В літературі зустрічаються спроби створення методик які дозволяють визначати обсяг моральної (немайнової) шкоди у абсолютних показниках і встановлювати відповідний розмір компенсації. Проте, на нашу думку, такі спроби приречені на невдачу, оскільки усі вони спираються на певний базовий розрахунковий рівень, який завжди є умовний, а визначений на його основі розмір компенсації не узгоджується з принципом повного відшкодування завданої шкоди та з вимогами відповідності розміру компенсації обсягу самої шкоди.
Зважаючи на це, слід погодитися з думкою, що конкретний розмір компенсації у кожному випадку повинен призначатися судом на основі повного, всебічного і об’єктивного дослідження всіх обставин справи (критеріїв оцінки моральної шкоди), принципу повного відшкодування моральної шкоди, враховуючи вимоги розумності і справедливості. Саме таке вирішення цієї проблеми пропонується у проекті ЦК України.
У зв’язку з цим, постає інше, не менш важливе, питання, з якого базового розміру компенсації моральної шкоди слід виходити суду при вирішенні конкретних справ даної категорії.
Найбільш правильною уявляється позиція, часто висловлювана в літературі, що таким базовим рівнем може бути лише суть позовних вимог потерпілого. Враховуючи таку особливість моральної (немайнової) шкоди як неповторність психічних реакцій людини, індивідуальність сприйняття дійсності, можна зробити висновок, що потерпілий єдиний спроможний знайти еквівалент власним стражданням. Суд лише повинен слідкувати, щоб розмір компенсації відповідав вимогам розумності і справедливості. Питання про зміну розміру компенсації повинно розглядатися судом лише у випадку, коли заявлені позовні вимоги є необґрунтованими, явно не відповідають негативним наслідкам, є непомірно високими. Слушною, на наш погляд, є думка, що зміна розміру компенсації можлива лише у бік зменшення порівняно із заявленим у позові з обов’язковим обґрунтуванням такого рішення[90]. Про збільшення судом розміру компенсації моральної шкоди не може бути і мови, оскільки це суперечило б принципу диспозитивності.
Отже, суть позовних вимог потерпілого (заявлений розмір компенсації, його обґрунтування, виходячи з характері та ступеня моральних страждань) є тією базою, з якої повинен виходити суд при вирішенні питання про розмір компенсації.
Проте, виходячи з вимог розумності та справедливості, суд у необхідних випадках може відійти від принципу відповідності розміру компенсації обсягу заподіяної моральної шкоди. Підставою для цього можуть бути передбачені законом обставини, за наявності яких, суд може зменшити розмір відшкодування.
Як уже зазначалося, на випадки відшкодування моральної шкоди поширюються норми глави 40 ЦК України, в тому числі ст. 454. У зв’язку з цим до обставин, які дозволяють зменшити розмір компенсації слід віднести ступінь вини потерпілого та завдавача шкоди, а також майновий стан останнього.
Законодавець у ст. 4401 ЦК України визначає, що розмір компенсації залежить від характеру діянь особи, яка заподіяла шкоду. У проекті ЦК України прямо вказано на залежність розміру компенсації моральної шкоди від ступеня вини завдавача у випадках, коли вина є підставою відшкодування (ст. 2081). Постає питання про значення форми вини, що характеризує діяння особи, яка заподіяла шкоду. Як відомо у правовідносинах по відшкодуванню шкоди форма вини завдавача не має значення для визначення розміру компенсації. Очевидно, має йтися, як слушно визначили автори проекту ЦК України, лише про ступінь вини завдавача моральної шкоди.
Питання про ступінь вини особи, яка заподіяла моральну шкоду, може реально ставитися лише у випадках, коли у виникненні шкоди є вина як завдавача, так і самого потерпілого, що зумовлює так звану змішану відповідальність. За загальним правилом така відповідальність полягає у зменшенні розміру компенсації за реально завдану шкоду. Однак ст. 454 ЦК України передбачає, що у разі наявності грубої необережності потерпілого у заподіянні шкоди або збільшення її обсягу, суд може не тільки зменшити розмір компенсації, а взагалі відмовити у відшкодуванні. Дещо іншої, але слушної, на нашу думку, позиції дотримуються автори проекту ЦК України, у ст. 1271 якого передбачається відмова у відшкодуванні шкоди, яка виникла лише внаслідок умислу потерпілого. Груба необережність потерпілого, що сприяла виникненню або збільшенню шкоди, може бути підставою тільки для зменшення розмір відшкодування залежно від ступеня вини потерпілого. Законодавством можуть робитися винятки з цього правили.
Таким чином, у випадках, коли груба необережність потерпілого, що сприяла виникненню або збільшенню обсяг моральної (немайнової) шкоди, суд виходячи з конкретних обставин справи може зменшити розмір компенсації (за чинним ЦК України – також і відмовити у відшкодуванні шкоди). При цьому, на нашу думку суд повинен встановити факт наявності моральної шкоди, оцінити обсяг цієї шкоди, визначити розмір компенсації та зменшити суму відшкодування пропорційно ступеня вини потерпілого та завдавача (наприклад, у процентному відношенні).
Оскільки у справах про відшкодування моральної шкоди оспорюються немайнові права, то вважаємо, що суд, керуючись вимогами розумності і справедливості, повинен у деяких випадках враховувати майновий стан відповідача. Цей принцип має виражатися в тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, якщо майновий стан відповідача до заподіяння ним моральної шкоди чи внаслідок її відшкодування був чи стає для винного вкрай скрутним. Проте, майновий стан потерпілого не може бути критерієм, який впливає на визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, оскільки у такому разі в усіх випадках, коли позивач є менш забезпеченим матеріально, аніж відповідач, можливо було б знайти підстави для підвищення розміру відшкодування і покращання таким чином майнового стану потерпілого. Від цього, до речі, застерігав свого часу ще Г.Шершенєвич[91]. Особливо це ускладнювало б справи за позовами громадян до юридичних осіб. Зрозуміло, що при однаковому скрутному майновому стані позивача і відповідача це не може бути підставою для зменшення розміру відшкодування.
Таким чином, проблема визначення розміру компенсації моральної шкоди є досить складною для однозначного її вирішення на законодавчому рівні. Проте, як бачиться, доцільно було б запропонувати певний порядок вирішення проблеми визначення розміру компенсації за немайнову шкоду, який має полягати у наступному.
Моральна (немайнова) шкоди повинна відшкодовуватися виходячи з загальноцивілістичного принципу про повне відшкодування заподіяних збитків. Розмір компенсації, повинен бути адекватним обсягу моральної (немайнова) шкоди, який оцінюється лише судом, виходячи із встановлених законодавством та практикою критеріїв оцінки. Будь-яке обмеження мінімальних чи максимальних рівнів компенсації моральної шкоди не може бути обґрунтованим. Позовні заяви мають прийматися судом до розгляду незалежно від того, які розміри позовних вимог у них зазначені. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає у межах заявлених вимог, виходячи з їх суті. Суд, у випадках передбачених законодавством, керуючись вимогами розумності та справедливості може відступити від принципу повного відшкодування моральної шкоди з урахуванням ступеня вини завдавача та його матеріального стану. Розмір компенсації не повинен бути настільки малим, щоб вона втратила своє дійсне призначення. В той же час, нам не потрібно вводити таку практику, яка має місце в ряді зарубіжним країн, коли на відшкодування моральної шкоди стягуються мільйонні суми, бо такий спосіб захисту цивільних прав як компенсація моральної (немайнової) шкоди, не повинен стати засобом безпідставного збагачення потерпілої особи.
Компенсація моральної (немайнової) шкоди як спосіб захисту цивільних прав з’явилась у вітчизняній правовій системі порівняно недавно. Тривалий час домінуючою в нашій юридичній літературі була думка про недопустимість грошового відшкодування потерпілій особі пережитих фізичних і душевних страждань. Та згодом аргументи тих, хто був проти існування такого способу захисту цивільних прав, були визнані непереконливими, і законодавець створив відповідні юридичні норми, які в сукупності становлять окремий інститут, що вбирає в себе окремі статті спеціальних законів. Малодослідженість такої проблематики в теорії цивільного права, новітність норм породжують певні труднощі в правозастосовчій практиці, зокрема це стосується визначення поняття моральної (немайнової) шкоди, уточнення кола осіб, що мають право на таке відшкодування, проблеми співвідношення загальних і спеціальних норм цього інституту, питання про поширення на інститут компенсації моральної шкоди загальних правил про деліктні зобов’язання, проблема допустимості відшкодування моральної шкоди на основі генерального і сингулярного деліктів.
Виходячи з матеріалу, викладеного у цій роботі, на основі аналізу українського законодавства, яке регулює відшкодування моральної (немайнової) шкоди, судової практики, дискусійних питань інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди та дослідження умов настання відповідальності за завдану моральну (немайнову) шкоду можна зробити наступні висновки.
1. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди є цивільно-правовим інститутом деліктної відповідальності, за допомогою якого здійснюється захист усіх природних прав людини та законних інтересів юридичних осіб, незалежно від того, до якої галузі права належать правовідносини, в яких вони реалізуються. Тому, виходячи із логіко-систематичного тлумачення на цей інститут поширюються усі нормиглави 40 ЦК України щодо деліктної відповідальності на основі принципу генерального делікту.