23 жовтня 2005 р. перемогла у виборах на місце в сенаті країни від провінції Буенос-Айрес. З наближенням кінця терміну президентства чоловіка, вирішила балотуватися на президентську посаду сама. Отримала впевнену перемогу над конкурентами і в першому турі з 45 % голосів була обрана президентом Аргентини. Чотирьохрічний термін почався 10 грудня 2007 року.
б) Законодавча влада
Законодавча влада в Аргентині належить Національному конгресу, який складається з Палати депутатів (257 членів) і Сенату (72 члена). Депутати Палати обираються прямим загальним голосуванням на чотири роки, причому склад її обновляється наполовину кожні два роки. Вибори проходять по 24 виборчих округах (по числу провінцій плюс столичний Федеральний округ) відповідно до пропорційної виборчої системи. Сенат обирається на шість років і кожні два роки обирається на одну третину. Раніше члени сенату вибиралися провінційними легіслатурами, але з 2001 р. введені прямі вибори сенаторів від провінцій голосуванням по мажоритарній системі. Кожен суб'єкт федерації представлений у сенаті трьома членами: два сенатори – від політичної партії, що набрала найбільше число голосів, і один – від наступної по числу голосів партії.
Аргентинський конгрес має широкі повноваження в області фінансів, бюджету й торгівлі. У його компетенцію входять встановлення прямих і непрямих податків, затвердження щорічного національного бюджету, виділення коштів на фінансування національної адміністрації (відповідно до урядової програми), надання субсидій провінціям, регулювання погашення внутрішнього й зовнішнього державного боргу, встановлення федерального банку й регламентування його роботи, митне й зовнішньоторговельне законодавство. Вищий законодавчий орган країни приймає цивільні, карні, трудові, гірничорудний кодекси, кодекс суспільної безпеки, розглядає питання державних і провінційних границь, вирішує проблеми, пов'язані з освітою, промисловим розвитком, імміграцією, заселенням земель й іноземних капіталовкладень, приймає закони соціального характеру. Законодавці засновують суди, оголошують загальну амністію, приймають остаточне рішення про відставку президента або віце-президента й про проведення нових виборів. Конгрес схвалює або відхиляє міжнародні договори й угоди, дає доручення оголосити про початок війни або укладення миру, дозволяє введення іноземних військ або командирування аргентинських військ за кордон. Він має також право контролю над виконавчою владою [2, 43].
Для скасування президентського вето необхідні дві третини голосів в обох палатах. Законопроект, що не був повернутий виконавчою владою в Конгрес протягом 10 робочих днів, стає законом, хоча зазвичай протягом цих десяти днів виходить президентський декрет, який легітимізує цей закон.
Обидві палати конгресу мало відрізняються один від одного за своїми правами і повноваженнями. Однак саме Палаті депутатів належить виключне право законодавчої ініціативи в області податків і призову в армію; вона висуває перед Сенатом обвинувачення на адресу президента, віце-президента, міністрів і членів Верховного суду (для цього необхідна більшість у дві третини голосів). Сенат виносить остаточне рішення по цих обвинуваченнях. Він дає також дозвіл президентові на введення надзвичайного стану.
в) Судова система
Традиційно судова система – найбільш слабка із трьох галузей влади. Главою судової системи в Аргентині є Верховний суд з 9 суддів, що перебуває в Буенос-Айресі. Члени Верховного суду й інших федеральних суддів призначаються довічно й можуть бути зміщені тільки в результаті імпічменту в парламенті. Федеральні суди мають право здійснювати судовий нагляд, контролюючи конституційність розглянутих справ. Однак рішення про неконституційність виносяться вкрай рідко; зазвичай суди воліють уникати спірних справ, щоб не вступати в конфлікт із іншими галузями влади, і відхиляють їх, як такі, що перебувають за межами своєї юрисдикції.
Судова система в Аргентині була істотно ослаблена в перший період перебування у влади Перона (1943-1955 рр.) і доведена до повного безсилля під владою військової хунти (1976-1983 рр.). Останній період відрізнявся тим, що військова й поліцейська влада майже ніколи не відкривали судових справ проти людей, оголошених терористами й підривними елементами. Замість цього їх викрадали, ув`язнювали, піддавали катуванням і потім найчастіше вбивали. Число таких жертв оцінюється приблизно в 30 тисяч чоловік. Друзі й родичі загиблих не могли звернутися в суд, не маючи у своєму розпорядженні ніяких офіційних документів. Після відновлення конституційного режиму в 1983 р. уряд почав спроби відродити судову систему й відкрити кримінальні справи принаймні проти деяких вбивць і катів [2, 47].
За конституційнійною реформою 1994 р. передбачаються деякі нововведення в судовій системі, що мають метою зробити її більше доступною для громадян і зміцнити незалежність суддів [2, 39-42].
Історія Арентини у ХХ столітті вражає волаючою невідповідністю величезного потенціалу – природного і людського – більш ніж скромним досягненням у соціально-економічному й особливо політичному розвитку.
Аргентина заселялася як іммігрантська країна по типу більше подібному з США, ніж з будь-якою іншою латиноамериканською країною. Сполучення двох факторів – унікальних природних умов й унікальної по динамізму й рівню кваліфікації робочої сили – на рубежі ХIХ--ХХ століть перетворило Аргентину в одну із самих багатих і процвітаючих країн світу. Цей період у багатьох відносинах залишається еталонним для аргентинців дотепер.
Процвітання закінчилося в 1930 році з настанням Великої депресії. У країні відбувається військовий переворот, з якого, властне, і починається сучасна історія Аргентини, історія спиралевидного руху вниз – від гарного до поганого й від поганого до гіршого, з якого країна, незважаючи на всі зусилля, не могла вирватися до кінця ХХ століття. Якщо по економічним і цілому ряду соціальних показників Аргентина в середині ХХ століття була цілком порівнянна із країнами Європи й до 1970-х років навіть перевершувала деякі з них, то в політичних відносинах це була типово латиноамериканська країна. З 1930 по 1983 рік військові диктатури чергувалися тут зі слабкими цивільними урядами. Кульмінацією цього процесу політичної деградації став дивовижний військовий режим 1976 –1983 років, коли було вбито, замучено й безвісти зникло близько 30 тис. чоловік [3, 30].
Проектом, що визначив долю Аргентини в другій половині ХХ століття, був перонізм – держава, рух, партія, створені генералом Хуаном Доминго Пероном, президентом країни в 1946 –1955 роках. Це була найбільш послідовна спроба інтегрувати суспільство зверху шляхом активного державного втручання. У соціальному плані це припускало «включення», інкорпорування міських працюючих і середніх верств у створені зверху корпоративні структури, що охоплювали найбільш активну частину народних мас мережею державних і напівдержавних організацій. Інтеграція масового руху здійснювалася в першу чергу через створені режимом профспілки. Для робітників залежність від політичної влади, режиму, лідера сприймалася як неминуча плата за зростаючу роль профспілок у політичному житті.
Націонал-популістський пероністський проект був економічно орієнтований на імпортозамещіщуючу індустріалізацію й захист національної промисловості. У соціальному відношенні цей проект був перерозподільним. На такій основі виникла популістська соціальна коаліція, що об'єднала місцевих підприємців («національна буржуазія»), «народний сектор» (організовані працюючі й середні верстви) і традиційних провінційних каудильо під егідою держави, яка виступала як головний подавець благ і субсидій підприємцям, субвенцій провінціям, соціального захисту працюючим й посад у швидко зростаючому державному апарату.
Перонізму протистояв не менш різнорідний соціальний блок, що поєднував економічно пануючі групи, відсунуті в пероністське десятиліття від політичної влади. Розкол аргентинського суспільства виявився дуже глибоким. Він збільшувався слабістю представницьких інститутів. Супротивники Перона, у тому числі ті, хто не був згодний з державним дирижизмом, авторитарними й автократичними тенденціями, які наростали, пріоритетом порядку над цінностями свободи, були позбавлені політичних каналів впливу на прийняття рішень.
Після скинення Перона в 1955 році військові на 18 років наклали фактичну заборону на повернення пероністської партії до влади. Саме в цей період (1956–1973 рр.) складається рівновага сил, що породило маятниковий рух між двома конфронтуючими економічними проектами [3, 36].
Незважаючи на політичну поразку й період, що встановився потім, перонізм залишався самим життєздатним політичним рухом Аргентини. Створені зверху під егідою держави корпоративні структури не тільки збереглися як масові організації, але й знайшли самостійність, перетворившись у ключовий елемент цивільного суспільства. Перонізм виявився гранично широким, практично всеохоплюючим політичним плином. У середині 1970-х років він містив у собі весь політичний спектр –і від вкрай правих, фашистських до вкрай лівих організацій. У всеосяжному характері перонізму, що зумів зберегти привабливість загального, хоча й усе більше розпливчастого «національного проекту капіталізму», укладалися й сила, і слабість руху. Сила – тому що, як тільки була знята електоральна заборона, пероністи тріумфально повернулися до влади на перших же вільних виборах у березні 1973 року. Слабість – тому що тільки фігура старого вождя, що повернувся з еміграції, скріплювала коаліцію, яка розвалювалася на очах.