Розглянемо інший приклад. У мові є мовні номінації – слова, які позначають об’єкти, ознаки, дії довколишнього світу. Мовець використовує їх у власному мовленні, надаючи їм відповідних значень, яких ці слова в мові не мають. Так, рос. слово шляпа в мові відоме як позначення капелюха. У розмовному мовленні можливе вживання цього слова в розумінні „невдаха” і навіть „телепень”.
Розрізнення мови й мовлення спостерігається й на рівні синтаксису. Речення з його синтаксичною будовою, заснованою на відповідних синтаксичних правилах (підмет – перед присудком, означення – перед означуваним словом, додаток – після присудка), є одиницею мови. Його ж реалізація становить елемент мовлення, в якому його кваліфікують як висловлювання. У висловлюванні порядок слів може бути порушений відповідно до завдань передачі думки або ситуації мовлення. Будова його може відповідати моделі мови (Я іду до університету), але відповідно до задуму або характеру діалогу мовець може сказати: До університету іду я чи Іду я до університету.
4. Прагматика – розділ мовознавства і семіотики. Взаємодія суб’єктивних і об’єктивних факторів у мові.
Визнання мови як родового поняття сприяло посиленню уваги до аналізу того , як у мовленні функціонують мовні одиниці. Це зумовило виділення в мовознавстві, а також і в семіотиці (грец. semeiotike – „учення про знаки”) – науці про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування людей, - окремого дослідного напряму – прагматики (грец. pragmatos – „справа, дія”), спрямованого на вивчення функціональної ролі знаків мовлення. Такий підхід до пояснень функцій мовних одиниць у мовленні пояснюється тим, що у висловленнях є видима (експліцитна) й прихована (імпліцитна) мета його озвучення. Н а п р и к л а д, речення Чи не зайшли б ви до мене? – питальне за синтаксичною структурою й інтонацією – може становитине запитання, а прохання, а то й наказ, що зумовлюється інтонацією. З’ясувати це – одне із завдань прагматичного аналізу мовних одиниць. Крім цього, суб’єктивність мовлення можна розглядати і з погляду істинності/неістинності повідомлення, і з погляду оцінки змісту висловлення – серйозності чи несерйозності, іронії й сарказму.
У сучасному мовознавстві прагматика набуває все більшого застосування в дослідженні мовних явищ.
Мовлення будується на основі мовних одиниць, але будучи індивідуальним, воно може включати такі одиниці, яких немає в мові. Це або переосмислені по-своєму слова, або новоутворені слова чи словосполучення (Див. приклади).
Здебільшого індивідуальне, що з’являється в мовленні окремих осіб, буває одноразовим, будучи вжитим у конкретному акті мовлення або в творі митця. У такому випадку говорять про індивідуальне вживання мовної одиниці або про індивідуальні неологізми (огнекрилий – у М. Рильського; брунькоцвіт – у П. Тичини; заграви сивозореві – в А. Малишка). Такі суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць лишилися в царині мовлення і не стали надбанням мови. Трапляються, проте, випадки, коли мова вбирає в себе індивідуальні новотвори. Залежить це, природно, не від бажання окремих індивідів. Визнанню новоствореної одиниці елементом мови сприяє загальна потреба у вираженні відповідного поняття. Тільки ставши надбанням колективу, тобто засвідчуючись у мовленні багатьох мовців, новий елемент стає одиницею мови, а не лише індивідуального мовлення (Н а п р и к л а д, слово „клас”).
Поява нових слів чи надання словам не відомих раніше значеннєвих відтінків доводять, що в системі мови сталися зміни. Зароджуються вони в індивідуальному мовленні. Так виявляється взаємодія суб’єктивного й об’єктивного чинників у мові як засобу спілкування.
5. Функції мови (основні).
Мова є засобом спілкування членів суспільства. Це засвідчує одне з її головних призначень, тобто одну з важливих суспільних функцій (від лат. functio – „призначення”, „виконання”, „здійснення”) – функцію спілкування, або комунікативну (від лат. communicatio – „зв’язок”) функцію. Суспільний характер мови, сама її сутність зумовлюється цією функцією і виявляється в ній.
Однак виділенням цієї функції роль мови не обмежується. Інші функції є такими:
мислеоформлювальна й волюнтативна– звуки, слова, речення є тими мовними одиницями, які матеріалізують людську свідомість, є засобом оформлення думок, бажань, прагнень;
когнітивна (пізнавальна) – у мові відбитий пізнаний людиною світ; опановуючи мову, людина пізнає дійсність, а в подальшому використовує її як інструмент пізнання;
емотивна (експресивна, емоційна) – функція вираження почуттів, емоцій.
Контрольні питання
1. Доведіть, що мова є явищем суспільним, а не біологічним чи психічним.
2. Яка з двох форм існування мови (усна й писемна) є первинною? Що спонукало стародавні суспільства до пошуків письма? Чи існують безписемні мови за нашого часу?
3. У чому полягає відмінність мови від мовлення?
4. Що є предметом вивчення в прагматиці? Якими термінами у прагматиці позначається видима й прихована мета висловлювання?
5. Чи можуть перейти в мову суб’єктивні вияви у вживанні мовних одиниць? Якщо можуть, то за яких умов?
6. Якщо в мові з’являються нові слова чи нові значеннєві відтінки слів, про що це свідчить?
7. Назвіть основні функції мови. Відповідь аргументуйте.
Лекція № 4
Тема: Структура і система мови.
План
1. Одиниці мови, їх функції.
2. Мовні рівні.
3. Поняття системи і структури мови.
4. Парадигматичні і синтагматичні відношення.
5. Розділи мовознавства, що вивчають структуру й систему мови.
Література
1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. - С.
2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С.
3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С.
4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. - С.
5. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства // Мовознавство. – 1997. - №1. – С. 39-42.
6. Норман Б. У., Павленко Н. А. Введение в языкознание: Хрестоматия. – Минск, 1984.
Термінологічний словник теми
Вищі рівні мови, граматичний рівень мови, звук, ієрархія мовних рівнів, лексема, морфема, морфологія, нижчий рівень мови, означення, означуване, парадигма, парадигматичні відношення, план вираження, план змісту, речення, синтагматичні відношення, синтаксис, система мови, структура мови, фонема.
1. Одиниці мови, їх функції. Мова складається з одиниць різного функціонального призначення і значення. Це – властиві даній мові звуки, слова, значущі частини слів (корінь, префікс, інфікс, суфікс, флексія), речення. Вони служать утіленням таких функцій мови, як комунікативна й мислеоформлювальна.
Звуки мови, маючи фізичну природу, забезпечують сприйняття мови на слух. У цьому виявляється їх перцептивна (perceptio – „сприймання” ) функція. Водночас вони виступають розрізнювачами змісту слів та їх форм (оболонка, ополонка; сад, сядь; водити, годити). Цю їх функцію (розрізнювання, диференціації) називають ще диференціальною або сигніфікативною (significare – „позначати”).
Словам, значення яких співвідносні з предметами, ознаками, діями довколишньої дійсності, властиві функції називання предметів і вираження понять. Першу з них називають номінативною (nominatio- „називання”), а другу – семасіологічною (гр. semasia – „позначення”). Окрім слів, функції вираження понять виконують частини слова – корені, суфікси, префікси, інфікси, суфікси, флексії. Кореніпередають речові поняття, префікси, інфікси, суфікси – поняття ознак, флексії – поняття відношень (мал - есеньк – ий: корінь – поняття розміру, суфікс – ознаку зменшеності, флексія – синтаксичні і значеннєві відношення до інших слів).
Деяким словам властива вказівна функція, або дейктична (гр. deiktikos – „вказівний”). Її виконують займенники, які іноді доповнюються паралінгвістичними засобами (жестами, мімікою...).
У словниковому складі є слова, завдяки яким досягається передача експресивної (лат. expressio – „вираження”) функції, або функції вираження емоційного стану мовця, його волі, побажання, які він адресує співбесідникові чи слухачеві (А-а...- здивування; Ох! - страх).
Важливі функції виконує речення. Будучи одиницею повідомлення, воно тим самим забезпечує в мові функцію комунікативну. Реченням можна висловити наказ (Припиніть стрілянину!) – імперативна функція (imperativus - „наказовий”). Становлячи послідовність викладу думок, які ведуть до логічних умовиводів, речення виконує також і дискурсивну функцію (лат. discursus – „міркування”).
Завдяки цим та іншим функціям структурних одиниць мова стає тим засобом, що задовольняє найрізноманітніші запити суспільства в спілкуванні, мислеоформленні і волевиявленні.
2. Мовні рівні. Відповідно до членування мовного потоку на звуки, слова, їх значущі елементи і речення виділяються функціональні мовні рівні (площини, яруси). Вони складаються із сумірних і однотипних структурних одиниць (звукових, словесних чи граматичних). Розрізняють кілька рівнів, які поділяються на нижчий і вищі.
Нижчий рівень – звуковий (або фонетичний). У ньому мовні одиниці (звуки) позбавлені значення, але функціонують у мові як важливі її елементи, завдяки яким передається повідомлення. Цей рівень називають виражальним, оскільки він виконує єдину функцію – функцію вираження. Ніяких значень звуки не передають. Поряд з традиційною назвою – звуковий рівень – його іменують ще фонемним: ураховується дихотомічнаприрода мови, в якій у мовленні функціонують звуки, у мові – фонеми, абстрактні звукові одиниці, які, як і звуки, не мають значень, але служать для розрізнювання значень слів і їх форм.