- через тактильну стимуляцію створити умови для емоційного реагування.
Показаннями для дельфінотерапії є ДЦП, аутизм, олігофренія І-ІІ ступеня. Також дельфіни благотворним чином впливають на малюків, якізазнали сильного стресу.
Іпотерапія - метод лікування, заснований на взаємодії дитини з конем, адаптованим до можливостей дитини у навчанні верховій їзді. При їзді на коні м'язи спини тварини, здійснюючи тривимірні рухи, масажують м'язи ніг дитини [19].
Цінність кінної терапії полягає у відпрацюванні навичок володіння своїм тілом, спілкування з іншими, із тваринами, підвищення самооцінки і перенесення нового досвіду у повсякденне життя. Що ж стосується верхової їзди, то її можна охарактеризувати таким чином. Під впливом лікувально-профілактичної дії іпотерапії в організмі дитини відбувається активна перебудова функцій. Спостерігається покращення фізичного и психічного стану, а також загальної ситуації в родинах дітей-інвалідів. Залучення батьків дітей-інвалідів до процесу реабілітації теж має певну мету, оскільки їх активна участь здатна підвищити самооцінку дитини, розвинути її можливості, фізичну активність, сформувати нові або відновити втрачені навички, знизити и протидіяти негативному впливу гіпокінезії, зумовленої як захворюванням, так і тим, що таких дітей занадто опікують дорослі, звільняючи їх від «зайвих» рухів. Також підвищується адаптація дитини до фізичних навантажень. [14].
Температура тіла коня вища за людську на 1,5 градуси. Рухи м'язів спини коня, що йде, розігрівають і масажують спастичні м'язи ніг вершника, підсилюючи кровообіг у кінцівках. Покращення кровообігу в цілому поліпшує кровопостачання мозку, покращується орієнтація в просторі, долаються порушення функцій рівноваги та вестибулярні розлади, виховуються різноманітні маніпулятивні навички, відбувається стимуляція такої важливої ланки емоційно-вольової сфери, як мотивація до дії. Крім того, спілкування з твариною пожвавлює емоційний стан дитини, розширює діапазон її знань та уявлень про навколишній світ. У процесі занять покращуються комунікативні навички, зникають страхи. Крім того, для хворого, який самостійно не рухається, дуже важлива імітація рухів людини, яка йде нормальним кроком, оскільки тіло має компенсаторні механізми запам'ятовування отриманого досвіду.
Кінна терапія, зрозуміло, - не панацея від усіх бід і не може вирішити всіх проблем, пов'язаних з інвалідністю. Але вона належить до тих рідкісних видів реабілітаційної терапії, які поєднують дуже великий комплекс впливу. Вона відкриває радість життя і спілкування дітям із фізичними недоліками, допомагає їм перебороти замкнутість, фіксованість на собі і власній хворобі, розширити коло друзів, розвиває максимальну незалежність, можливу при цьому захворюванні.
Іпотерапія є визнаним методом комплексної соціальної реабілітації, що допомагає відновити стан дітей, хворих на соматичні, психічні захворювання, а також хворих, які перенесли травми. Вона вдало застосовується при дитячому церебральному паралічі, олігофренії, синдромі Дауна, ранньому дитячому аутизмі, серцевих, шлунково-кишкових та безлічі інших захворювань і відхилень у стані здоров'я. Іпотерапія не має обмежень щодо вікового цензу: нею можуть займатися діти різного віку. Протипоказань для проходження соціальної реабілітації методом іпотерапії майже немає.
Значний внесок у розвиток методів реабітітації ДЦП внесли Берта і Карел Бобат. Ще у 40-х роках XX століття вони почали розробляти свій підхід, який базувався на клінічних спостереженнях Берти Бобат. їхні погляди знаходилися під впливом існуючої в той час теорії рефлекторного та ієрархічного дозрівання нервової системи. Завдяки своїм публікаціям, лекціям та курсам, які інтенсивно проводили як вони особисто, так і їхні учні, Бобат-концепція, відома також як «Нейро-розвивальна терапія» поширилась у всьому світі і мала істотний вплив на загальний розвиток принципів соціальної реабілітації дітей із ДЦП після другої світової війни [81].
Згідно Бобат, моторні проблеми при церебральних паралічах виникають унаслідок ураження центральної нервової системи. При цьому порушується
розвиток постуральних антигравітаційних механізмів, сповільнюється і спотворюється нормальний моторний розвиток дитини. Метою відновлюваного лікування цих дітей є стимуляція нормального моторного розвитку і профілактика виникнення контрактур і деформацій.
Нейро-розвивальний підхід Бобатів був спрямований на сенсомоторні компоненти м'язового тонусу, рефлексів, патологічних рухових моделей, постурального контролю, органів чуттів, сприйняття і пам'яті - тобто на ті компоненти, що найбільш ймовірно порушуються при ураженні центральної нервової системи [81].
Основою підходу було застосування спеціальних положень тіла дитини, прийомів догляду за нею, які контролювали сенсорні стимули діяльності нервової системи. Вони використовувалися як для зниження спастичних скорочень м'язів, патологічних рефлексів і патологічних рухових моделей, так і для стабілізації нормального м'язового тонусу, реакцій рівноваги і правильних рухових моделей. Дитина була порівняно пасивним реципієнтом нейро-розвивального лікування. Нормалізація послідовності моторного розвитку вважалася одним з основних теоретичних постулатів.
Згодом, завдяки своєму особистому досвіду, а також завдяки новим досягненням нейрофізіології, Бобати трохи змінили свій підхід і змістили акценти на інші аспекти лікування. У своїй останній публікації 1984 року вони описали, як змінювались основні теоретичні засади їхньої концепції. Спочатку вони відстоювали необхідність перенесення дитини в спеціальні «положення, що пригнічують патологічні рефлекси». Хоча перебування дитини в цих положеннях і призводило до зниження спастики, але Бобати пізніше дійшли до висновку, що це зниження тонусу тимчасове і не зберігається при виконанні дитиною інших рухів. У подальшому вони підкреслювали важливість впливу на «ключові точки контролю». При цьому вплив фізіотерапевта проводився під час рухової активності дитини і був спрямований на гальмування патологічних рухових моделей і стимулювання розвитку більш правильних рухів.
У своїй останній публікації автори дійшли до висновку, що вони занадто багато уваги приділяли розвитку автоматичних реакцій випрямлення, дотримуючись неправильного припущення, що дитина зможе спонтанно перенести цей досвід (навичку) на свідомо контрольовані рухи. По цьому вони почали більше розвивати в дитини можливості самій керувати своїми рухами й особливо рівновагою. Вони також дійшли до висновку, що було помилковим сприяти руховому розвитку дитини, жорстко дотримуючись нормальної послідовності моторного розвитку.
Монтессорі-терапія - це лікувальна педагогіка, заснована на принципах Марії Монтессорі, яка розглядала дитину як особистість із самого народження. У цьому закладена її головна відмінність від інших інноваційних методик. Дитина має можливість самостійно рухатися, розвиватися. Але якщо в якихось випадках їй необхідна допомога дорослого, вона її отримує [83].
Основний принцип методу Монтессорі ґрунтується на спостереженні за дитиною в природних умовах і прийнятті її такою, якою вона є. М. Монтессорі відкрила одну з найважливіших відмінностей дитячого світу від дорослого -наявність так званих сенситивних періодів сприйняття світу. Цих періодів декілька, і в дорослому житті вони вже ніколи не повторюються.
Сенситивні періоди розвитку дитини - це ті періоди, коли розвивається певна ділянка мозку, а отже, саме в цей час потрібно створити навколо дитини середовище, яке б сприяло розвитку навичок, пов'язаних із цією ділянкою: від 0 до 6 років відбувається розвиток мови; до 5,5 - сенсорний розвиток; від 2,5 до 6 років у дитини виникають і закріплюються соціальні навички, коли діти легко сприймають форми ввічливого або грубого поводження, які стають нормами їхнього життя; від народження до 3 років - період сприйняття порядку, період активної взаємодії з дорослими.
Якщо не скористатися можливостями, що з'явилися в дітей, то вони можуть утратити інтерес до цього на все життя або повторити помилки і випадки цих періодів у найнесподіваніших і неприємних формах уже після шести років [83].
Дитина вчиться самостійно за допомогою спеціальних Монтессорі-матеріалів, у яких закладена можливість самоконтролю - коли дитина сама бачить свої помилки, і дорослому не потрібно вказувати на них. Роль учителя постає не в навчанні, а тільки в керуванні самостійною діяльністю дитини.
Діти починають займатись у групах Монтессорі зазвичай у 2,5-3,5 роки. Спочатку вони займаються в основному сенсорикою, а також практичними вправами - різного роду переливання води, пересипання піску та дрібних предметів, миття рук, посуду, прання, прасування, застібання ґудзиків, «блискавок», кнопок, соціальні навички і фізичні вправи тощо. Основною метою цих практичних вправ є розвиток дрібної і великої моторики, координації рухів, самостійності, звикання до виконання безлічі дрібних операцій у певній послідовності.
Методика Монтессорі формує в дітей широкий кругозір, внутрішню мотивацію до пізнання нового, уміння концентруватися на роботі, спостережливість і самостійність.
У 1954 році чеський лікар В. Війта, який багато років працював у Мюнхенському центрі ДЦП, запропонував основні моделі рефлекторного руху вперед, які пізніше були класифіковані та запропоновані як метод терапії - рефлексна локомоція або, на ім'я автора, Війта-терапія.
Принципом Війта-терапії є вплив не тільки на рухову сферу, а й на все тіло - на сенсорну, вегетативну та психічну системи. При проведенні терапії спостерігаються зміни частоти пульсу, дихання та кров'яного тиску. Основним завданням методики є формування рухових навичок, адекватних віку дитини. Для вирішення цього завдання використовують рефлекси повзання і повороту, їхні основні феномени мають вплив на управління тілом в цілому, його вертикалізацію та можливість руху вперед. [85].