Якщо розглянути характер і ступінь розподібнювання приголосних, то можна дійти висновку, що один з двох близьких або однакових приголосних розподібнюються не на будь-який з приголосних, а на досить близький звук, відмінний переважно за однією якоюсь ознакою. Так, задньоязиковий глухий зімкнений [к] у слові кто розподібнюється на задньоязиковий і глухий, але щілинний [х] (кто >хто); сонорний передньоязиковий дрижачий [р] – на сонорний і передньоязиковий, але плавний - [л] (срібро>срібло) або навпаки [л] на [р] (вельблюд>верблюд); сонорний носовий губний [м] на сонорний носовий, але передньоязиковий [н] (дамба> данба), глуха шипляча африката [ч], яка утворюється із зімкненим елементом, - на глухий шиплячий, але щілинний [ш] (ручник > рушник), подібно і в російській мові в словах что > [што], конечно > [кΛн’э|шнΛ].
Процес дисиміляції в мовах світу спостерігається значно рідше, ніж процес асиміляції. Проте існує ряд інших фонетичних змін, зумовлених дисимілятивними тенденціями – уникати складної чи незвичної вимови звукових сполучень. Про них ітиметься далі.
Інші види звукових змін.
Відомі такі види інших звукових змін:
1. Г а п л о л о г і я – опущення одного з двох однакових або подібних складів. Слово березіль, що означало назву місяця – „березень”, походить від давньоруського березо золь, у якому один склад [зо] випав, а в другому звук [о] в закритому складі змінився на [і] (березозоль > березол > березіль). Польське mlokosos (молокосос) внаслідок гаплології перетворилося на mlokos (одне із сполучень [os] випало).
Як і інші фонетичні процеси, гаплологія має винятки. Серед них сам термін „гаплологія”, у якому поряд стоять два однакових склади (лоло), а також такі слова, як укр. орденоносець, рос. металлолом, у яких повторення складів зберігається.
2. Д і е р е з и – викидання приголосних; один з приголосних випадає:
а) у сполученні трьох приголосних у прикметниках, утворених від іменників з допомогою суфікса -н-, як-от: чесний (від чест-н-ий), навмисний (від на-в-мисл-н-ий), масний (від масл-н-ий); крім випадків закріплення на письмі спрощення груп приголосних викиданням одного з них, у мовах фіксуються численні приклади невимовляння одного з трьох звуків, написання яких зберігається, пор.: у польській мові gardlo („горло”) вимовляється як [ґарло], srebrny („срібний”) – як [сре/бни], у російській мові - доблестный як [до/бл’ьсный];
б) у сполученні двох приголосних: російське обоняние з давнього обвоняние (корінь -вонь- колись означав „запах”); словацьке obodza замість obwodza („віжки”); українське четвер з колишнього четвергъ;
в) між голосними, якщо вони піддавалися дії асиміляції: укр. добре, що походить від давнього доброе ( фонет. транскр. [до/бройе]), у якому [й]випав, а [е] асимілював [о], внаслідок чого утворилася стягнена форма добре (добройе > доброе > добрее > добре).
3. Е п е н т е з и – це звуки, вставлені в слова. Відомі кілька видів епентез:
а) вставляння приголосних між голосними: укр. розмовне фіялка (фонет. транскр. [ф’іjа/лка]); рос. розмовні форми [кака/во] (від какао), [о/п’ивум] (від опиум); укр. літературні Італія, Сицилія ([іта/ліjа], [сици/ліjа]) від лат. Italia, Sicilia. Вставлення приголосних у між голосній позиції відбувається в запозичених словах внаслідок їх фонетичного освоєння. Східнослов’янським мовам поєднання двох голосних у коренях не властиве. Сполуки голосних можливі лише на стикові префікса і кореня або при поєднанні двох коренів в одному слові, як-от: укр. поодинокий, доопрацювати, благоустрій; рос. соответственный, двууглекислый;
б) вставлення голосного між приголосними: розмовне укр. наравиться (з рос. нравиться), укр. літературне ґатунок (з нім. Gatung);
в) вставлення приголосних між приголосними: укр. літературне строк (від срок), розмовне страм (від срам).
4. П р о т е з и – голосні або приголосні звуки, поставлені на початку слова. Приклади протетичних приголосних: укр. літературне вогонь (з давнього огонь), гострий (з колишньогоостръ); діалектні Йван (з Іван), Гандрій (з Андрій). Зразки протетичних голосних: укр. імла (з давнього мгла), іржа (зі старої форми ржа); рос. діалектне Ильвовна (з Львовна).
5. Більш складний випадок звукової зміни – м е т а т е з а (перестановка суміжних або несуміжних звуків чи складів). Прийнято вважати, що цей процес властивий, як правило, словам іншомовного походження, наприклад: рос. мрамор (з лат. marmor), укр. тарілка(з нім. Teller). Приклади, взяті зі слов’янських мов, не підтверджують цієї думки. Так, укр. суворий із суровий; укр. діалектне (Сумська обл.) зікратий – від зіркатий, де корінь -зір-; середньокарпатське тко із давнього къто; російське потчевать з’явилося з почтевать; словацьке hmla, чеське mlha з праслов’янського mьgla.
6. С у б с т и т у ц і я, або заміщення одного звука іншим, буває у випадках запозичення слів. У запозиченому слові заміщається не властивий для цієї мови звук близьким за акустичними особливостями звуком чи звукосполученням. Так, звук [ф] у багатьох словах, що прийшли в розмовну українську мову з грецької та інших західноєвропейських мов (українська мова, як і інші східнослов’янські мови, не знала звука [ф]) замінювався звуками [п], наприклад, в імені Пилип, що походить з грецького Filippos; [х], зокрема в імені Хома (з грецьк. Tomas), або звукосполученням [кв], як-от у слові квасоля, яке прийшло з польської із звуком [ф] (fasola). Ця вимова наведених слів згодом закріпилась у літературній мові.
Заміщенням є також вимова, що інколи трапляється в окремих мовців. Це, наприклад, сполучення звуків [хв] замість [ф] у порівняно недавніх запозиченнях, таких, як факт (вим. [хвакт]), ферма (вим. [хверма]), мікрофон (вим. [мікрохвон]) і под.
7. Г і п е р и з м и – своєрідний тип заміщення звуків, який припускають окремі мовці, будучи недостатньо обізнаними з нормами літературної мови. Відомо, наприклад, що дехто своєрідно реагує на зауваження про неправильну вимову іншомовних слів на зразок фокус, фантазія, факультет ([хво/кус], [хванта/з/ійа], [хвакул/те/т]), тобто такі мовці роблять неправильний висновок: звук [ф] має заступати [хв] у всіх відомих їм словах з цим звукосполученням, навіть у питомих українських: [ф’іст], [фатати]. У цьому виявляється надмірність (гіперизм) в усуненні неточності: виправлення неправильної вимови в запозичених словах захопило і власні слова.
6. Звукові (фонетичні) закони. Поняття конвергенції й дивергенції. Названі вище позиційні й комбінаторні звукові зміни постійно супроводжували й супроводжують будь-яку мову світу. На принципах дії окремих з них формувалися звукові (фонетичні) закони, тобто регулярно здійснювані в історії мови або в сучасному її стані звукові (фонетичні) зміни. Так, в історії східнослов’янських мов у давню епоху діяв закон, за яким задньоязикові приголосні [г], [к], [х] перед голосним переднього ряду змінювалися на шиплячі м’які [ж’] , [ч’], [ш’].За цим давнім законом в українській мові закріпилася вимова передньоязикових (тепер твердих) на місці задньоязикових перед голосними переднього ряду в таких словах, як друг – дружити, рука – доручити, рух – рушити.
Фонетичні закони діють і в сучасних мовах. Наприклад, вимова ненаголошеного о як а в білоруській мові, оглушення дзвінких у кінці слів російської мови. Цим законам підкоряється вимова будь-якого слова і будь-якої форми, як правило, винятків немає. Це означає, що фонетичні зміни мають загальний, об’єктивний характер. Лев Володимирович Щерба, відомий російський мовознавець, писав: „Закони, які керують мовними явищами, існують не менш об’єктивно, ніж закони, що керують фізичними явищами” (Щерба Л. В. Преподавание иностранных языков в средней школе. Общие вопросы методики. - М., 1947. – С. 11).
Природно, що дія фонетичних законів визначається фонетичними особливостями конкретної мови. Тому в кожній мові вони своєрідні, що відбивається на специфіці законів окремих мов і на можливості чи неможливості їх виникнення. Оскільки це так, то доводиться говорити про те, що існує обмеженість дій фонетичних законів. Вони діють лише в одній або в групі споріднених мов, а не в усіх мовах взагалі. Всеохопливих фонетичних законів немає. У цьому обмеженість їх дії в просторі.
Крім цього, дія фонетичного закону пов’язується з певними історичним періодом, протягом якого звуковий закон залишається чинним, а після нього може втратити свою силу. Так виявляється обмеженість фонетичних законів у часі. Вони діють лише в певний часовий відрізок, а не в усі епохи розвитку тієї чи іншої мови. Названий вище фонетичний закон переходу задньоязикових звуків [г], [к], [х] в [ж], [ч], [ш] і [з], [ц], [с] діяв лише в певну історичну (спільносхіднослов’янську) добу, а потім втратив свою силу. Він не діє в сучасних східнослов’янських мовах. Так у сучасних українській і російській мовах задньоязикові приголосні звуки перед голосними переднього ряду лише пом’якшуються, але не чергуються, пор.: укр. кібернетика, хімія, гігант, рос.: кино, хирург, гитара.
Однак незалежно від обмежень територіальних і часових фонетичні закони діють і визначають історичний розвиток звукової системи конкретних мов. Наслідком їх дії стають процеси конвергенції і дивергенції.