Смекни!
smekni.com

Корупція як соціальне явище: український контекст аналізу (стр. 4 из 16)

Тепер ми маємо можливість переконатися в тому, що цей факт не обов'язково пояснювати цинізмом представників даної групи. По-перше, мова йдеться про культуру, близькою до патріархальної, в якій відносини дарування є домінуючими. Відповідно до висунутої гіпотези і практики, відносини обміну в такій культурі також намагаються звести до відносин дарування. Держава викликає повагу, лякає. Посередник, третій агент взаємодії, просто не бачиться через горизонт патріархальної культури з її закритістю, орієнтацією на внутрішні норми. Це підштовхує, як ми спостерігали, у наведеному прикладі, трансформацію відносин послуги, яка аж ніяк не сприймається як послуга тими, хто повинен її отримати, на акт дарування. Хабар, подарунок у цьому випадку – ритуал, що допомагає створити емоційно комфортні взаємини. Фактично, хабар тут – плата не тільки за послугу, але й за можливість знайти душевний комфорт, опинившись у звичній системі відносин [54, c. 22].

Другий рівень – власне корупція як деякий різновид соціальних відносин. В силу цього саме соціології повинна відводитися основна роль у вивченні даного явища, саме вона покликана вивчати практики корупційних відносин, норми, керуючі цими практиками, інститути, що охороняють ці норми. Термін «інститут корупції» використовується тут невипадково, оскільки, хоча жоден офіційний документ таку практику не передбачає, люди «легітимізують» її, тобто визнають хабар нормою взаємин з тими, від кого вони залежать.

На другому рівні корупція розглядається у теорії соціального капіталу П. Бурдье, її основою його можна вважати складають неформальні зв’язки, своєрідної форми міжособистісної комунікації, котрі компенсують вади офіційної системи управління та функціонування соціальних інститутів. Неформальний соціальний капітал у вигляді знайомств, родинних і дружніх зв’язків (вони передбачають високий рівень довіри всередині мережі й майже повну недовіру до інших членів суспільства) є важливим під час трансформації суспільних інституцій і є одним із засобів пристосування оточення до нових правил. Неформальні відносини передбачають певний взаємний обмін послугами в межах неофіційних норм, що конкурують з правом і діють у відносно замкнених соціальних мережах. У випадку протиправної діяльності таких мереж соціальний капітал набуває вже негативного забарвлення [10, c. 20].

Неформальний соціальний капітал відіграє велику роль не лише в мобілізації і консолідації прагматичної частини правлячої еліти, а й у підвищенні соціального статусу представників злочинного світу. Кримінальні елементи, завдяки високій солідарності мережі й контактам з бюрократією, досягають легалізації тіньових доходів і перерозподілу надприбутку. Яскравим прикладом є сучасна Україна, де при існуванні численних бар’єрів соціальної мобільності соціальний капітал блату все більше стає визначаючим чинником успішності в житті. Тим часом переважна більшість населення існує в умовах не лише обмеженості ресурсів (фінансових, матеріальних, інформаційних, культурних), а й обмеженості доступу до мереж, що їх розподіляють. Така ситуація створює для одних груп умови соціальної винятковості (за допомогою контролю ресурсів, «тіньової» приватизації, регламентації доступу до закритих мереж), для інших – соціального виключення (з виробництва, соціальної сфери, впливу на формування влади тощо). Усе це сприяє клановій солідарності і лояльності, ізоляції індивідів від соціально-політичного життя соціуму та участі в демократичних перетвореннях.

Також в рамках становлення корупції вона може розглядатися і як соціальний інститут, елемент системи керування, тісно взаємопов’язаний з іншими соціальними інститутами – політичними, економічними, культурними. Соціальний інститут характеризується наявністю регулярних і довгострокових соціальних практик, що підтримуються за допомогою соціальних норм, які мають важливе значення в структурі суспільства наявністю безлічі ролей [57, c. 20]. Про інституціоналізацію корупції, тобто процес становлення соціальних практик у якості регулярних і довгострокових, свідчать:

– виконання нею ряду соціальних функцій – спрощення адміністративних зв'язків, прискорення і спрощення прийняття управлінських рішень, консолідація і реструктуризація відносин між соціальними групами, сприяння економічному розвитку шляхом скорочення бюрократичних бар'єрів, оптимізація економіки в умовах дефіциту ресурсів і ін.;

– наявність цілком визначених суб'єктів корупційних взаємин (посадова особа – клієнт), розподіл соціальних ролей (хабародавець, хабароотримувач, посередник);

– наявність визначених правил гри, норм, відомих суб'єктам корупційної діяльності;

– сформований сленг і символіка корупційних дій (наприклад, добре відомий всім жест потирання пальців);

– стала і відома зацікавленим особам такса послуг.

Інституціоналізація корупції в розвинутих країнах Заходу була розглянута В. Рейсменом ще в 1979 р. В радянській та пострадянській науковій літературі цьому присвячені, насамперед, книги В. Радаєва, Л. Тимофєєва, І. Кузнєцова. Дослідження І. Клямкіна, А. Олейника, В. Радаєва, Л. Тимофєєва, Т. Шаніна та ін. дозволяють стверджувати, що корупція, поряд з «тіньовою» економікою, політикою, правом і т. п., що сформувалися ще в роки радянської влади і зберігаються до цього часу (іноді в зміненому вигляді), утворюють інституціоналізовану тіньову реальність, не рахуватися з якою означає не розуміти реальну соціальну дійсність, процеси, що відбуваються в суспільстві. Виявилося, що тіньова реальність – це не тільки «друга економіка» чи корупція, але охоплююча все суспільство в цілому, закінчена інституціональна система (економіка, право, адміністративні відносини і т.д.), – уся цілком поза сферою юридичного закону [57, с. 39]. І корупція – лише елемент (можливо – найголовніший) цієї тіньової реальності нашого буття.

Сутність інституційної деформації розкривається соціологією культури, адже модернізація полягає в процесі перенесення політичних, правових і економічних інститутів західних демократій на принципово інший соціальний ґрунт. Імпортована система норм і законів спотворюється і відторгається, реформи буксують або перетворюються на свою протилежність. Раптом виявляється, що норми, призначені для підтримки багатопартійності, створюють «чорний ринок» торгівлі депутатськими кріслами, інститут банкрутства перетворюється на знаряддя терору проти успішних підприємств; відкриття ринку інвестицій фізичним особам стає одним з інструментів недружнього поглинання чужого бізнесу. Старі неформальні норми і практики вступають у конфлікт з новими, виникають лакуни в законодавстві, якими вміло користуються найбільш агресивні соціальні агенти, пристосовування не тільки посадового становища, але і цілих соціальних інститутів під свої корисливі інтереси. Чим масштабніші інституційні зміни і, отже, чим більше зазор між старим і новим, тим більше простір для зростання нових форм корупції.

Також варто зазначити, що в рамках досліджень другого рівня, корупція розглядається як соціальний конструкт: суспільство визначає, що саме, де, коли, при яких умовах і з якими наслідками розглядається як корупція. Вважаємо, що процес соціального конструювання корупції включає:

– наявність безлічі фактів продажності різних посадових осіб;

– усвідомлення суспільством цих фактів як соціальної проблеми;

– криміналізацію деяких форм корупційної діяльності;

– реакцію політиків, правоохоронних органів, юристів, засобів масової інформації, населення на корупцію і т. п.

Конструювання корупції проходить як своєрідна форма суспільного договору між учасниками тіньових ринків. Можна припустити, що, якщо інститути держави не виконують своїх завдань або економічна діяльність суб’єктів у межах формальних правил призводить до великих трансакційних витрат (забезпечення дотримання договорів, безпеки бізнесу тощо), то з’являються корупційні інституції, які гарантують, організовують і впорядковують виробництво, обмін і перерозподіл ресурсів, створюючи значні переваги для окремих суб’єктів.

2. Третій рівень – психологія корупційних відносин. Цей аспект також необхідний хоча б у силу того, що за інших рівних соціальних умовах одні люди втягуються в корупційні відносини, а інші – ні.

В рамках вивчення корупції на третьому рівні маємо зазначити її морально-психологічний вимір. З погляду сучасної соціології, хабар виступає помилковою формою відповідної реакції підлеглого на розташування начальника. По-перше, хабар є не платою після, а авансом, своєрідним проханням (покупкою) майбутніх милостей. По-друге, хабар не має ніяких юридичних чи політичних прав на існування. По-третє, гроші замінили почуття відповідальності і ретельності. Але це – нееквівалентний обмін [60, с. 142].

Корупція психологічно розбещує не тільки суспільство в цілому, деформуючи його соціально-політичні інститути та моральність народу, а й самого хабародавця. Коли людина бере хабар, він не просто укладає угоду із своєю совістю. Він позбавляється найголовнішого – почуття спокою та рівноваги. Кожен день він очікує викриття і кари. Постійно жити з таким самопочуттям – це піддавати свою психіку потужним стресам. Також нервовому напруженню сприяє й те, що хабарнику важко розповідати про аморальні вчинки навіть найближчому оточенню, бо це означає викликати додатковий осуд, однак, варто зазначити, що у суспільствах, де корупція отримала системне поширення, психологічні фактори мають менший сенс, однак, факт залежності від того, хто пропонує хабар залишається, також хабар розбещує виконавця, адже при надання неофіційних послуг замовник не зможе поскаржитись на якість виконання роботи.