Смекни!
smekni.com

Відчуття як активний процес сприймання та обробки інформації (стр. 6 из 12)

Таким чином, продукт чуттєвого відображення завжди збігається у прос­торі з його предметом. Однак це не означає, що вони ідентичні. Образ завжди є суб'єктивним відображенням предмета об'єктивного, тобто та­кого, що існує незалежно від індивіда, світу. Його відповідність предмету досягається за рахунок перцептивних дій, які знаходять предмет там, де він справді існує — у реальному просторі і часі. Відтак, критерієм адекватності образу є діяльність, у межах якої функціонують перцептивні дії і яка позначає і перевіряє результати чуттєвого пізнання.

Цілісність— властивість перцептивного образу відображати предмет у сукупності притаманних йому рис. Це те, що передусім відрізняє сприй­мання від відчуттів [19, 265].

Гештальтпсихологія показала, що сприйманню цілісного предмета пе­редує сприймання його частин. Вже маленькі діти сприймають предмет в цілому: спочатку його загальні риси, а потім окремі елементи. Цілісність образу зберігається й тоді, коли об'єкт по­дається схематично.

Гештальтпсихологи визначали цілісність образу як властивість, неза­лежну від досвіду людини. Проте дослідження засвідчили, що ця влас­тивість формується в процесі дій, що відтворюють предмети такими, яки­ми вони є, тобто цілісно, в сукупності їхніх ознак.

Структурність— це властивість перцептивного образу відображати будову предмета сприймання. Це. власне, й дає змогу розрізняти образи, близькі за змістом. У пам'яті, наприклад, зберігаються сліди великої кількості раніше почутих мелодій,: однак завдяки різній будові їх розрізняють і розпізнають під час повторного прослуховування. І що простішою є будова, то швидше відбуваються ідентифікація та розпізнавання: народні і кла­сичні мелодії щодо цього вимагають менше часу, ніж джазові композиції.

Гештальтпсихологами встановлено залежність структурності від того, що в образі предмета є центральною частиною — фігурою, а що перифе­рійною — тлом. Коли якась частина структури сприймається як фігура, то тло: немовбито відступає на задній план.

З'ясовано також, що тло завжди менш структуроване, ніж фігура, а фігура має завершені лінії, які в образі з'єднуються навіть тоді, коли насправді їх немає. Цікаво, що вже немовля виявляє здатність розрізняти фігуру і тло.

Константність(від лат. constans — постійний) — властивість, яка полягає у відносній незалежності перцептивного, головним чином зоро­вого, образу від умов, у яких перебуває предмет сприймання [19, 266]. Наприклад, зміна дистанції між спостерігачем та предметом нерідко помітно не позна­чається на образі, хоч його зображення на сітківці ока буде різним.

Та й форма предмета сприймання залишається начебто такою самою при зміні кута зору. Прямокутний аркуш паперу для того, хто сприймає, буде таким самим, незалежно від відстані до нього, рівня освітленості, кута зору. Втім це, швидше, відносні, ніж абсолютні відомості: збільшення віддаленості все таки супроводжується зменшенням міри константності.

Ця, як і інші властивості сприймання, також формується в ході перцеп-тивної діяльності, котра під час багаторазового сприймання одних і тих самих предметів виділяє постійні, інваріантні структури. Вони зберіга­ються в пам'яті у вигляді еталонного образу, який, будучи наявним у будь-якому акті сприймання, коригує його результати у бік стабільності. Через це ігноруються мінливі фізичні умови сприймання, а предмети та явища сприймаються в сукупності їх стійких рис. Проте це не означає, що умови сприймання не позначаються на особливостях перцептивного образу. Коли такі умови стабільні, вони відповідним чином відбиваються на константності. Про це свідчить, зокрема, живопис: художники-європейці і художники-африканці чи східноазіати зображають предмети і простір між ними по-різному. Водночас африканська чи японська дитина, яка народилась і виросла в Європі, бачить простір таким, яким його бачать європейці.

Осмисленість— властивість перцептивного образу відбивати певне значення, отже, бути усвідомленим. Вона характеризує сприймання інди­віда як акт категоризаціі — співвіднесення образу предмета з певним класом еталонних образів, причому образів, що несуть у собі досвід людсь­кої діяльності. Отже, сприймання невіддільне від значень, що входять до складу перцептивного образу як притаманна йому характеристика. Ця властивість дає змогу зрозуміти сприймання як процес, витоки якого приховані в історії людства.

Поряд зі значеннями — засобами осмислення — перцептивний образ має певний особистісний смисл, який характеризує ставлення індивіда до предмета сприймання. Про це свідчить явище аперцепції (від лат. ad — до, perceptio — сприймання), — властивість перцептивного образу нести в собі досвід та індивідуальність суб'єкта сприймання. Випадком апер­цепції можна вважати й ефекти психології спілкування. Апперцептивним, по суті, є будь-який образ, але на пер­ший план це явище виступає у вигляді очевидних «внесків» суб'єкта в нього. Особливо помітні вони за наявності пе­решкод. Суб'єкт за таких умов не стільки осмислює предмет, скільки «до­мислює» його, вкладаючи в нього зміст, що йде від нього самого. Розглядаючи, наприклад, чорнильні плями, люди майже завжди розпізнають в їх обри­сах хмари, озера, тварин, людські об­личчя тощо. При цьому одні зосе­реджують увагу на контурах, інші — на дрібних деталях, ігноруючи загаль­ну конфігурацію плями. Практика пси­хологічної діагностики показала, що реакції на такі невизначені стимули вельми надійно характеризують і розріз­няють людей. Ця закономірність стала підґрунтям для побудови різноманітних проективних тестів, за допомо­гою яких психолог визначає індивідуально-психологічні особливості до­сліджуваних.

Аперцепція нерідко спричиняє дію навіювання. Так, якщо дос­ліджуваний тривалий час обмацуватиме лівою рукою велику кулю, а пра­вою — маленьку, а потім обома руками — однакові кулі, то куля, яка у нього в правій руці, здаватиметься йому більшою, ніж та, що в лівій. Йдеться про операційне навіювання. Дією цільового навіювання поясню­ється й виокремлення фігури з фону: під час пред'явлення досліджуваним двозначних малюнків як фігура сприйматиметься та, на яку сформовано готовність.

Аперцепція — невід'ємна властивість сприймання і тому не може розгля­датись як чинник, що знижує рівень адекватності перцептивного образу. Натомість нерідко саме завдяки цій властивості він відповідає об'єктові при зміні умов сприймання. Псевдоскопічного ефекту, наприклад, не буває під час сприймання добре відомого предмета. Досліджуваний не помічає нічого незвичайного, коли дивиться на добре знайому йому людину, яка перебуває у так званій кімнаті Еймса, що спотворює розміри.

Якщо аперцепція привносить у перцептивний образ характерні зміни, то ілюзії (лат. illusio — обманювати) сприймання, фактично, спотворюють його. Йдетьсяпропомилковевідображенняпредметів, спричиненездебільшогоособливостямиїхбудовиабонавколишнімсередовищем.

Процежсвідчитьівідомаілюзіямісяця. Хочбивякійточцінебосхи­лубувупевнийчасмісяць, величинайогозображеннянасітківцізали­шаєтьсянезмінною. Таколивінсягаєзеніту, тоздаєтьсяменшим, ніжколи перебуваєнадгоризонтом. Здаєтьсятакож, щовідстаньвідспостерігача домісяцяєменшоютоді, коливінопиняєтьсябілягоризонту. Алеякщо йогорозглядатикрізьотвірукартоні, ілюзіязникає: місяцьмаєтакий самийвигляд, якітоді, коливіну зеніті.

Впливаєнавиникненняілюзійіпо­переднійдосвідіндивіда. З'ясувало­ся, щоілюзія, приякійздвохТ-подібниходнаковогорозмірулінійвер­тикальнавидаєтьсядовшою, ніжго­ризонтальна, неспостерігаєтьсяв осіб, які постійно живуть у круглих будівлях. Крім гою встановлено, що ілюзорного сприймання часто не виникає у малоосвічених людей.

Є низка теорій, які прагнуть пояснити природу ілюзій сприймання. Одні розглядають ілюзії як результат взаємодії елементів перцептивного образу, інші пов'язують їх із рухами очей, треті — з нервовими процесами, що відбуваються у периферичній або центральній частинах аналізатора. Проте далеко не всі ілюзії дістали задовільне пояснення

Таким чином, сприймання — активне відтворення довколишнього в його істотних і стійких рисах, що не зводиться до механізмів функціону­вання того чи того аналізатора. Ця обставина не дає можливості класи­фікувати сприймання стосовно роботи провідного аналізатора, як це було у випадку відчуттів.

Сприймання класифікується за особливостями предмета чуттєвого відоб­раження. На цій підставі виокремлюється сприймання простору, часу і руху.

Сприймання простору — відображення взаємного розміщення пред­метів, включаючи їх форму, віддаленість, розмір і напрямок, в якому вони розташовані.

Цей вид сприймання ґрунтується на спільній роботі всіх аналізаторів, особливо рухового, зорового і вестибулярного.

Сприймання віддаленості в глибинутакож передбачає дії, які за­безпечують тривимірність перцептивного образу [19, 271]. Тут має місце низка ефектів, які виразно характеризують природу сприймання.

Це ефект величини предмета (людина навчається встановлювати зв'я­зок між величиною зображення на сітківці і відстанню до нього), пере­криття (предмет, що частково приховує інший, здається розміщеним по­переду нього), перспективи (паралельно розміщені і віддалені предмети видаються розміщеними ближче один до одного, ніж розташовані близь­ко), тіні (більш освітлений із двох предметів, розташованих на однаковій відстані, сприймається як ближчий порівняно із затіненим), руху (при однаковій швидкості руху двох предметів здається, що більш віддалений рухається повільніше). Такого ж роду ефектом є руховий паралакс (від гр. parallaxiz— відхилення) — зміна поло­ження предмета, спричинена зміною положення спостерігача: всі далекі предмети начебто рухаються за спостерігачем, а ближчі — йому назустріч. При цьому, що ближче предмет, то більшою здається швидкість його від­носного зустрічного руху, а чим далі, то більша швидкість супровідного