантичних структур; перехід від сертифікатної до грошової приватизації з масштабним залученням прямих іноземних інвестицій [26].

До неоконсервативного напряму належать національно-демократичні і християнсько-демократичні партії. Їхній консерватизм полягає в прагненні поєднати національно-культурні, національно-державні традиції України та розв’язати проблеми сучасного розвитку. Ці партії на відміну від соціально-ліберльних виникли на грунті масового національного руху за незалежність України та її демократчний розвиток. Вони більш послідовно орієнтуються на інтеграцію з європейськими структурами та на вихід України із СНД, займають жорстку антикомуністичну позицію. Крім того, неоконсервативні партії продовжують надавати перевагу етнокультурним фокторам державотворення над соціально-економічними.

В останні роки ХХ ст. національна демократія пережила глибоку кризу (відбулися розколи УРП, ДПУ, НРУ). Вона була зумовлена такими причинами:

- по-перше, ідеї національної демократії в основному реалізовано;

- по-друге, не відбулося трансформації національно-демократичної ідеології в ліберально-реформістському;

- по-третє, не створено сучасної, гнучкої організаційної структури, яка б стимулювала внутрішньопартійну конкуренцію;

- по-четверте, не сформовано ще соціально-класової структури, яка б сприймала цінності європейського консерватизму (приватної власності, твердого правового порядку, християнської етики);

- по-п’яте, виконавча влада гальмує процес створення сильної правоцентристської коаліції [27].

Християнсько-демократичні сили мають ще слабші позиції в українському політикумі. Основні причини: партії декларують у загальних рисах цінності європейської християнської демократії, але не вказують на механізм розв’язання суспільних проблем у контексті європейського християнського консерватизму; існують глибокі міжконфесійні суперечності в українському суспільстві; віруючі релігійних організацій переважно орієнтуються на культурно-обрядові, а не на морально-етичні, соціальні ідеї церкви [28].

Отже, можна зробити висновок, центристські партії займають досить вагому позицію в партійно-політичному спектрі нашої країни; роль центризму значна – «сильний» центр, як правило, – залог політичної стабільності в суспільстві. Виконавча влада, створена на базі центристської більшості, зазвичай, є досить стійкою.

Український політичний центр з’явився на політичній арені на початку дев’яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму – обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. Розбіжності, що існують між центристами стосуються насамперед ролі державного чинника в реформаційних процесах. У мовному питанні вони стали на позицію неухильного дотримування конституційного статус-кво з одночасним урахуванням тієї ситуації, що історично склалася на теренах України. У церковно-релігійних питаннях здебільшого виявили нейтралітет.

Політологічна наука розглядає центризм як зміну конфронтаціійного мислення та дій на стиль партнерства, компромісу, консенсусу. Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб виробити політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему. Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги.

В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму – лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались – у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю.

Відсутність впливової центристської партії стимулює владну елвту до політичного офрмлення в рамках саме цієї частини політичного спектру. При чому тактика цих сил полягає в підпорядкуванні собі вже існуючих політичних сил; через це партії центристського напрямку характеризуються в Україні як партії влади (які суттєво відрізняються від європейського розуміння владних партій).

Таким чином, можна зробити висновок, що у цілому політичний спектр українського суспільства перетворився на рухомий простір, між сегментами якого відбувається дифузія, процес пошуку компромісів, зближення та узгодження позицій. Понадп’ятнадцятерічний досвід незалежності України переконав більшість політиків, що розв’язання проблем краще знаходити за столом переговорі, діючи методом переконання та покликаючись на такий демократичний механізм, як вибори.


Ро зділ ІІІ

Тенденції та перспективи розвитку політичного центризму в Україні

На сьогодні партійна система України характеризується як перехідна від атомізованої зі значною кількістю нечисленних маловпливових партій до стабільнішої системи поляризованого плюралізму. У цьому контексті можна прогнозувати поступову, паралельно зі становленням української держави, зміну політичного спектра партій із національного виміру до загальнонаціонального поділу на лівих, центр і правих. Вибори які відбулися у 2006 році підтвердили таку тенденцію – до Верховної Ради увійшли депутати від наступних п’яти партій (блоків): Партія регіонів (186 мандатів), Блок Юлії Тимошенко (129 мандатів), Блок «Наша Україна» (81 мандат), Соціалістична партія України (33 мандати), Комуністична партія України (21 мандат), – порівняно з парламентськими виборами 2002 року простежується збільшення кількості голосів виборців, що голосують за партій центристського напрямку [29].

Зареєстровані в Україні партії представляють практично всі частини політичного спектру, серед них можна знайти представників усіх існуючих політичних ідеологій. Водночас, розподіл партій з точки зору політичних орієнтацій не повною мірою відповідає розподілу політичних уподобань населення. Так, згідно з дослідженням Центра Разумкова, із зареєстрованих станом на грудень 2001р. політичних партій, 7 або 5,5% від загальної кількості, належало до лівих, тоді як прихильниками лівої ідеології себе визнали 7% громадян. До лівоцентристських партій було зараховано 38 партій (29,9%), тоді як прихильниками лівоцентризму себе визнали 7,8% громадян. Центр був представлений 54 партіями (42,5%), тоді як центристів за самовизначенням нараховувалося 25,7%. Правоцентристських партій нараховувалося 19 (15%), а прихильників правоцентризму – 9,5%, правих партій – 9 (7,1%), прихильниками ж правих поглядів – 8,3%. Наведений розподіл політичних партій за ідеологічними орієнтаціями та їх співставлення з політичними орієнтаціями громадян свідчать про перевантаженість центристського та лівоцентристського секторів, у яких зосереджена більшість українських партій []. Ця кількісна перевага зумовлена, передусім, оцінкою лідерами партій «привабливості» для громадян лівоцентристської та центристської ідеологій, з якими асоціюються стабільність, відсутність суспільних потрясінь, достатній рівень добробуту і соціальних гарантій. Крайні ліві та крайні праві партії мають досить обмежений електорат, що не сприяє Ії становленню як впливових політичних сил.

Центральне місце у цьому процесі належить виборчій системі. Проблема вибору того чи іншого її різновиду останнім часом суттєво загострилася, ставши предметом багатьох дискусій як у державних, так і у наукових колах. Актуальність її очевидна. Проте, шальки терезів здебільшого схиляються на користь пропорційної виборчої системи. Дійсно, для оптимізації парламентської діяльності, структуризації представницького органу, а відтак - і прийняття ефективних політичних рішень вона є вкрай необхідною. Однак, з іншого боку, партії в Україні не відображають реального розкладу сил у суспільстві і мають чимало інших проблем, про які йшлося вище, що, зрештою, дозволяє говорити про певну поспішність такого переходу [30].

Подолати конфліктність як у діяльності парламенту, так і у взаємодії інститутів влади, перейти на центристські засади політичної співпраці можна лише за умови ухвалення цілої низки законодавчих актів, які змогли б вирівняти перекоси у системі «стримувань і противаг». У нинішній ситуації вони є життєво необхідними.

Нарікання щодо існуючої надмірної концентрації владних повноважень у парламента, що нібито заважає щирому прагненню Президента подолати в країні кризу, є нічим іншим, як популістськими заявами, оскільки саме ті депутати, які мусують це питання, брали найактивнішу участь у прийнятті змін до Конституції України, основного документа у сфері розподілу повноважень між гілками влади. Варто нагадати, що саме вони зробили з Уряду не активного учасника політичної гри, а, радше, пасивного спостерігача в протистоянні між Президентом і Верховною Радою, позбавленого мінімальних гарантій самозахисту в процесі практичної реалізації програм виходу країни з кризового стану. Те саме стосується й судової системи, якій досі надто складно виконувати свою роль у механізмі державного контролю і регулювання політичних відносин [31].

Гармонізація відносин у межах парламентської діяльності стане можливою лише за умови чіткого розмежування прав і обов'язків більшості й меншості, вироблення механізму їх взаємодії, оскільки акцентування уваги винятково на інтересах більшості потенційно може призвести до встановлення диктатури.

Процес затвердження політичного центризму в Україні має певні складності, але якщо простежити періоди розвитку політичного центризму в Україні, можна стверджувати, що існують перспективи розвитку цього процесу:

1) 1989 - 1991 рр. – етап зародження багатопартійності та політичного центризму в Україні. На цьому етапі були створені чотири партії центристької орієнтації, але значного впливу вони у цей період не мали. Основна боротьба на політичній арені розгорталася між Компартією та Народним Рухом.

2) 1991 - 1997 рр. – цей період характеризується збільшенням кількості політичних партій, що позиціонували себе як центристи. Але цей же період вирізняється процесом дроблення політичних партій, в результаті чого в Україні не було сформовано жодної впливової партії центру.

3) третій період починається з 1998 року та триває до сьогодні. Відмінною ознакою цього періоду є те, що відбуваються спроби створити в Україні впливовий блок центристської орієнтації та розширити владний вплив партій центру [32].

Отже, які ж перспективи центризму в Україні? Цілком природно, що необхідність створення парадигми нового суспільного розвитку актуалізувало багато ліберальних (у тому числі і класично-ліберальних), соціал-демократичних, консервативних уявлень. Але не можна закривати очі на те, що в українських умовах деякі аспекти цих традиційних для Заходу ідеологій носять прямо-таки руйнівний характер. Особливо це помітно в питаннях про прерогативи держави. Держава в Україні завжди була не абстрактною інстанцією, від якої звичайний громадянин, щоб уникнути неприємностей, прагне дистанціюватися, а активною діючою особою, роль якої в багатьох випадках винятково велика. Ця обставина породила своєрідність українського національного характеру – індивідуалізм при дуже високому рівні довіри до держави як виразника народної волі. Тому «мінімальна держава» в Україні не тільки неприйнятна, але і неможлива. Отже, українському народу потрібна сильна держава, але сила сучасної держави повинна полягати в ефективному виконанні державою своїх функцій. Тобто, сила української держави повинна базуватись не на тоталітарних цінностях, а на функціональній силі, що спирається на найкращі цінності лібералізму, консерватизму та соціал-демократії [33].

На думку С. Гавриша реальний центризм в Україні не може відбутися без особистості центристського типу. «Необхідно визнати, що відсутність такого типу лідерів на самих високих ступенях влади значно ослаблює перспективи затверждення центристської ідеології в українській політиці… наше суспільство може стабілізувати така політика в якій старі та нові інтереси, старі та нові групи отримають свою долю соціальних гарантій» [34].

Тож можна зробити висновки, що перспективи для політичного центризму в Україні є, але це залучення до нього повинно йти органічним шляхом, тобто цінності центризму тоді завоюють міцні позиції в суспільстві, коли вони будуть впроваджуватись центристськими методами.

У сучасному світі дедалі відчутнішою стає криза традиційної ліво-правої політики, і це, безперечно, стосується і України. Причина полягає в якісних перетвореннях світу внаслідок глобалізаційних процесів, які вимивають звичні основи класових світоглядів. Епоха глобалізації змінює уявлення про державу взагалі та про ефективні механізми соціальної політики держави зокрема. Отже, переформулюванню підлягає фактично наріжне питання політичних та ідеологічних суперечностей між лівими і правими. Конкурентоспроможність сьогодні стає загальним пріоритетом, а національна модель входження в глобалізацію та досягнення конкурентоспроможності має стати базою для визначення всіх складових політики держави – економічної, культурної, соціальної, освітньої тощо.

В даному контексті можна говорити про виникнення в Україні нової течії, визначеної, як «новий центризм» – системи поглядів, яка на відміну від традиційної центристської позиції пропонує національну відповідь України на виклики зовнішніх глобальних трансформацій і внутрішніх суспільних перетворень. «Назріла необхідність докорінно переглянути традиційні уявлення і радикально переструктурувати політичну систему в Україні. Ліво-правий поділ утрачає своє значення – і одні, і другі сьогодні, по суті, є українськими консерваторами, оскільки опинилися перед гострою нестачею інноваційних ідей. До того ж актуальні світоглядні розмежування відійшли від класового антагонізму і нині проходять новими лініями, такими, як консерватизм – реформізм, інноваційність; глобалізм – ізоляціонізм; унікультуралізм – мультикультуралізм тощо» [35].

Тож можна зробити висновки, що перспективи для політичного центризму в Україні є, але це залучення до нього повинно йти органічним шляхом, тобто цінності центризму тоді завоюють міцні позиції в суспільстві, коли вони будуть впроваджуватись центристськими методами.

Постійні спроби консолідації вітчизняних партій, досягнення хоч і нетривалих домовленостей як між провладними, так і опозиційними силами виявили позитивну тенденцію у формуванні партійної системи обмеженого плюралізму, яка, в свою чергу, є своєрідним індикатором становлення і розвитку політичного центризму. Важливою в даному контексті видається необхідність забезпечення адекватного представництва інтересів на державному рівні.


Висновки

Основною метою даної роботи був аналіз центристських партій сучасної України. Відповідно до поставленої мети одержано такі результати:

1. Було проаналізовнано основні підходи до визначення політичного центризму: один з підходів визначає центризм як варіант політичної поведінки, яка відрізняється прагматизмом та здатністю до компромісів. В даному ракурсі центризм іноді розуміють як ціннісно-нейтральну політичну технологію, яка забеспечує згоду різних політичних сил. Другий підхід пов’язаний з розумінням центризму як ідейно-політичної течії, яка репрезентована в політичному спектрі певними структурами, мета яких – діяти в політичній ниші між радикалами. Ряд дослідників об’єднують ці поняття центризму. Третій підхід аналізує центризм на рівні системної характеристики.

2. Виявлено основні критерії розмежування ліво- та правоцентризму: як відхилення, і лівий, і правий центризм суттєво звужені у своїй соціальній базі; більший акцент у них ставиться на певному превалюванні національного над загальнолюдським; у методах боротьби можуть використовуватися значно радикальніші дії, щоправда в межах існуючого правового поля. Нівеляція ідеї центризму є поштовхом до актуалізації цінностей ліво- і правоцентризму.

3. Основними особливостями розвитку центризму в Україні є: дискусійність щодо визначення соціальної бази центристських партій та об’єднань; неможливість партій політичного «центру» створити в парламенті саме такий центр; наявність так званого «псевдоцентризму», як сукупності політичних сил, що формально представляють плітичні інтереси неформального центру; по-четверте, необхідність послідовного впровадження пріоритетів центризму, розмежування та регламентація діяльності більшості та меншості та ін.

4. Український політичний центр з’явився на політичный арені на початку дев’яностих років. Серед базових елементів цього спектру вітчизняного політикуму – обстоювання позицій національно-державного суверенітету, ринкових реформ, пріорітетний розвиток національного товровиробництва, питання національної політики. В Україні на сьогодні більшою мірою розвинуті два напрями політичного центризму – лібералізм і соціал-демократизм. Однак ці течії ще не цілком сформувались – у програмах багатьох партій знаходимо ознаки і соціал-демократизму і консерватизму, і навпаки. Більшість центристських партій в Україні ще не відрізняються чіткою ідеологічно-організаційною структурованістю. У цілому політичний спектр українського суспільства перетворився на рухомий простір, між сегментами якого відбувається дифузія, процес пошуку компромісів, зближення та узгодження позицій.

5. Перспективи для політичного центризму в Україні є, але це залучення до нього повинно йти органічним шляхом, тобто цінності центризму тоді завоюють міцні позиції в суспільстві, коли вони будуть впроваджуватись центристськими методами.

Ці позиції не є вичерпними, вони лише описують існуючу модель політичного центризму в Україні. Майбутня ж судьба центризму в Україні як ціннісно нейтральної політичної технології, яка забеспечує згоду різних політичних сил, без сумніву, пов’язана із рішеннями законодавчої влади, край важливими для прогресу нашого суспільства. Це перш за все удосконалення тих статей Конституції, які регулюють відносини різних гілок влади, уряду та опозиції, Президента та парламенту, центра та регіонів, підприємницької середи та тих верств, яким потрібні гарантії соціальної держави. Адже саме тепер, на етапі підготовки до передчасної виборчої компанії, центризм уявляється, скоріш за все, як необхідна позиція — іншого варіанту розумні, помірковані, серйозні політики не бачать. Реальним, заздалегідь визначеним політичним вибіром центризм може стати тільки при наявності дійсної системи балансу сил, стримок та противаг, яка сама бракує екстремізм, одноваріантність, та нетерпимість. Така система є наслідком інституційних гарантій, і це має розуміти кожний вітчизняний політик, який бере участь в прийнятті рішень, життєво важливих для політичної стабільності України.


Посилання

1. Чернов Е. Центризм: щель или окно в будущее // Диалог. – 1999. – № 12. – С. 49 – 52.

2. Соловьев А.И. Культурные противоречия центризма // Вестник Московского университета. – сер. 12. – Политические науки. – 1999. – № 4. – С. 34.

3. Литвин В. Центризм. Місце злагоди замінити не можна // Віче. – 1994. – № 1. – С. 90.

4. Там само.

5. Водолазов Г. Центризм – это новый тип мышления // Общественные науки и современность. – 1993. – №5. – С.10.

6. Там само.

7. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – С. 415.

8. Кирилюк І. Феномен політичного центризму: до сутності явища та специфіки прояву в українській політиці // http: // www.lp-ua.info

9. Материалы круглого стола по проблемам развития политического центризма в России / Фонд развития политического центризма в РФ // http: // www. pc_fond.com

10. Кирилюк І. Феномен політичного центризму: до сутності явища та специфіки прояву в українській політиці // http: // www.lp-ua.info

11. Литвин В. Центризм. Місце злагоди замінити не можна // Віче. – 1994. – № 1. – С. 91.

12. Там само.

13. Кирилюк І. Феномен політичного центризму: до сутності явища та специфіки прояву в українській політиці // http: // www.lp-ua.info

14. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – C. 419

15. Перелік політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України станом на 01.01.2007 року // Урядовий кур’єр. – 2007. - № 5. – С. 10 – 12.

16. Кирилюк І. Феномен політичного центризму: до сутності явища та специфіки прояву в українській політиці // http: // www.lp-ua.info

17. Там само.

18. Якименко Ю. Громадянське суспільство в Україні: основні характеристики. // http: // www.uceps.org

19. Там само.

20. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – C. 425

21. Горенкин В. А. Основные политические партии Украины и государство (Концептуальные подходы) // http: // www.crimea.edy

22. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – C. 432

23. Васильєва Г.С. Проблеми становлення політичного центризму в сучасній Україні // http: // www.ukr.net

24. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – C. 425

25. Там само.

26. Обушний М.Т., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М.І. Обушного. – К.: Арістей, 2006. – 432 с.

27. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – C. 425

28. Там само.

29. Примуш М. Політичні партії поміж сціллою бюрократії та харібдою популізму // Віче. – 2006. - № 1 – 2. – С. 26 – 28.

30. Васильєва Г.С. Проблеми становлення політичного центризму в сучасній Україні // http: // www.ukr.net

31. Кирилюк І. Феномен політичного центризму: до сутності явища та специфіки прояву в українській політиці // http: // www.lp-ua.info

32. Васильєва Г.С. Проблеми становлення політичного центризму в сучасній Україні // http: // www.ukr.net

33. Там само.

34. Гавриш С. Политика центризма – это единственная альтернатива диктатуре циничной власти // http: // www.day.kiev.ua

35. Сєминоженко В. Новий центр: сучасна альтернатива традиційним ідеологіям // http: // www.day.kiev.ua


Список використано ї літератури

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради. – 1996. - № 30. – С. 141.

2. Закон України «Про політичні партії» // Відомості Верховної Ради. – 2001. – № 23. – С. 118.

3. Бондаренко К., Калугин В. Балансы и противовесы им. Ющенко // Бизнес. – 2006. - № 38 (713), 18 сент. – С. 32 – 37.

4. Болбат Т.В. Политика и нравственное, духовное развитие общества / Материалы 12-й научно-практической конференции «Роль политики в формировании нравственной личности» // http: // www.iai.donetsk.ua

5. Васильєва Г.С. Проблеми становлення політичного центризму в сучасній Україні // http: // www.ukr.net

6. Водолазов Г. Центризм – это новый тип мышления // Общественные науки и современность. – 1993. – №5. – С.10 – 13.

7. Гавриш С. Политика центризма – это единственная альтернатива диктатуре циничной власти // http: // www.day.kiev.ua

8. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2004. – 645 с.

9. Горенкин В. А. Основные политические партии Украины и государство (Концептуальные подходы) // http: // www.crimea.edy/2006/07/21.htm

10. Гребенникова М., Радкевич С., Мы говорим «партия», подразумеваем – …? (Слева направо и наоборот: классифицируем политические партии…) // http: // www.nikkolom.ru/2005/18_02_02_2article.htm

11. Закоревский Н. Партийная система Украины: этапы становления // Персонал. – 2004. - № 7. – С. 41 – 43.

12. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология: Учебник. - М.: Юристъ, 2002. – 511 с.

13. Кирилюк І. Феномен політичного центризму: до сутності явища та специфіки прояву в українській політиці // http: // www.lp-ua.info/2003/312.php

14. Кобець Р. Аналіз позицій ключових політичних сил із вирішення найрезонансніших суспільних проблем // Часопис Парламенту. – 2006. - № 1. – С. 4 – 6.

15. Короткий оксфордський політичний словник / За ред. І. Макліна, А. Макмілана. – Пер. з англ. – К.: Основи, 2005. – 789 с.

16. Литвин В. Центризм. Місце злагоди замінити не можна // Віче. – 1994. – № 1. – С. 90 – 93.

17. Литвин В. Центризм в українському політичному житті: реалії і перспективи // Політилогічний вісник. – К., 1994. – Вип. 4. – С. 110 – 114.

18. Маклаков А. Полупрезиденство в Украине: центризм в жесткой клановой политике // http: // www.dialogs.org.ua

19. Материалы круглого стола по проблемам развития политического центризма в России / Фонд развития политического центризма в РФ // http: // www. pc_fond.com

20. Мережа аналітичних центрів України // http: // www.intellect.org.ua

21. Обушний М.Т., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навчальний посібник / За ред. М.І. Обушного. – К.: Арістей, 2006. – 432 с.

22. Острогорський М. Демократия и политические партии. – М.: Мысль, 1927. – Т. 1, 2.

23. Партії та блоки: що у них в программах. – К.: Молодіжна альтернатива, 2006. – 40 с.

24. Перелік політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України станом на 01.01.2007 року // Урядовий кур’єр. – 2007. - № 5. – С. 10 – 12.

25. Політична історія України. ХХ століття: У 6 т. Т.6 / Редкол.: І.Ф. Курас (голова) та ін. – К.: Генеза, 2002 – 2003.

26. Політологічний енциклопедичний словник / Під ред. О.І. Шемшученка. – К.: Генеза, 2004. – 735 с.

27. Политические партии Украины входящие в избирательный состав // http: // www.news.rin.ru

28. Політичні партії – провідний чинник розвитку політичної системи в Україні: Матеріали «круглого столу». – К.: НІСД, 2004. – 67 с.

29. Політична система сучасної Украіни: особливості становлення та тенденції розвитку / Редкол.: Ф.М. Рудич та ін. – К., 1998. – 352 с.

30. Примуш М. Політичні партії поміж сціллою бюрократії та харібдою популізму // Віче. – 2006. - № 1 – 2. – С. 26 – 28.

31. Пуфлер Е. Партійна система незалежної України: особливості формування // Нова політика. – 1997. – № 1. – С.13 – 25.

32. Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. – К.: Либідь, 2004. – 480 с.

33. Сєминоженко В. Новий центр: сучасна альтернатива традиційним ідеологіям // http: // www.day.kiev.ua

34. Слюсаренко А.И., Томенко Н.В. К проблеме классификации новых политических партий Украины // Философская и социологическая мысль. – 2006. – № 5. – С. 3 – 13.

35. Соловьев А.И. Культурные противоречия центризма // Вестник Московского университета. – сер. 12. – Политические науки. – 1999. – № 4. – С. 34 – 39.

36. Томенко М. Хто є хто. Партії та політики ХХІ століття // Диалог. – 2006. – № 12 (365). – С. 23 – 25.

37. Черемис І. Час збирати… партії //http: // www.day.kiev.ua

38. Чернов Е. Центризм: щель или окно в будущее // Диалог. – 1999. – № 12. – С. 49 – 56.

39. Шведа Ю.Р. Теорія політичних партій та партійних систем: Навчальний посібник. – Львів: Тріада плюс, 2004. – 528 с.

40. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

41. Якименко Ю. Громадянське суспільство в Україні: основні характеристики // http: // www.uceps.org

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ