Смекни!
smekni.com

Політична система Аргентини (стр. 2 из 9)

Вирішальну роль у політичному житті суспільства відіграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й захист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професійних, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єднань має статут із чітко визначеними завданнями в межах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні й правові норми. Засоби масової інформації намагаються звільнитися з-під державного й політичного диктату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у викладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. Їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодавчих актах політичні принципи й норми регулюють політичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних цілей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка передбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки системи влади, політичної системи загалом.

Отже, політична система є субсистемою (елементом) суспільної системи. Остання створює основу для існування політичної системи, визначає спосіб її формування та функціонування. Саме вона визначає основні характеристики політичної системи, сфери її функціонування, можливості розв'язання на рівні політики основних проблем суспільного життя.

Розвиток суспільної системи, еволюція (перетворення) суспільних відносин та інститутів сприяють перетворенням у політичній системі, виникненню нових інститутів, механізмів, "правил гри" [2, 167].Проте й елементи політичної системи впливають на економіку, культуру, ідеологію суспільства, а отже, і на функціонування суспільної системи.Політична система певною мірою є автономною сферою, хоча її самостійність не може виходити за певні межі. Інакше може виникнути загроза існуванню суспільного цілого як такого.

Основним обмеженням автономії політичної системи є економіка. Економічний стан суспільства потрібно постійно враховувати в діяльності суб'єктів політики, оскільки без аналізу суспільних ресурсів, реальних потенцій неможливо приймати оптимальні політичні рішення. Отже, бажано додержувати принципу єдності економіки, політики та ідеології. Остання, до речі, також є чинником обмеження політичної системи. Саме ідеологія визначає основну мету діяльності, наприклад, у сфері економіки. Вона формує критерії оцінювання суспільних явищ і процесів, ефективності функціонування політичної та економічної систем загалом, сприяє цілеспрямованій перебудові суспільних відносин, механізмів їх регулювання, формуванню нових суспільних норм оцінки та поведінки.

Крім того, існують і внутрішні обмеження автономії політичної системи – суперечності між напрямками діяльності окремих політичних інститутів, суспільних груп і т. ін.

У надрах політичної системи формуються нові суспільні рішення, мобілізуються суспільні ресурси та енергія, необхідні для впровадження у суспільну практику зазначених рішень, створення інститутів, що впливають на постійне перетворення елементів суспільної системи. З цього погляду політична система відіграє роль важливого інструмента суспільної системи, оскільки забезпечує останній стійкість, сприяє вдосконаленню окремих її функцій, підвищенню ефективності вирішення конфліктів і суперечностей.

Політична система є автономною і відкритою. Вона має постійні відносини та взаємний обмін з іншими субсистемами суспільства. Як і в економічній системі, тут є такий самий тип обміну чинників: витрати й випуск (вхід і вихід).

Найбільший внесок у розвиток цього напрямку політології зробили Т. Парсонс [2, 168], який започаткував основи системного аналізу суспільного життя загалом, і Д. Істон [2, 168], який застосував загальну теорію систем в аналізі політики. Останній, до речі, як вхід до політичної системи розглядав вимоги й підтримку, між якими мають бути збалансовані відносини. Скажімо, надмірні вимоги або низька підтримка, або обидва чинники разом можуть призвести до руйнування системи. А на виході політичної системи можуть бути нові закони, регламенти діяльності, державні асигнування, інформаційні кампанії і т. ін.

У. Мітчел вважав, що вхід політичної системи не повинен обмежуватися вимогами й підтримкою. На його думку, до них слід додати ще й очікування та ресурси, на які спирається система. А вихід має розглядатись як поєднання мети, цінностей і регулювання. Під останнім він розумів спосіб реалізації мети, цінностей і витрат.

Політична система повинна мати "петлю зворотного зв'язку", оскільки без цього механізму коригування поведінки політичної системи неможливо позбутися соціального напруження в суспільстві чи зменшити його, реагувати на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою в політологічних дослідженнях є проблема типологізації політичних систем, кожна з яких по-своєму унікальна й специфічна.

Однією з перших спроб здійснити такий порівняльний аналіз була типологізація Платона, який виокремив монархію і тиранію, аристократію і олігархію, а також демократію. Показово, що антипода демократії він не вказав, вважаючи останню найгіршою формою правління.

Аристотель на розвиток ідей Платона запропонував два основних критерії оцінювання політичних систем: коли можновладці керують в інтересах усіх, а коли – у власних інтересах. У першому разі він виокремив монархію, аристократію та "політику", у другому – тиранію, олігархію та демократію.М. Вебер класифікував системи правління згідно з тим, що урядовці можуть претендувати на легітимність свого правління, а члени системи можуть їх прийняти на основі традицій, харизми й легітизму.Г. Алмонд розглядав англо-американську, континентально-європейську, тоталітарну й доіндустріальну системи, Дж. Коулмен – конкурентну, напівконкурентну та авторитарну системи, а Д. Ептер – диктаторську, олігархічну, опосередковано представницьку й пряму представницьку.

К. Гаджієвзапропонував враховувати однолінійну типологію систем на кшталт:

– рабовласницькі – феодальні – капіталістичні;

– патріархальні, традиціоналістські – раціоналістські;

– колективістські – індивідуалістські;

– диктаторські – ліберальні;

– тоталітарні – демократичні політичні [24, 169].

Крім того, він вважає, що треба враховувати співвідношення різних типів типологізації: демократія – унітаризм; тоталітаризм – федералізм; демократія – федералізм.У першому разі він говорить про типи політичних систем, у другому – про типи політичних режимів, у третьому – про форми державно-адміністративного устрою.

Політична система Аргентини в цілому і окремо її складові елементи та політичний режим вивчаються в комплексі поряд з політичними режимами і політичними системами інших латиноамериканських країн. Безліч дослідників вивчають політичну систему і політичний режим Аргентини, звертається увага, як на окремі структурні елементи політичної системи так і на політичний режим, серед них значну увагу можна виділити Джону Мату, Девіду Істону, Герберту Алмонду Г. Виландту та таким вітчизняним дослідникам , як В.М. Бебику, А.О. Білоусу, С.Головатому, В.М. Шаповалу, І. Майстренко, К.Л. Майданику, Л.С. Окуневу, Т.Е. Ворожейкіну. В основному в дослідженнях структури політичної системи і політичного режиму є бінарний метод порівняння, який передбачає порівняння двох країн. При обранні країн потрібно звернути увагу на проблему винятковості при виборі двох країн, потрібно обирати найбільш характерні відмінності між двома країнами, тобто вивчаються різні шляхи досягнення однієї цілі ( умови приходу лівих в Аргентині та Венесуелі); та регіонального Джон Мату дає наступні рекомендації для порівняльного аналізу схожих країн, опираючись на порівняння країн Латинської Америки для того, щоб застосувати стратегію порівняння схожих країн і створити вагомі теорії необхідно обмежити просторові межі (Центральна Америка, Південний конус).Особливостями вивчення політичної системи і режиму Аргентини є її швидкий трансформаційний перехід від авторитаризму до демократії і активна розбудова інститутів демократії за домінуючої лівої ідеології. Аргентина розвивається швидкими темпами з бідної країни до потужної індустріальної країни, яка стала одним з регіональних лідерів в Латинській Америці і в майбутньому може стати новим центром сили в світовій політиці.

1.2. Теоретичні аспекти дослідження політичного режиму Аргентини

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим (у загальному плані) – це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. У політології існують декілька трактувань політичного режиму.