Визнаючи великий внесок прибічників біхевіоризму у дослідження емоційної сфери дитини раннього віку, ми все ж таки вважаємо помилковим твердження Д. Уотсона та його послідовників щодо вродженості чи спадковості (на початку ХХ ст. ці поняття не розрізнялись) первинних емоцій, якими він вважав страх, лють та любов, інші емоції він розумів як похідні від них. Але подальші дослідження інших вчених це спростували. Вже в 1927 р. М. Шерман показав, що майже всі реакції новонародженого неупорядковані і не піддаються класифікації. Розрізнити емоції немовляти майже неможливо не знаючи їх похідної. У подальшому К. Бриджес представив онтогенез розвитку емоцій як їх поступову диференціацію на підставі первинного стану загального збудження. [6, С.67]
Американські психологи К. Вульф і Р. Спітц показали поступовість розвитку посмішки в онтогенезі на тільки в плані більшої експресії, але і в плані розвитку вибірковості та опосередкованості. [6, С.67-68]
Класичні дослідження К. Бюлера і В. Штерна з’ясували специфічну динаміку емоційної сфери в ранньому віці. Були виділені три основні властивості емоційного процесу на самих ранніх етапах розвитку дитини:
1) сила, пов’язана з негайним та безпосереднім реагуванням організму на незадоволення (або задоволення) вітальних потреб;
2) короткочасні реакції;
3) парадоксальний та невизначений характер емоційного реагування, тобто своєрідність “емоційної неоднозначності" [6, С.66-69].
Серед представників гештальтпсихології хотілося б виділити експерименти Курта Левіна, який вніс великий внесок у вивчення розвитку особистості в цілому та зокрема емоційної сфери. Так, нас дуже зацікавили погляди К. Левіна щодо значення системи виховних прийомів для формування особистості дитини, зокрема система застосовуємих покарань та заохочень. Левін вважав, що система покарань не сприяє розвитку вольової поведінки, але тільки збільшує напругу та агресивність дитини. Більш позитивна система заохочення, яка викликаючи позитивні емоції є більше результативною. [40]
Важливими для нашого дослідження емоційної сфери є дослідження французького психолога Анрі Валлона, який доводив, що розвиваючий вплив зовнішнього світу переломлюється дитиною в її переживаннях, тобто зв’язок дитини зі світом дорослих і світом речей опосередковується емоціями. Таким чином, з точки зору А. Валлона, дитина стає здатною до психічного життя завдяки саме емоціям. Значна роль емоцій полягає в тому, що вони сприяють об’єднанню, переходу різних сторін розвитку одна в одну. Так емоції поєднують зовнішній та внутрішній світ дитини, органічне та психічне. Плач дитини, пов’язаний спочатку з незадоволенням органічних потреб, починає у подальшому сигналізувати про психологічні фрустрації. [8], [40].
Психоаналітичні напрямки, які вперше поставили питання про необхідність дослідження процесів формування особистості дітей та їх емоційної сфери, збагатили психологію багатьма важливими фактами. Але цей підхід ігнорував вивчення таких важливих фактів, як якісна своєрідність кожної дитини, можливість свідомо та цілеспрямовано розвивати певні сторони “образу Я" і будувати взаємовідношення з оточуючими.
Не можливо, як ми вже казали, також визнати задовільним і підхід до дослідження цієї сфери в рамках біхевіористичного напрямку. Ці роботи, зосередились на вивченні рольової поведінки, ігноруючи питання внутрішньої мотивації, переживань особистості, також як і дослідження тих природжених якостей, які накладають відбиток на рольову поведінку дитини.
Дуже цінними на наш погляд є роботи представника гуманістичної школи Карла Роджерса, який в своїй теорії особистості, центральною ідеєю виносить цінність та унікальність кожної людської особистості та в своїх дослідження доводить фундаментальну роль самооцінки людини на формування емоційної та особистісної сфери. Роджерс вважав, щоб уникнути виникнення агресії та негативізму, які у подальшому можуть стати причинами неврозів та інших психічний розладів, “потрібно допомогти дитині впоратися з щоденними вимогами, допомогти їй зрозуміти, що вона не безпорадна жертва, вона має вибір і вона повинна бути відповідальною і уважною навіть тоді, коли не здатна змінити ситуацію” [40].
У вітчизняній психології накопичені данні, які дозволяють розглядати розвиток емоційної сфери в контексті процесу формування особистості. Від робіт А.Ф. Лазурського і Г.Я. Трошина до робіт сучасних дослідників ми можемо дослідити достатньо глибокі взаємозв’язки між проявом особистісних новоутворень та особливостями емоційної сфери [6, С.85-86].
У фундаментальному дослідженні Г.Я. Трошина “Порівняльна психологія нормальних та ненормальних дітей" 1915 р., в перший (і нажаль в останній) раз була проведена періодизація розвитку емоційної сфери як в нормальному, так і в аномальному варіанті. Досить сучасно виглядає запропонована Г.Я. Трошиним загальна схема класифікації почуттів:
1) фізичні (голод, статеві почуття, егоїстичні почуття та ін);
2) соціальні (емпатія, материнське почуття, совість та ін);
3) духовні (інтелектуальні, естетичні та ін) [6, С.85-87].
В розвитку кожного виду почуттів Г.Я. Трошин розрізняв відповідні періоди, але побудувати вікову періодизацію емоційної сфери в нормальному та відхиленому варіантах йому не вдалося. Але саме у нього ми вперше находимо уявлення про генезис емоційної сфери не лише и не стільки як про збільшення кількості емоцій, скільки як про якісне перетворення, їх збагачення. Саме Г.Я. Трошин показав, і гармонічний зв’язок між онтогенезом емоційної сфери та особистості в цілому, а також місце почуттів в структурі особистості [6, С.85-87].
Набуття Г.Я. Трошина були дуже високо оцінені Л.С. Виготським, будучи керівником єдиної в свій час школи-кліники, Г.Я. Трошин не тільки зібрав цінніший матеріал з психічного розвитку в нормі та патології, але й достатньо грамотно зумів цей матеріал узагальнити та проаналізувати [6 c.66-69].
Л.С. Виготський постійно підкреслював, що особистість - це сплав афектів та інтелекту і тому, говорячи про її розвиток, необхідно дослідити обидва ці боки - мислення та емоції дитини. І хоча в центрі структури особистості він ставив інтелект, самопізнання та світосприймання, однак формується ця структура перш за все під впливом емоційного відгуку дитини на зміни середовища [13].
Обґрунтовуючи експериментами К. Левіна та його учнів, Л.С. Виготський пише, що “дитина в цьому віці не може говорити не про що інше, окрім того, що знаходиться у неї перед очима, або про те, що вона чує в вухах" [13 С.342]. Аналізуючи аспекти, які обумовлюють характер такої поведінки, Л.С. Виготський зазначає, що Лейпцігська школа звернула увагу на те, що найпершим дитячим сприйманням є афективно зафарбоване сприймання, тобто та обставина, що дитина бачить кожен предмет у різному афективному зафарбування. Інакше кажучи, сприймання та відчування уявляють собою неподільну єдність. Ми навчаємося дивитись на речі, відволікаючись від безпосередніх емоцій, які вони викликають, і не висловлюємо гострої зацікавленості до ряду речей. Але для дитини раннього віку це неможливо. Сприймання та афект ще не диференційовані, вони безпосередньо тісно пов’язані один з одним.
Саме притягуюча сила речей, афективна зарядженість кожної, приховує в собі джерело притяжіння для дитини. Інакше кажучи, особливість сенсомоторної єдності, характерної саме для цього віку, полягає в тому, що вона представляє собою не первинний рефлекторний зв’язок, а зв’язок через афекти. Саме афективний характер сприймання і приводить до такої єдності. Таким чином, ми маємо справу з цілком своєрідним відношенням до дійсності.
Усвідомлювати взагалі для дитини раннього віку - ще не значить сприймати та переробляти те, що сприймається за допомогою уваги, пам’яті, мислення. Всі ці функції ще не диференційовані, вони діють у свідомості цілісно, підкоряючись сприйманню постільки, оскільки вони залучені до процесу сприймання.
Говорячи про особливості емоційної сфери дитини раннього віку Л.С. Виготський, підкреслював важливість новоутворень цього віку, тобто зміна провідної діяльності на предметно-маніпулятивну, розвиток мовлення, формування самостійності та самоусвідомлення, які обумовлені головним принципом соціальної опосередкованості.
Ранній вік Л.І. Божович, Л.С. Виготський, Р. Заззо, О.В. Запорожець, О.М. Леонтьєв, тощо розглядають як особливо відповідальний період розвитку дитини, коли закладаються основні особистісні механізми, виникає перша модель світу - система уявлень про навколишню дійсність [6], [13], [17], [18], [19], [21].
Ряд дослідників дитинства (Л.С. Виготський, В.В. Зеньковський, В.С. Мухіна, Д.Б. Ельконін та ін) посилаються на “неповторність, особливу значущість” цього періоду для всього подальшого розвитку людини. Як писав М.Д. Левітов “Маленька дитина за своєю психікою в більшій мірі уявляє собою мало систематизоване сполучення різних фрагментів психічних станів, психічний розвиток виявляється в тому, що поступово стається переростання психічних станів у риси особистості" [9].
Проведені в цьому напрямку дослідження показують, що психічні стани дитини цього віку характеризуються легкістю виникнення, змінами та схильності до впливу зовні (соціальним впливам). Було встановлено, що психічні стани являються відображенням переживань, відношенням до значущих речей, явищ, людей, дій для даної дитини у конкретній ситуації (емоційно-безпосередні переживання змісту ситуації). В свою чергу психічні стани дитини пов’язані з її діяльністю. Вони є сигналом успіху-неуспіху дитини в оволодінні діяльністю з одного боку, а з іншого діяльність визначає психічний стан дитини (Є. Власова, Т.Л. Телегіна, М.П. Пігарева). В контексті цих досліджень показано, що перебільшена інтенсивність та подовженість цих станів у дітей можуть викликати зміни в організмі (О.В. Головко). Психічні стани визначають фон здоров’я і самі залежать від нього (Н.Ф. Дорохова, Є. Л Желтухіна, В.М. Касаткін, С.М. Чечельницька) [9], [17].