На сьогодні говорити виразно про ефективність діяльності реабілітаційних центрів в Україні поки ще рано, тому що процес їх створення почався зовсім недавно, немає устояних програм реабілітації і ресоціалізації наркозалежних, тобто ми знаходимося ще на стадії експериментів. Але у фахівців не викликає сумнівів необхідність проведення такої роботи і прогнозуються позитивні результати.
Аналізуючи питання про форми проведення реабілітаційної діяльності, не можна не торкнутися ще одну немаловажну проблему: на яких початках варто здійснювати реабілітацію наркозалежних – добровільних, примусових, добровільно-примусових? Більшість реабілітаційних установ у світі діють на основі добровільності. Наркоман, у силу певних причин звільнення, що прийшов до висновку про необхідність, від наркозалежності, по власній волі надходить у центр, вступає в громаду для проходження відповідної програми. Такий варіант, безперечно, є переважаючим оскільки в даній ситуації особа вже хоча б у якийсь мірі психологічно готова до корінної перебудови свого існування, до зміни своєї особистості. Працювати з таким пацієнтом буде набагато простіше, і шанси на успіх значно підвищуються. Однак світова практика знає і приклади примусово реабілітації наркоманів (наприклад, реалізація Концепції примусової реабілітації в Сінгапуру). Аналізувати результати подібного підходу ще рано, ніяких свідчень у печатці про них поки немає. Але, проте, дати визначену оцінку примусової реабілітації можна. На наш погляд, категорично заперечувати можливість проведення примусової реабілітації не випливає [47].
Інша справа, що подібна діяльність буде більш трудомісткої в психологічному змісті і більш тривалої за часом. Якщо у випадку добровільної реабілітації відпадає необхідність у формуванні в наркозалежного рішучості пройти відповідний курс, тому що визначена психологічна база для цього в нього вже склалася, її потрібно лише зміцнювати, то при здійсненні примусової реабілітації спочатку варто сформувати в підопічного переконаність у корисності для нього подібного кроку, переломити негативне його сприйняття, активно впливаючи на мотиви останнього. З опитаних нами наркозалежних лише 40% висловили готовність пройти курс реабілітації, а 60% висловили негативне до неї відношення. Мотиви подібного підходу різна: відсутність довіри до реабілітаційних центрів і їхнього персоналу, передбачувана марність реабілітаційного курсу, небажання в силу задоволеності своїм способом життя, острах утратити, що знаходяться під впливом споживання наркотиків ілюзії, страх перед реальною дійсністю без наркотиків, з яким загублені всі колишні зв'язки. Але ж ці 60% респондентів підлітки і молоді люди у віці від 15 до 27 років. Думаємо, що навіть більш широкомасштабні дослідження не дали б оптимістичніших результатів. Тому і не можна говорити категоричне "ні" примусовій реабілітації. У зв'язку з цим представляється, що режим реабілітаційної діяльності повинен бути добровільно-примусовим [62].
Однієї з невід'ємних характеристик реабілітаційної діяльності є суб'єкти її здійснення. Говорячи про форми реалізації реабілітаційних програм, ми вже якоюсь мірою торкнулися цього питання. Це насамперед громадські організації й об'єднання, що мають метою своєї діяльності реабілітацію, ресоціалізацію осіб, що зловживають наркотиками, і здійснення профілактики наркотизму в суспільстві. Крім названих організацій, можна, наприклад, відзначити наступні, що мають свої відділення в багатьох регіонах світу: Центр міжнародного взаєморозуміння, Загальноросійський дитячий фонд.
Наступну групу суб'єктів здійснення реабілітації утворять відповідні державні органи, муніципальні утворення й органи місцевого самоврядування. Серед них – органи охорони здоров'я, утворення і науки, праці і соціального розвитку, юстиції. Визначені функції, зв'язані в першу чергу зі здійсненням контролю за проведенням реабілітаційної діяльності, повинні здійснювати органи внутрішніх справ і прокуратури.
Акцентуючи увагу правових основах реалізації програм реабілітації наркозалежних, необхідно зазначити, що, по суті, такі відсутні. Відповідних нормативних актів, що детально регламентують діяльність реабілітаційних центрів, не існує. На наш погляд, їхнє видання необхідне. Основою діяльності реабілітаційних центрів, що існують на суспільній основі, може служити Федеральний закон "Про суспільні об'єднання" від 19 травня 1995 р., але цього явно недостатньо. Необхідно хоча б на рівні суб'єктів Федерації розробити Положення про реабілітаційний центр для наркоманів, розраховане на центри, що діють як на державній або муніципальної, так і на недержавній основі. Насущний характер подібного нормативного акта обумовлюється, з одного боку, специфікою змісту і цілей діяльності названих установ, а з іншого боку - і наявністю потенційних небезпек, про які говорилося вище і які можуть реалізуватися при правильній організації функціонування реабілітаційних центрів, перетворивши останні, по суті, у їхню протилежність.
Самим "хворим" питанням, зв'язаним з діяльністю реабілітаційних установ, є питання про ресурси, необхідних для реалізації відповідних програм, і про їхні джерела. Говорячи про ресурси, ми припускаємо не тільки фінансове забезпечення діяльності центрів реабілітації наркозалежних. Коло ресурсів набагато ширше. Крім необхідних фінансових засобів і матеріально-технічного забезпечення (будинок, меблі, необхідна техніка, література, медикаменти, харчування і т.д. ), це - фахівці різних профілів (лікарі, психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги для неповнолітніх і ін.), можливості з забезпечення реабілітованих робочими місцями (якщо питання трудової зайнятості не може бути вирішений усередині самої установи), організації їхнього навчання (особливо для реабілітованих підлітків і молодих людей) і т.д.
Де ж шукати необхідні засоби на існування реабілітаційних установ? Як показує світова практика, такі засоби заробляють самі реабілітовані, по-перше, обслуговуючи самостійно свою установу і роблячи необхідні продукти харчування, виготовляючи меблі, одяг і т.д., і, по-друге, займаючись якою-небудь комерційною діяльністю з метою одержання засобів, необхідних для нормального функціонування установи. При реабілітаційних центрах можуть створюватися майстерні, невеликі цехи для виробництва якої-небудь продукції, пацієнти можуть бути задіяні для надання яких-небудь послуг населенню й ін. Більш того, подібна трудотерапія вкрай необхідна і є найважливішим чинником, що впливає на процес реабілітації і ресоціалізації наркозалежного [61].
Фахівці Дніпропетровського обласного наркологічного диспансеру підбили підсумки трирічного експерименту по впровадженню так називаної "сімейної" терапії наркотичної залежності. Дніпропетровські лікарі відзначають ефективність нового методу і рекомендують застосовувати його колегам з інших регіонів України.
Дніпропетровські наркологи затверджують, що наркоманія часто пов'язана з проблемами в родині, тому в терапії повинні брати участь не тільки хворий, але і члени родини. Реабілітація триває 4-6 місяців, і виглядає як щоденне багатогодинне спілкування з психотерапевтами. А ще з хворими працюють такі ж наркомани, яким удалося досягти стійкої ремісії. Такі зустрічі дають пацієнтам можливість повірити у власні сили, розповідає головний лікар обласного наркодиспансера Наталія Била.
За три роки проведення експерименту родинну методику випробували на собі 350 людей, третина з них кинула наркотики.
Звичайно, на думку завідувача реабілітаційним центром Андрій Шаповалів, успіхом вважається, якщо до нормального життя повертається один з десяти пацієнтів.
Крім того, експеримент виявив несподівані можливості родинної методики - з її допомогою дніпропетровські лікарі навчилися лікувати комп'ютерну й ігрову залежність у дорослих і дітей [57].
Існує кілька моделей реабілітаційних центрів. Розглянемо їх.
"Терапевтичні громади" побудовані на принципах дисципліни, твердій ієрархії і трудотерапії. У громадах діє строга заборона на психоактивні речовини (включаючи алкоголь і, часто, тютюн), насильство і сексуальні контакти. Широко використовується принцип заохочень і покарань. Новачки виконують найважчу і брудну роботу, але поступово переходять на іншу ступінь, якщо справляються зі своїми обов'язками. Персонал центра найчастіше складається з випускників цього ж центра. Реабілітація, звичайно, тривала – від одного року і більш. На останньому етапі реабілітації видужуючу частину часу проводить у суспільстві, а частина в реабілітаційному центрі. Більш докладно про такі центри можна прочитати на narcozona.ru. А тут можна прочитати розповідь людини, що проходили реабілітацію в польському центрі Монар.
Християнські реабілітаційні центри, звичайно, також побудовані за моделлю терапевтичних співтовариств, тільки із сильним додаванням релігії. Віра в Бога дуже часто стає стрижнем для людини, що втратили віру в людей. І терапевтичні громади і християнські реабілітаційні центри намагаються жити на принципах самозабезпечення, тому лікування в них найчастіше безоплатне.
Інший підхід до реабілітації – так звана "мінесотська модель".
В основі "мінесотскої моделі" лежить програма "12 кроків" Анонімних Наркоманів, доповнена сучасними інтенсивними методами психологічної корекції. Крім "консультантів", тобто людей, що перебороли власну хворобу за допомогою програми "12 кроків", з пацієнтами працюють також психологи, психотерапевти й інші фахівці. Персонал центра не протиставляє себе пацієнтам, а співробітничає з ними. Суність мінесотської моделі - у духовному перетворенні особистості пацієнта, що досягається в результаті його спільної роботи з лікувальним персоналом. Реабілітація проходить у стаціонарі терміном від одного до трьох місяців, але після закінчення реабілітації обов'язкова робота в групах ("90 груп за 90 днів").