- синектики, відповідно до якого декілька запропонованих ідей розглядаються окремо одна від одної, а потім між ними встановлюється певний взаємозв’язок.
Соціальне проектування в області соціальної роботи застосовується для розробки соціальних програм, соціальних проектів, відробки методики, техніки і технології конкретних форм соціальної діяльності.
Життя людства наповнено багатьма подіями як позитивного, так і негативного змісту, причому останні привертають до себе значно більшу увагу. Військові перевороти, війни, терористичні акти, злочини, стихійні лиха справляють на людей значно більше враження, ніж високий економічний рівень певного регіону, введення кращих нормативних актів чи акції милосердя.
Оскільки більшість людей не займаються вивченням статистики, то вони вважають, що життя стає все складніше, а гуманність суспільства принаймні не зростає. Кризовий стан економіки на пострадянському просторі лише загострює, а не породжує таке ставлення. На ранньому етапі розвитку людства ставлення до інвалідів визначають суворими умовами боротьби за виживання та їх наслідком – низьким рівнем моральної свідомості. Інваліди могли розраховувати тільки на турботу рідних і в дуже незначній мірі – на милосердя чужих людей.
Можливо, найбільш драматичним було ставлення до психічно хворих. Такі люди часто сприймалися населенням з містичним жахом, як жертви вселення диявола або іншої нечистої сили, їх лякалися, вважаючи здатними на будь-які несподівані вчинки.
В наш час допомога людям з порушеною дієздатністю стає все більш важливим суспільним завданням. Це стало наслідком, з одного боку, економічного розвитку та збільшення можливостей соціального захисту населення, а з іншого – вдосконалення суспільної етики та поширення гуманістичних концепцій. Власне, яскраві гуманістичні теорії існували давно, на них побудовані світові релігії, але тільки у ХХ ст. вони вийшли на рівень державної політики та розвиненої правозахисної системи.
Соціальний захист людей з обмеженою дієздатністю набуває все більш глибокого характеру, тобто суспільство прагне задовольняти все ширше коло їх потреб, наближати умови їх життя до умов життя здорових людей. Поступово збільшуються можливості отримання інвалідами освіти, набуття професії, здійснення особистісного самоствердження.
Влаштовуються національні та міжнародні виставки творчості інвалідів, спортивні змагання, що включають і Олімпійські ігри для цієї категорії людей. Позитивним і перспективним явищем є політичний розвиток волонтерської допомоги, що є найбільш органічним проявом гуманізації суспільної моралі.
Турбота про інвалідів здійснюється багатьма міжнародними і національними організаціями за участю як професіоналів, так і волонтерів. В 1991 році прийнято Закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, в якому, зокрема, визначено, що “Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально - психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації і зв’язку до особливостей інвалідів”.
У звичному уявленні інвалід – це людина з будь-якою фізичною вадою, який в основному не працює й живе лише на пенсію. Зустрічаємо ми їх нечасто: на вулиці, у черзі, міському транспорті, ще менше – на концертах, в театрах, музеях... впізнаємо їх за атрибутами та зовнішніми ознаками: милиці, кульгавість, протези. Як особи і суб’єкти соціальної структури інваліди є носіями соціального самопочуття – емоційного аспекту оцінювання представниками даних соціальних верств населення свого суспільного становища, рівня задоволення соціально-економічних і духовних потреб та інтересів.
Соціологічне дослідження проблем інвалідів один із перших провів в Україні Київський соціолог В. Пекур. Він проанкетував 776 інвалідів віком від 17 до 30 років з діагнозом дитячий церебральний параліч.
Дослідження показали, що у молодих інвалідів переважає п6есимізм, коли вони оцінюють можливості реабілітації, соціальної адаптації, пасивність у мобілізації власних можливостей. Це пов’язано не стільки з фізичним станом, скільки з конфліктним характером соціальної адаптації. З тих, які працюють, 22,14% змушені були поміняти місце роботи через недоброзичливе ставлення оточуючих.
Реакція на це неоднозначна. Бажання перемогти хворобу і стати, як усі, назвали 38,7% опитаних; впевнено себе почувають 19,7%; байдужими залишилися 10,2% інвалідів. Сором’язливість, неспокій відчувають 38,4% респондентів, бажання залишитися на самоті – 20,2%. Образою і злістю відповідають на ставлення оточуючих 6,2% опитаних.
Отже, соціальне самопочуття можна оцінювати як негативне для значної кількості молодих інвалідів.
Змінити становище інвалідів у суспільстві вважають за необхідне 89,8% опитаних; проти цього висловились 1,13% респондентів; 7,65% - не відповіли.
Важливим моментом було визначення орієнтирів у з’ясуванні того, на чию допомогу і підтримку можуть розраховувати інваліди. Найбільш надійними помічниками визнані рідні й близькі, потім іде держава, надія тільки на себе, на допомогу громадських фондів, комерсантів і оточуючих. Ті, хто має друзів – інвалідів, вважають, що їм необхідно більше розраховувати на державу, рідних і близьких. А ті, хто не має друзів з фізичними вадами, рекомендує їм розраховувати на самих себе чи оточуючих. Ті, хто не може допомогти, пропонують інвалідам розраховувати на суспільні фонди; ще більше наполягають на цьому ті, кому важко визначитися.
Отож, можна зробити висновок про те, що в цілому соціальна установка на інвалідів характеризується неоднозначністю, суперечливістю та негативністю щодо об’єкту сприйняття. Тому для формування позитивного відношення до інвалідів необхідно:
1) змінити ціннісні орієнтації соціального оточення;
2) ставити і вивчати проблеми соціалізації інвалідів.
Напередодні другого тисячоліття усвідомлюється необхідність побудови цивілізованих, гуманних стосунків у суспільстві, що великою мірою ґрунтуються на основі духовного досвіду народу, милосердному, співчутливому ставленні до ближнього, особливо до людей, які потребують соціальної допомоги і підтримки внаслідок інвалідності. На фоні протиріччя значно зросли труднощі сімей, які виховують дітей з вадами психофізичного розвитку та дітей, яким встановлено інвалідність.
Найтяжчим для батьків є період, пов’язаний з народженням дитини з вадами психофізичного розвитку. Перші труднощі виникають в сім’ї при встановленні діагнозу, коли батьки потребують духовної і психологічної підтримки, кваліфікованої консультації стосовно хвороби або вади дитини, повної інформації про її наслідки як для дитини, так і для сім’ї.
Стресова ситуація поглиблюється тим, що батьки залишаються наодинці зі своїми проблемами і бідами. Медична таємниця не дозволяє отримувати у лікарів інформацію про інших батьків, які мають подібні проблеми. Часто мами випадково, від інших людей взнають, що їхня дитина має право на отримання пенсії, але при цьому не знають, до кого звернутися, хто може вирішити питання соціальної допомоги.
У дошкільні роки більшість матерів дітей-інвалідів усвідомлюють, що втрачають роботу, тому що змушені сидіти вдома і доглядати за дитиною. Все своє життя мати присвячує дитині, весь тягар сімейних справ, пов’язаних з лікуванням доньки чи сина, лягає на її плечі.
Другий життєвий цикл сім’ї часто виявляється вирішальним для батьків, особливо для тих, у кого дитина психічно хвора або з глибокою розумовою відсталістю. Чоловіки здебільшого не витримують психологічного навантаження і залишають такі сім’ї.
У дошкільні роки виникають кризові ситуації, пов’язані з госпіталізацією дитини, тимчасові чи стійкі психічні травми внаслідок того, що дитина, особливо маленька, відривається від сім’ї, особливо від матері, опиняється у незнайомому середовищі, залишається з іншими людьми, почувається покинутою. Цей стан посилюється операцією, фізичним болем, загальним важким фізичним станом і медичними процедурами, які викликають у неї острах, а іноді і додатковий біль.
Батьки дітей від трьох до п’яти років із збереженим інтелектом постають перед проблемою – як планувати навчання дитини, де їй навчатися: у масовому садку, а потім у загальноосвітній школі, чи у спеціалізованому садку, а потім у інтернаті чи загальноосвітній школі.
Спеціалізований дошкільний заклад для будь-якої категорії дітей , як правило, один на місто. Батьки часто вимушені долати великі відстані, возячи дитину у садок, що шкодить здоров’ю і так ослабленої дитини, забирає час у батьків. Не всі спеціалізовані садочки укомплектовані необхідним обладнанням, допоміжними засобами і не всі педагоги мають спеціальну підготовку для роботи з неповноправними дітьми.
У перші роки життя дитини батьки є її першими вихователями. Саме у цей період вони потребують державної допомоги, що може бути надана у різних формах, як: надання батькам матеріальної допомоги у вирішенні практичних завдань, необхідної інформації і навчання їх спеціальним навичкам, особиста підтримка і консультування.
У батьків, діти яких страждають на різні недуги, виникає необхідність у контактах з багатьма закладами і установами. Вони можуть спочатку не орієнтуватися в складній системі соціальної допомоги дітям-інвалідам, тому постає питання координації такої взаємодії соціальним працівником.