Смекни!
smekni.com

Емоційний розвиток дитини раннього віку (стр. 6 из 22)

Дослідженнями М.І. Лісіной та її співробітників [36] було встановлено, що зустрічаючись з незнайомим дорослим, дитина перед тим як вступити з ним в контакт, попередньо уважно його досліджує, випробовує. Дитина придивляється до незнайомої людини, спостерігає за її поведінкою, заграє, намагається з’ясувати, яку зворотну реакцію можна від неї очікувати, чи доброзичлива вона. В залежності від емоційного враження, яке склалося про незнайомця внаслідок такого обстеження, малюк або намагається притягти його до спільної діяльності, або відмовляється мати з ним справи.

Що лежить у основі формування у дитини раннього віку певного ставленні до дорослого? На чому будується її вибірковість?

Неофрейдисти (Дж. Боулбі, Р. Спітц) придають особливе значення матері, яка годуючи дитину тим самим нібито задовольняють “оральну сексуальність" немовляти [19].

Прибічники необіхевіоризму (Х. Рейнголд, І. Брекбілл) зводять взаємовідношення немовляти з дорослими до суми умовних рефлексів, розглядаючи соціальну поведінку дитини як її натуральну реакцію на збуджувальні та підкріплюючі стимули, які виходять від дорослого.

Обидві ці концепції не дають задовільної відповіді на питання про причини вибіркового ставлення дитини до оточуючих людей [19].

Навряд хто стане сперечатися з приводу глибокого емоційного зв’язку між дитиною та матір’ю, який встановлюється дуже рано і згодом поширюється на інших членів родини та на підставі якого формується основа соціальної поведінки дитини та її емоційний зв’язок з навколишнім світом.

Дуже цікавими з цього приводу є дослідження психологів Манової-Томовой, М.І. Лісіной, які довели, що через те що до кінця третього року мама є об’єктом найсильніших почуттів радості дитини, ці почуття стають основою першого формування її ставлення до навколишнього середовища. Велика любов, яку відчуває дитина до мами, стає регулятором її поведінки. На другому році, а особливо на третьому, дитина радіє, коли зробить щось таке, від чого її мама задоволена, і знижується емоційний тонус дитини, коли мама не задоволена зробленим [36], [39] [41].

У ранньому дитинстві діти проявляють вибіркове ставлення до знайомих та незнайомих дорослих: одних вони зустрічають радісною посмішкою, а від інших перелякано відвертаються, поява третіх приводить дітей до зніяковілості. Вибіркове ставлення дітей виявляється і при зустрічі з незнайомими людьми і у взаємодії з близькими.

Існує дуже багато експериментальних досліджень, які доводять, що недостатня емоційність дітей у ранньому віці, їх емоційне ізолювання призводить до тяжких наслідків у формуванні поведінки і часто до виникнення справжніх патологічних синдромів [41].

Саме видатному психологу Л.С. Виготському належить оригінальність ідеї, яка полягає в тому, що джерело психічного розвитку знаходиться не всередині дитини, а в її відношеннях з дорослим. Згідно його позиції соціальне середовище та оточуючі дорослі являють собою органічно необхідні умови людського розвитку. Дитина не може жити і розвиватись поза суспільством, вона з самого початку включена у суспільні відносини, і чим менша дитина, тим більш соціальною істотою вона є. Саме така позиція висуває на перший план роль спілкування з дорослим у психічному розвитку дитини [12] [13].

О.В. Запорожець, в продовження розробки концепції свого вчителя, ініціював розвиток наукових досліджень спрямованих на вивчення безпосереднього процесу спілкування, а не його фактичних результатів [20].

Ще раз повертаючись до робіт М.І. Лісіной, хочу звернути увагу на те, що спираючись на концепцію Л.С. Виготського та О.В. Запорожця, вона створила власну наукову школу, і дуже багато уваги присвятила вивченню спілкування дитини з дорослим, та запропонувала новий підхід до його наукового вивчення [51]. Саме в дослідження М.І. Лісіної наведені переконливі докази важливості ролі в психічному та особистісному розвитку дитини спілкування з дорослим. Існують дані про те, що порушення взаємовідношень дитини з близькими мають віддалені наслідки для формування батьківської поведінки: більшість матерів, які відмовляються від своїх дітей, з раннього дитинства мали негативний досвід між особистісних взаємовідношень. Порівняння особливостей спілкування дорослих з малюками в будинках дитини та в родинах дозволило виділити якісні розбіжності у їх взаємодії з дитиною і відповідні розбіжності у ставленні до неї. Лише при ставленні дорослого до дитини як до суб’єкту, реалізується особистісно-орієнтоване спілкування з ним. При цьому складаються найбільш сприятливі умови для формування позитивного самовідчуття дитини, переживання себе як джерела активності і на сам кінець - для загального психічного розвитку. При об’єктному ставленні дорослого у дитини не формується позитивного самовідчуття, він стає пасивним, його подальший розвиток затримується та викривляється [26], [36], [42].

Цікавими також є досліди С.В. Корницької, за даними яких діти раннього віку надають перевагу безпосередньо-емоційному спілкуванню у вигляді спільної з дорослим діяльністю; у період здійснення переважної форми спілкування у дітей виявляється активне позитивне та вибіркове ставлення до дорослого партнера (сторонній дорослий викликає у дитини негативне ставлення); спілкування небажаної форми, особливо після бажаної, викликає нервове збудження і негативні емоційні прояви у дітей, ставлення до дорослого набуває в цей період подвійного характеру [29].

Головним набуттям проведеного дослідження є встановлення того факту, що для емоційного розвитку дитини раннього віку важливим є не просто спілкування, а саме його зміст та рівень активності дорослого у спільній з дитиною діяльності.

Для дитини раннього віку характерні виразні емоційні реакції, пов’язані з її безпосередніми бажаннями. Наприкінці цього періоду, при наближенні кризи трьох років, спостерігаються афективні реакції на труднощі, з якими стикається дитина.

При цьому слід відмітити, що дорослий для дитини раннього віку стає своєрідним ключовим моментом в діяльності - він постійно залучається якщо не в якості співучасника, то хоча б в якості свідка активності дитини. Слід також зауважити, що для дитини двох, трьох років, на відміну від дошкільника, пасивна роль дорослого, не задіяного у спільній діяльності, не дуже бажана.

Тому у цей період, як ми вважаємо, дуже важливим для дорослого вчасно переглянути своє ставлення до дитини, врахувати її потреби як у спільній діяльності так і самостійності її дій.

Звичайно, для нормального розвитку дитини в ранньому віці характерна більша виразність позитивної зафарбованості предметних дій, ніж виразність негативної зафарбованості при обмежені активності або інших негативних санкціях з боку дорослого. При цьому регулярне застосування в процесі виховання саме таких санкцій зсовує емоційний акцент навіть не стільки у бік негативного полюсу, скільки в бік індиферентності та пасивності.

Деякі вчені вважають, що афективні спалахи краще за все гасяться тоді, коли дорослий досить спокійно на них реагує, а по можливості - зовсім ігнорує. Бо інакше особлива увага дорослого діє як підкріплення: дитина швидко помічає, що вмовляння та інші приємні моменти у спілкуванні з дорослим настають одразу після його сліз чи злості, і починає капризувати частіше, щоб домогтися свого. Але, ми згодні з іншою думкою, про те, що у цьому віці увагу дитини дуже легко відвернути, звісно, якщо дитина дійсно засмучена, дорослому іноді достатньо лише показати улюблену іграшку чи запропонувати зайнятись улюбленою чи якоюсь новою справою - і дитина, у якої одне бажання легко змінюється на інше, одразу переключиться і з задоволення займеться новою справою.

Дуже цікавими та корисними є дослідження Т.В. Гуськової та М.Г. Єлагіної [15], які провели вивчення особистісних новоутворень у дітей в період кризи трьох років. В ході проведення цих досліджень вчені звернули увагу на те, що не всі діти виявляють негативні прояви у зазначеному віці, або легко та швидко їх долають, це при тому, що їх особистісний розвиток протікає цілком нормально. Ці дані змусили звернути увагу на позитивну симптоматику кризи 3 років, бо без неї картина розвитку дитини є досить однобічною. І саме ця - позитивна - сторона кризи виявилась досить не вивченою.

В ході проведених спостережень було виявлено досить своєрідний комплекс поведінки дитини 3 року. По-перше, прагнення до досягнення результату своєї діяльності.

По-друге, отримуючи бажане дитина одразу прагнула продемонструвати свої успіхи дорослому, без схвалення якого ці успіхи в значній мірі втрачали свою цінність, а радісні переживання з цього приводу значно зменшувались.

По-третіх, у дітей з’явилось загострене почуття власної гідності, це висловлювалось у підвищеній образливості і чутливості до визнання досягнень дорослим, емоційних спалахах з дріб’язкових причин, перебільшенні та зухвальстві [15].

Змальований поведінковий комплекс за пропозицією М.І. Лісіної було названо “гордість за досягнення” [36].

При подальших дослідженнях було емпірично підтверджене уявлення про те, що в ранньому віці безпосереднє, емоційне відношення дорослого до дитини, характерне у період немовляти, починає ускладнюватись за рахунок вимог, які висловлює дорослий до досягнень малюка в предметній сфері на фоні та при збереженні існуючих форм стосунків. Така практика, відображаючись в дитячому образі самого себе, в свою чергу змінює його. У дітей раннього віку складаються, відокремлюючись від загальної самооцінки, ставлення до себе, яке засноване на своїх власних реальних досягненнях, тобто на підставі конкретної самооцінки. Але емоційне ставлення дитини до конкретної оцінки залежить не лише від результату діяльності, але й від того як саме дорослий реалізую свою оціночну поведінку.

Для порівняні хочу навести данні отримані М.І. Лісіною та її співробітниками при вивченні особливостей депривації психічного розвитку в ранньому віці. Вони виявили, що для дітей раннього віку, які виховуються в умовах інтернату, спілкування характеризується спрощеним емоційним фоном ділової взаємодії. Бо дорослі не так зацікавлено відмічають все нове та цікаве, чому навчається малюк, не так жваво радіють та засмучуються його діям, не так прагнуть до підтримки його ініціативи. Саме емоційність дорослого в значному ступені визначає загальний тон дитячої активності, що позитивно впливає на її протікання [36]. В цілому отримані дані дозволяють зробити висновки про те, що найважливіше значення у ранньому віці має спілкування дитини з матір’ю, або людиною, яка її заміщує, відсутність такого виду спілкування має великий негативний вплив на психічний розвиток дитини в цілому. Діти раннього віку надають перевагу безпосередньо-емоційному спілкуванню у вигляді спільної діяльності; спілкування небажаної форми, особливо після бажаної, викликає нервове збудження і негативні емоційні прояви і ставлення до дорослого набуває в цей період подвійного характеру. Наведені експериментальні факти підтверджують важливість значення змісту спілкування для розвитку емоційної сфери дітей раннього віку.