Смекни!
smekni.com

Державницька думка в Україні в ХІХ - та на початку ХХ ст (стр. 6 из 7)

У кінці статті М.Грушевський проаналізував діяльність місцевих урядів. Вінстверджував, що адміністративнотериторіальний поділ на губернії не віддзеркалює соціальноекономічні, національні й культурні особливості регіонів9. Тому вмежах функціонування виборчої системи та демократичних принципів організації влади вчений запропонував замінити губернський устрій на самоврядуванняна рівні повітів і волостей, що гарантуватиметься основними законодавчимиактами держави.

Одним із пріоритетних аспектів трансформації Російської імперії у конституційну федерацію він вважав прийняття закону, котрий би регламентував статус“недержавних” мов та надав гарантії їх вільного розвитку.

Федералістський проект М.Грушевського початку ХХ ст. був ґрунтовним інтелектуальним внеском української інтелігенції в дискусію про політичну перебудову Російської імперії. Він став відповіддю на асиміляційну політику самодержавства щодо українського народу. Цей проект у своїй основі ґрунтувався надвох основних положеннях. Головним із них є репрезентаційний уряд, під якимучений розумів повну політичну демократію. Іншим є відстоювання децентралістського принципу, що проявляється через національне питання. Таким чином,М.Грушевський намагався подолати бюрократичну прірву між державою й суспільством, що дозволило б народу панувати “прогресивно” і “раціонально”.Проект ученого викликав великий резонанс у середовищі діячів російського ліберальнодемократичного руху, котрі відкидали будьякі варіанти самостійногорозвитку для інших народів імперії, крім поляків та фінів. Конституційні пропозиції М.Грушевського виявили європейське спрямування української політичноїдумки ХІХ ст. й визвольного руху в Російській імперії початку ХХ ст. Вони увібрали слов’янофільську ідеологію КирилоМефодіївського братства, політичніпріоритети народників, федералістський проект “Вільної спілки” М.Драгоманова, надрукований 1884 р. у Женеві.

Ґенеза федеративних ідей у середовищі національної еліти віддзеркалюваласпробу вироблення нових сенсів обґрунтування окремішності українців із наданням їм перспектив історичного розвитку. М.Грушевський прагнув хоча б в якійсьмірі реалізувати свої конституційні пропозиції. Тому його співробітництво з Українською парламентською громадою у І Державній думі було закономірним кроком ученого і свідчило про нього, як політичного діяча. Він виступив організатором й ідеологічним натхненником друкованого органу громади – часопису “Украинский вестник”, котрий став першим загальноросійським виданням ХХ ст.,присвяченим Україні.

Важливою віхою в діяльності парламентської громади у І Державній думістала розробка “Декларації про автономію України”. Процес її підготовкипов’язаний із виходом низки статей М.Грушевського в “Украинском вестнике”.Практично всі вони були покладені в основу “Декларації”. Громада вимагала вирішення українського питання на основі конституційної перебудови всієї держави, ґрунтуючись на принципах рівноправ’я народностей та областей і національнотериторіальної автономії. У “Декларації” встановлювався чіткий механізмрозмежування повноважень між центральними й місцевими органами влади.Спеціальними законами передбачалося забезпечити в Україні права національних меншин. Її мав презентувати на засіданні думи І.Шраг, але громаду розпустив Микола ІІ. Власне, сама поява “Декларації про автономію України” булапрогресивним явищем у тогочасному імперському суспільстві. Вона репрезентувала розвиток політичної самосвідомості української інтелігенції.

Цікавим є той факт, що М.Грушевський стратегічно “не виокремлював вирішення українського питання з більш загальної проблеми перебудови Росії внаціональній площині, що забезпечує свободу самовизначення і розвитку її народностей”. Далекоглядною виглядає думка вченого про те, що прилучення імперії до демократичних процесів та перетворення її на правову державу відбудеться лише після розв’язання “українського питання”. Цю тезу було модифіковано й привласнено американським політологом З.Бжезінським, котру він висловив щодо свого бачення перспектив розвитку України і Росії у глобалізованому світі. Також М.Грушевського турбувало ставлення імперської інтелектуальноїеліти до українського народу лише як до службового будівельного матеріалу “дляВипуск ХІVкультури й громадськості великоросійської.

Після поразки демократичної революції 1905–1907 рр. вчений продовжувавзайматися популяризацією “українського питання”, а також пошуком практичнихформ його реалізації. М.Грушевський узяв активну участь у підготовці колективної монографії, присвяченої аналізові національновизвольного руху в Російськійта АвстроУгорскій імперіях. У 1910 р. така праця під назво ”Формы национального движения в современных государствах: АвстроВенгрия, Россия, Германия”була опублікована в СанктПетербурзі. До неї вчений подав два нариси “Украинцы”, у котрих знов актуалізував питання федералізації Росії за умови вирішення“українського питання”. ”Забезпечення успішного, – писав М.Грушевський, –національного розвитку українського народу, автономію України в її національноетнографічних межах вони (українці – авт.) розглядають як складову частинубільш загальної проблеми: перебудови Росії на началах рівноправ’я народностейі неутисненості національного життя, на началах децентралізації і національноїавтономії.

На початку ХХ ст. М.Грушевський вбачав перспективи розвитку України ускладі демократичної Російської республіки, як важливого етапу на шляху до політичної перебудови Європи та перетворення останньої на федерацію18. Федералістський проект вченого початку ХХ ст. відбивав усю складність української історії. Ще з часів Переяславської ради головною формою самовизначення українців стала ідея широкої автономії, котра в ХІХ ст. доповнилася ідеями перебудовисуспільства на загальнолюдських цінностях, принципах гуманізму й демократії,а на початку ХХ ст. модифікувалася у політичний концепт: “Вільна Україна вскладі демократичної федерації вільних народів Росії”.

Саме на початку цього століття М.Грушевський почав обережно висловлюватися щодо незалежності України, займаючись осмисленням шляхів її досягнення. Крім того, вченого турбувало питання доцільності здобуття самостійності.“Народність, – писав М. Грушевський у статті “Єдність чи розпад?”, – для свогорозвитку не завжди потребує політичної самостійності, однак ця самостійність,за відсутності особливо невигідних умов (як напр., поганий державний устрій,гостре міжнародне становище), являється найбільшою гарантією повного і необмеженого національного розвитку, забезпеченням від експлуатації економічних ікультурних сил народності. Самостійницька тенденція не займала провідної позиції в політичному проекті М.Грушевського. Вона лише слугувала формулюванню розкриття та пояснення необхідності утвердження національнотериторіальної автономії у складі Росії. Завдяки саме “українському питанню” федералістська концепція мала гуманістичний характер. Питання незалежності розкривало її перспективи й насичувало демократичними формами організацію влади іжиття суспільства. Розвиток федералістських ідей на зламі ХІХ – ХХ ст. був викликаний світоглядною протидією “нової української інтелігенції” авторитарнимметодам управління російського самодержавства. В загальносуспільному сенсіце була спроба знайти прогресивні шляхи вдосконалення життя простих людей.Федералізм М.Грушевського був не лише політичною ідеологією, його суттєводоповнювала соціальна орієнтація та проблема національних меншин.

Значення конституційного проекту вченого не зникло з часом. Його не залякали роки столипінської реакції, й включно до початку Першої світової війни вінзаймався обґрунтуванням федералістської концепції. Невипадково, що під чассвого перебування у нейтральній Італії восени 1914 р. він прогнозував у розмовіз російським журналістом“неминучу федералізацію Росії.

Повалення російського самодержавства і розвиток революційних процесів1917–1918 рр. дозволили М.Грушевському реалізувати свою політичну концепцію на практиці. У добу Центральної Ради федералізм був абсолютно домінуючим в українському політикумі. Його дотримувався не лише М.Грушевський, амайже всі провідні українські політичні діячі. Федералістські ідеї формували основний зміст програм партій та громадських організацій. Уся діяльність Центральної Ради була спрямована на утворення федеративного союзу демократичних республік на базі колишньої Російської імперії. З’їзд народів Росії, якийвідбувся у вересні 1917 р. в Києві, базував свої рішення на реалізації федералістської концепції М.Грушевського.

Конституційний проект 1905 р. продовжував якісно розвивати українську політичну традицію ХІХ ст. У ньому М.Грушевський віддзеркалив основні політичні вимоги кириломефодіївців, М.Драгоманова, В.Антоновича. Однак саме йомувдалося перенести “романтичний” федералізм своїх попередників на реальнийґрунт суспільних відносин, доповнивши його конституціоналізмом і новим розумінням важливості досягнення Україною незалежності.