Практичним результатом Війта-терапії є формування правильних рухових навичок. Ефективність терапії визначається за допомогою Війта-діагностики та клінічних даних.
Війта-терапія як метод реабілітації дітей із руховими порушеннями може бути реалізований при частому повторенні вправ протягом тривалого часу (3-4 рази на день по 20-30 хвилин упродовж не менше одного року), і через це розрахований на інтеграцію батьків у процес реабілітації. Батьки проходять період навчання у Центрі реабілітації під керівництвом фахівця (Війта-терапевта) з подальшим проведенням вправ удома. Війта-терапевт періодично проводить корекцію комплексу вправ під час консультацій або повторних курсів реабілітації в Центрі.
Виконання вправи полягає у фіксації дитини у позі рефлексу та ручному впливові на зони ураження. Вибір такої зони проводиться індивідуально і залежить від виду рухових порушень та реакцій-відповідей. Вплив на зони стимуляції не викликає болю. Негативна поведінка дитини на вимушене положення під час проведення терапії може бути проявом страху або природного протесту, особливо у наймолодших дітей. Негативна поведінка дитини не повинна бути проявом агресії та має бути усунута методами
психологічної корекції. Крім того, необхідна попередня психологічна підготовка батьків до проведення терапії та отримання очікуваних результатів [85].
Перед початком проведення Війта-терапії наймолодшим дітям проводиться Війта-діагностика, їх оглядає невролог і педіатр, а крім того, застосовуються додаткові обстеження за показаннями.
При введенні Війта-терапії як реабілітаційної методики доцільно використовувати її самостійно. Насамперед це пов'язано з розрахунком адекватного навантаження. Війта-терапія не сумісна з електропроцедурами та електростимуляцією м'язів.
Ефективність Війта-терапії залежить від терміну розпочатого лікування, «зрілості» функціональних ділянок нервової системи, ступеня та стадії розладів у руховій сфері. Лікування за методом Війта дає можливість розпочати лікування рухових розладів із періоду новонародженості. Найбільша ефективність лікування досягнута після попереднього ознайомлення батьків із методикою та їхньою достатньою психологічною підготовкою при власноручному довготривалому безперервному виконанні методики лікування.
Кондуктивна педагогіка (метод Петьо), Кондуктивна педагогіка була розроблена після Другої Світової Війни угорським лікарем та педагогом А. Петьо. Спочатку цей підхід використовувався тільки в інституті кондуктивної педагогіки в Будапешті, який носить ім'я автора, а з часом набув популярності і став застосовуватися в багатьох країнах світу. [84].
Кондуктивна педагогіка базується переважно на освітній моделі втручання та об'єднує педагогічні та реабілітаційні цілі в одній програмі. Ця концепція спрямована на те, щоб допомогти дітям із руховими порушеннями набути «ортофункції», що визначається як здатність брати участь і
функціонувати у суспільстві незважаючи на свою неповносправність. Кондуктивна педагогіка базується на ідеї, що нервова система, незважаючи на своє пошкодження, усе ж таки має можливості до формування нових нервових зв'язків.
На думку професора Петьо, моторні порушення розвиваються не лише за рахунок пошкодження центральної нервової системи, але переважно через недостатність координації та взаємодії між різними відділами мозку та їх функціями. Ця здатність нервової системи може бути мобілізована за допомогою відповідним чином спрямованого, активного процесу навчання [8].
При лікуванні хворих на ДЦП заняття проводяться в спеціальних групах чисельністю від 10 до 25 дітей. Діти разом займаються, спостерігають та заохочують один одного до виконання вправ. Кондуктори керують групою та забезпечують мотивуюче середовище й емоційну підтримку. Цілі програми визначаються загальним рівнем розвитку групи та вміннями кожної окремої дитини.
Заняття у групах є структурованими і проводяться відповідно до розробленої програми. Програма включає в себе блоки, які складаються з комплексів вправ та педагогічних занять, які проводяться в ігровій формі. Комплекси вправ, а також завдання, які до них входять, підбираються у залежності від характеру патології дитини, її рухових та інтелектуальних можливостей. Усі вправи комплексу базуються на фізіологічних рухах.
До комплексу входять вправи з різними предметами та спортивними знаряддями, вправи з м'ячем, на сходах, на гімнастичній лавочці, з гімнастичною палкою, а також хода з ускладненими завданнями та вправами біля шведської стінки. При проведенні рухових вправ використовується спеціально розроблене для цієї методики меблеве обладнання - драбинки, столи, бокси, виготовлені з дерев'яних заокруглених лакованих планок.
Під час занять широко застосовують ритм та пісні у техніці, яка називається «ритмічний намір». Ритмічний намір - це словесні ритмічні інструкції, які подаються під час виконання серії завдань. За допомогою ритму, пісень та віршиків задається фоновий ритм рухової активності, який сприяє навчанню та мотивації дитини, а також допомагає привернути увагу до того руху, який здійснюється у даний момент.
Ефективність участі дитини в реабілітаційному процесі залежить значною мірою від її мотивації. Як правило, діти з ДЦП пасивні у своїх діях. Метод кондуктивної педагогіки вимагає активної участі дитини у подоланні своєї неповносправності. Правильно поставлена мета дає дитині належну мотивацію до занять, підносить самооцінку. Програма занять передбачає безперервну участь дитини у різних видах діяльності, які навчають дітей думати і діяти в різних ситуаціях. Велике значення у формуванні мотивації має прагнення дитини до успіху та досягнення прогнозованого результату. Тому навіть дуже незначний успіх отримує позитивну підтримку та заохочення в кондукторів. [84].
Психологічна допомога в системі реабілітації дітей з органічним ураженням нервової системи може надаватись у формах, які інтегрують різні підходи, методи та методики, що показали свою ефективність на практиці. Однією з модифікацій методу холдинг-терапії у синтезі із застосуванням недирективних форм сугестії за патернами М. Еріксона із включенням переконаності в можливості позитивних змін, є методика ескалації тактильного контакту. Метод холдинг-терапії вперше був описаний американським психіатром М. Уелч та використовувався в лікуванні раннього дитячого аутизму. Нині цей метод досить поширений як засіб вирішення широкого спектру психологічних проблем у дітей різного віку і навіть у дорослих.
Незрілість дитячої уваги часто проявляється типовою картиною, коли діти не реагують на батьківський оклик, особливо якщо зайняті чимось цікавим. Щоб привернути увагу дитини, дорослий часто використовує лише один із сенсорно-модальних каналів перцепції, створюючи перевантаження у сприйманні їх дитиною. Здебільшого це аудіальний, слуховий канал сприйняття.
Ми використовуємо поняття сенсорно-модальної інтеграції у взаємодії дорослого з дитиною та звертаємо увагу на важливість використання інших каналів сприйняття, окрім "говоріння-слухання", особливо візуального та тактильного. На роль тактильного контакту, як і контакту очей, указує американський дитячий психіатр Р. Кемпбелл: "При щоденному спілкуванні з дітьми люблячий погляд та лагідний дотик цілковито необхідні.
Вони мають бути звичайними, діяти на дитину заспокійливо та не бути демонстративними і нав'язливими.
Дитина, яка зростає у домі, де батьки щиро надають їй ці безцінні дари, відчуватиме себе впевнено та спокійно й сама з собою, і з людьми. їй буде легко спілкуватися з іншими, вона користуватиметься загальною симпатією і матиме гарну самооцінку." Комбінуючи та інтегруючи такі сенсорно-модальні канали взаємодії, як "говоріння—слухання", "показ — зорове сприймання" та "дотик—тактильне сприймання" можна суттєвим чином полегшити дитині можливість краще зосередитися на інформації, яка надходить від батьків.
Показаннями до застосування методики ескалації тактильного контакту є такі: ранній дитячий аутизм та елементи аутичної поведінки, депресія, деприваційний синдром, деструктивна агресивність, маніпулятивна поведінка, пристрасть дитини до володарювання ("дитячий тиранізм"), виражена хронічна гіперактивність, підвищена здатність відвертати увагу та синдром підвищеного дефіциту уваги, затримка мовленнєвого розвитку, гіпертрофована впертість, некерованість дитини батьками — протистояння та опір до елементарних прохань, інші ускладнені взаємини: недостача довіри та любові, відчуття захищеності та ін.
Основні протипоказання: психози (у клінічній формі); наявність у батьків або дитини захворювань, які можуть викликати біль під час утримання;
недостатня батьківська мотивація до проведення терапії (мотиваційна амбівалентність); схильність до використання методики як засобу покарання; підвищена конфліктність між батьками в період проведення ескалації тактильного контакту (ЕТК), що призводить до нових вогнищ конфліктності; схильність до сексуальних зловживань із боку когось із батьків; застосування батьками фізичного покарання, як домінуючого засобу виховання дитини. Ми маємо позитивні результати застосування методики ЕТК у дитини з частими (щоденними неодноразовими) судомами.
Отже, з'ясувавши основні сучасні напрямки соціальної реабілітації дітей з вадами психофізичного ми визначаємо, що найбільш поширеними є такі: арттерапія, дельфінотерапія, іпотерапія, нейрон-розвивальна терапія, Монтессорі-терапія, Вінта-терапія, метод Петьо,
Важливо звернути увагу на те, що кожна з цих методик повинна носити системний, ціленаправлений характер і використовуватися фахівцями відповідно до особливості психофізичних вад дитини.