У ХІХ столітті вважалося, що симпатія – це природжена властивість людини. А Сміт визначав симпатію як здатність співчувати іншому , «… відчуття, яке пробуджує в нас страждання іншої людини» [79, с. 18]. Механізмом симпатії філософ називає уяву, хоча фактично, за змістом вона тотожна механізму проекції, оскільки А.Сміт вважає, що «…відчуття наші не можуть викликати у нас нічого, що є в нас» [79, с.16].
В А.Шопенгауера [100] – співчуття людей одне одному ґрунтується на їх почутті спільності своєї природи і походження. Ідентифікацію він вважав механізмом емпатії: у процесі співчуття людина, переборюючи свій егоїзм, ототожнює себе з іншими, робить їхні переживання своїми, прагне припинити страждання інших, що приносить їй задоволення і радість.
З еволюційної і культурно-історичної точки зору намагався розглядати розвиток симпатії Т.Спенсер [83]. Він показував її роль у боротьбі за існування в природі та суспільстві і доводив, що в міру ускладнення суспільних форм ускладнюється і зміст симпатії. Ним були виділені інстинктивна (емоційне зараження) й інтелектуальна (співчутлива) симпатії.
Засновник філософської антропології німецький філософ Макс Шелер у своєму творі «Зміст і форми симпатії» поглибив і розширив диференціацію симпатії, яку він розглядав як специфічну емоційну форму пізнання людьми один одного вчений розробив класифікацію форм симпатії від нижчих (наслідування, вчування) до вищих (співпереживання, співчуття), аж до космічного відчуття. Здатність співпереживати, співчувати має велике значення для духовного розвитку особистості, оскільки в акті симпатії репрезентуються потенційні можливості людини від нижчого рівня (вегетативного) до вищого (духовного). Симпатія лежить в основі любові. Феноменолог виділив три основні щаблі любові як орієнтації на певні цінності: любов до добра, любов до вищих досягнень культури і до священного, яка може набути повного самозречення (свята любов).
Водночас поняття емпатії почали використовувати як засіб, метод пізнання витворів мистецтва. Вважалося, що без емпатії не можна обійтися при описі естетичного досвіду. Особливо вона допомагає відділити естетичний досвід від простого вивчення візуальних та асоціативних чинників, на підставі яких можна описати і в певному значенні зрозуміти витвір мистецтва.
У 1906 році німецький учений - мистецтвознавець Вільгельм Воррінгер написав дисертацію, яка вийшла окремою книгою під назвою «Абстракція та емпатія». В ній крім усього іншого розглянуто співвідношення двох найважливіших психологічних понять – абстракції та емпатії. Два різновиди творчої еволюції (класичний натуралізм і абстракціонізм), які представлені В. Воррінгером один одному, на його думку, знаходять своє віддзеркалення безпосередньо в психіці людини у вигляді двох антагоністичних імпульсів: емпатії та абстракції. Емпатією вчений називав проекцію відчуття життя на простір картини.
Підсумовуючи історію філософських досліджень емпатії, Журавльова Л.П. у своїй монографії виокремила два аспекти її розгляду:
· як метод пізнання предмета або об’єкта;
· як властивість, здатність людини.
Т. Ліппсом ідеї про симпатію і вчування були переведені у площину психологічного аналізу. Ліппс почав із дослідження естетичної емпатії, але в останніх своїх роботах прагнув пояснити природу і механізми емпатійної взаємодії людей. Вчування Ліппс розглядав як специфічний вид пізнання суті предмета або об’єкта. Часом він виступав як крайній суб’єктивіст: «Люди, яких я знаю, є лише втілене множення мого власного «Я» [54, с. 178]. Звідси випливає, що суб’єкт усвідомлює себе і свої переживання через зміст предмета або об’єкта, проектуючи в нього своє «Я». Отже, емпатія, за Ліппсом, функціонує за рахунок дії механізму проекції.
На даному етапі розвитку сучасної психології емпатія та її еквіваленти – емпатійне переживання, співпереживання, співчуття – досліджуються багатьма психологічними школами, течіями, які пов’язані з проблемами вивчення спілкування, розвитку особистості, її взаємодії врізних видах діяльності. Емпатія вважається важливим чинником морального розвитку особистості. Вона розглядається як ефективний засіб розкриття і засвоєння внутрішнього єства моральних відносин, естетичних норм, що культивуються. Емпатія сприяє розвитку гуманних відносин, альтруїстичного стилю поведінки. Емпатійне співчуття, співпереживання виступає мотивом-посередником у діяльності допомоги. Емпатійність розглядається як один із засобів обмеження людиною своєї агресивності. І, нарешті, емпатія – необхідна умова розвитку особистості, її емоційної зрілості, міжособистісного взаєморозуміння [5]. В останні десятиріччя, у зв’язку з розвитком психологічної антропології, гуманітарної психології, суб’єктного підходу до вивчення особистості, а також зі зростанням популярності гуманістичної парадигми, значно збільшилася кількість досліджень емпатії. Перш за все, досліджується її значення для фахівців професій соціономічного типу загалом і, зокрема, психотерапевтів, медиків, учителів, викладачів вищих навчальних закладів, практичних соціологів та ін.
У трактуванні дослідниками суті емпатії можна виділити п’ять основних тенденцій у розумінні її феноменології, а саме як:
Емоційний процес переживання афективного стану іншого у відповідь на його емоційну поведінку,
Когнітивний процес – розуміння, осмислення внутрішнього життя іншої людини, здатності прийняти роль, перспективу, позицію іншого,
Складний афективно-когнітивний процес - взаємодія афективних (емоційних), когнітивних (пізнавальних), і конативних (моторних, дієвих, поведінкових, комунікативних) компонентів [12]. Цілісне утворення когнітивних, емоційних і моторних компонентів або ж як односпрямований емоційно-когнітивний процес.
Різні погляди існують і щодо форм та видів емпатії. Так, розрізняють наступні форми емпатії:
- Співпереживання і співчуття;
- Активну і пасивну;
- Рефлекторну і особистісну.
Виділяють три види емпатії:
· Емотивну;
· Пізнавальну (предиктивну);
· Поведінкову (діяльнісну, вольову) [68].
Французький психолог Т.Рібо [74], описуючи явище симпатії, виділяє три її рівні: синергія (нижчий рівень), синестезія (середній рівень), інтелектуальна симпатія (вищий рівень).
Як складну багаторівневу властивість особистості вивчає емпатію і О.А.Орищенко [64]. На основі диференційно-психологічного аналізу емпатії в її структурі дослідниця виділяє три рівні:
формально-динамічний, що характеризує динамічні властивості емпатії (особливості виникнення і протікання емпатійних реакцій);
змістовний, до якого входять ті аспекти емпатії, що стосуються вибору простору для емпатійних переживань і морально-етичного змісту її об’єкта;
імеративний рівень, що відображає індивідуальні уявлення про існуючі соціокультурні «норми» емпатійних проявів.
Відсутній єдиний і на ґенезу емпатії та її механізми. Аналіз відповідної літератури показав. Що можна виділити декілька підходів до пояснення природи емпатії:
· Симпатія (емпатії) розглядається як психофізіологічна властивість тварин і людини, одна з первинних емоцій, на основі якої розвиваються соціальні почуття;
· Теорії інстинктивного походження емпатії;
· На основі виникнення емпатії лежить інтуїтивний відгук на будь-які прояви почуттів з боку інших;
· Емпатія – умовно-рефлекторний феномен, результат соціального на учіння, морального виховання;
· Раціонально-емоційно-інтиїтивна форма відображення;
· Кінестетична теорія емпатії.
Розглядаючи проблему природи емпатії, її розвитку, суть важливо з’ясувати механізми досліджуваного явища. Це питання видається ще складнішим, ніж визначення самого поняття «емпатія», оскільки до різних його трактувань додалося розмаїття в тлумаченнях змісту одних і тих же механізмів.
Деякі дослідники механізмом емпатії вважали емоційне зараження або наслідування [18]. Інші психологи розділяли критику Г.Олпортом ідеї У.Мак-Дауголла про емоційне зараження як основний механізм симпатії. Вони припускали, що соціальна ситуація вимагає від людини складніших форм реагування, ніж наслідування або зараження, оскільки перед людиною завдання розуміння досліду інших людей. Так, Г.Олпорт, не заперечуючи наявність механізму зараження,вносить умовно-рефлекторну поправку, яка дозволяє ставити питання про научіння дитини симпатії шляхом досягнення схожості між досвідом суб’єкта і об’єкта.
Багато психологів основним механізмом емпатії вважають ідентифікацію [1, с. 6-9]. У психоаналізі емпатія також пов’язана з ідеєю ідентифікації: «Від ідентифікації шлях веде через наслідування до вчування, тобто до розуміння механізму, завдяки якому для нас узагалі можливий дотик до душевного життя іншої людини» [95].
Вважаючи, що ідентифікація в процесі емпатії виступає як єдність проекції й інтроекції, Н.І. Сарджвеладзе, разом з емоційним зараженням, описує їх як механізми емпатійного процесу.
Т.П.Гаврилова [26] механізмами емпатії називає емоційне зараження на нижчих рівнях її розвитку (у маленьких дітей) і часткову або повну ідентифікацію на вищих рівнях – за певної сформованості «Я» людини. У її пізніших роботах виникнення емпатії пояснюється і механізмом емоційної децентрації [26, с. 50-51.]. Г.М.Бреслав [14] також вважає емоційну децентрацію початковим моментом співпереживання і співчуття, які він ототожнює.
М.Л. Хоффман підсумовує накопичені в психології розвитку дані про встановлення здатності до співпереживання і робить висновок, що на основі емоційного збудження в емпатогенній ситуації можуть бути різні процеси: реакція класичного обумовлення; співпереживання, опосередковане моторними наслідуванням; уявлення того, хто потребує допомоги.
Тому, значна кількість досліджень емпатії, спрямована на виявлення умов, чинників, що впливають на виникнення й особливості протікання емпатійного процесу. Перш за все, це група чинників, пов’язана з: