Випадком сенсибілізації може бути підвищення чутливості внаслідок компенсації — посилення роботи одного аналізатора за відсутності іншого. Саме тому в сліпих дуже розвинений слух, у глухих — зір, у сліпоглухонімих — дотик. Сенсибілізація виявляє себе також в результаті дії підпорогових, неспецифічних подразників. Встановлено, наприклад, що залежно від місця подразнення шкіри фокусований ультразвук спричинює дотикові, больові відчуття, відчуття вібрації, тепла, холоду, лоскотання, свербежу.
Синестезія (від гр. sunaisuhsz — одночасне відчуття) — пере-несення якості одного відчуття на інше, внаслідок чого до відчуття, специфічного для того чи того аналізатора, додається відчуття, неспецифічне для нього. У невеликої кількості людей синестезія виявляється у вигляді «кольорового слуху», при якому звук, поряд зі слуховими відчуттями, викликає й зорові. В техніці це явище прагнуть використати, створюючи світломузичні установки. У частини людей синестезія виявляється в «холодних» або «теплих» відчуттях певного кольору. При цьому жовтогарячий колір здається теплим, а синьо-зелений — холодним. Подібним чином пов'язані відчуття звуку і світла. Дослідження довели, що запахи речовин, молекули яких містять більшу кількість атомів вуглецю, співвідносяться з темнішими відтінками, а з малою кількістю таких атомів — зі світлими. Очевидно, синестезія є виявом своєрідної сенсорної організації людини.
Психофізичні дослідження чутливості аналізаторів засвідчили зумовленість відчуттів дією фізіологічних процесів організму. Однак ця обставина не повинна затіняти дійсної природи і життєвого призначення відчуттів. Починаючи з виникнення у філогенезі у вигляді стадії елементарної сенсорної психіки, вони опосередковують активне ставлення організму по навколишнього середовища. Як образ окремих властивостей середовища, відчуття орієнтують відносно них організм і забезпечують його життя. В процесі еволюції і відповідного ускладнення діяльності, яка дедалі більше підпорядковується умовам життя, цей образ збагачується: несе в собі ширше коло властивостей предметів і явищ довкілля. У подальшому над відчуттями надбудовуються складніші форми психічного відображення дійсності.
В онтогенезі відчуття також опосередковують діяльність, орієнтують індивіда у властивостях безпосереднього оточення. Проте це вже не лише природне середовище, а й світ культури. Об'єкти природи отримують у ньому світі нові різноманітні властивості, що позначаються. Тому відчуття індивіда вдосконалюються в процесі освоєння ним продуктів матеріальної і духовної культури. В такий спосіб він дедалі повніше відображає притаманні їм властивості — відчуває їх. Причому, чим більше властивостей предметів і явищ свого оточення відчуває індивід, тим повніше він це оточення відображає Збагачуючи сенсорний образ, він поглиблює образ світу.
Е.-Б. Кондільяк правомірно вважав відчуття необхідною умовою існування складніших психічних явищ. Однак він не розумів, що це реальна активність живої істоти відносно предметів і явищ навколишнього середовища, а отже, не бачив, що лише ускладнення цієї активності спричиняє появу нових психічних здатностей людини.
Відчуття, між тим, є елементом чуттєвої пізнавальної діяльності індивіда, що включає в себе також сприймання.
Висновки до І розділу
Відчуття— це психічне відображення властивостей реальності, яке виникає і функціонує в процесі життя. Це найпростіша пізнавальна діяльність, через яку і тварина, і людина отримують елементарні відомості про зовнішнє середовище і стани свого організму. Це відчуття світла, кольору, запаху, смаку, дотику, шуму, вібрації, рівності або шорсткості, вологи, тепла чи холоду, болі, положення тіла в просторі тощо. Це елементарний чуттєвий — сенсорний (від лат. sensus — відчуття) образ. Одночасно це ґрунт, на якому будується образ світу, чуттєва тканина свідомості індивіда. Втрата здатності відчувати — це втрата каналів зв'язку людини зі світом, про що переконливо свідчать випадки сліпоглухонімоти та експерименти, в яких людина ізолюється від зовнішніх стимулів середовища.
Отже, відчуття — основа пізнавальної діяльності, умова психічного розвитку, джерело побудови адекватного образу світу.
У «Трактаті про відчуття» (1754) французький філософ Е.-Б. Кондільяк, ілюструючи свою теорію пізнання, запропонував уявити статую, в якої послідовно оживають різні органи чуття: спочатку зір, потім слух, далі дотик і т. д. Він уявляв, що статуя оживе і з'явиться людина з її здатністю міркувати, мріяти, любити і ненавидіти.
Розділ ІІ. Сприймання
2.1. Процес сприймання
Пізнання людиною світу, розпочинаючись з відчуттів, не обмежується. Людина не тільки відчуває окремі властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, що діють на її аналізатори, а й сприймає ці предмети і явища в цілому. Процес відображення предметів і явищ об’єктивної дійсності, що діють в даний момент на аналізатори людини, називається сприйманням. Як і відчуття, сприймання виникають тільки при безпосередній дії об’єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймань – це перехід до складнішого і повнішого їх відображення. Якщо відчуття відображають окремі властивості або якості предметі і явищ об’єктивної дійсності, то сприймання є відображенням цих предметів і явищ у цілому, у взаємодії їх властивостей і якостей. В процесі сприймання ми відображаємо не просто щось, що світиться, звучить чи пахне, а бачимо пейзаж, художню картину, чуємо дзвоник трамвая, що проходить по вулиці, музичну мелодію, оповідання, сприймаємо букет пахучих троянд тощо.
Повніше відображаючи предмети і явища навколишньої об’єктивної дійсності, сприймання дає більше для орієнтування в цій дійсності, пристосування до неї і активної її зміни. Людина не могла б успішно взаємодіяти зі своїм середовищем, якби її сприймання не давали їй правильного його відображення.
Сприймання посідає необхідне місце в процесі пізнання людиною об’єктивної дійсності. Разом з відчуттями воно є джерелом усіх знань про цю дійсність. Як і відчуття, воно являє собою живе споглядання її предметів і явищ. Сприймання людиною здійснюється в процесі її діяльності. Людина відображає різні предмети і явища в умовах праці та інших видів своєї діяльності. Являючись необхідною умовою орієнтування в навколишній дійсності, сприймання формується в процесі діяльності людини. Разом з тим практика, діяльність людини виступає як найважливіший критерій істинності самого сприймання. Відповідність сприймання явищами об’єктивної реальності, що ним відображається, його правильність перевіряється на практиці.
За своєю природою сприймання, як і відчуття, має рефлекторний характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку.
В основі сприймання лежать два види нервових зв'язків, а саме: нервові зв'язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв'язки, коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв'язки. При сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя, слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах, які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль утворюються складні системи тимчасових нервових зв'язків, що забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання лежать міжаналізаторні тимчасові зв'язки.
Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет, надає сприйманню людини довільний характер.
Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи внутрі-аналізаторних і між аналізаторних нервових зв'язків, що забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.
2.2. Властивості сприймання
Властивостями сприймання є: предметність, цілісність, структур-ність, константність, осмисленість.
Предметність— властивість перцептивного образу, яка полягає у його здатності перебувати за межами аналізатора, в об'єктивній системі координат [19, 265]. Це добре видно на прикладі зору: світловий вплив предмета на око сприймається як предмет, а не як його зображення на сітківці. До того ж, між зображенням на сітківці і образом немає прямої відповідності. По-перше зображення двовимірне, а образ тривимірний; по-друге, стимуляція сітківки змінюється залежно від розміщення, освітленості, віддаленості предмета, тим часом як його образ є відносно стабільним; по-третє, одне й те саме зображення може породжувати невеликий предмет з близької відстані і великий — з далекої, хоча зорові образи у цьому разі будуть різними.
Саме предметність щоразу відновлювалася в експериментах, описаних вище. Загалом це фундаментальна властивість чуттєвого образу, яка на рівні відчуттів має вигляд психофізіологічного парадоксу.