У державному бюджеті і сьогодні, у часи економічної скрути, знаходяться значні кошти для утримання закладів, де ізольовано розумово відсталих людей від соціуму і зовсім не заохочується проживання такої людини у своїй родині.
А якщо розумово відсталого інваліда відокремлено від решти суспільства, то набагато дешевше не розвивати його бодай незначний потенціал – навчати, прищеплювати трудові навички та моделі поведінки, організовувати оптимальне середовище для підвищення самооцінки та утворення соціальних зв’язків – а просто забезпечувати фізіологічний мінімум. Ігнорування базових потреб розумово відсталих інвалідів є показником низького рівня соціальних гарантій у нашій країні взагалі.
Таким чином, організація працевлаштування для розумово відсталих інвалідів не є справою економічною чи комерційною. Для самої людини зі зниженим інтелектом можливість працювати – це чи не єдиний шанс зберегти та розвинути свою особистість, підвищити самооцінку, набути почуття впевненості, можливість самореалізації.
Робота агенцій соціальної допомоги щодо працевлаштування інваліда зі зниженим інтелектом не принесе бажаного результату, якщо розпочнеться тоді, коли клієнтові виповниться 18 років.
Зазвичай, коли говорять про працевлаштування, то розуміють, що клієнт мешкає у громаді, що змалку його привчали до праці, що він усвідомлює необхідність праці та отримує задоволення від виконаної роботи, що клієнта навчили спілкуватися з однолітками, друзями та персоналом, що він вміє орієнтуватися у своєму населеному пункті. Працевлаштування розглядається як один із основних елементів максимально самостійного життя інваліда.
Отже, програма працевлаштування може бути успішною лише за умови, якщо вона є складовою комплексної системи допомоги розумово відсталій людині у громаді. Іншими складовими цього комплексу є: програма забезпечення житлом незалежно від родини, програма індивідуальної підтримки з боку соціального працівника, відповідна попередня шкільна підготовка, спрямована на набуття навичок самостійного життя та орієнтацію на працю, цілеспрямована робота, індивідуальна та групова програма забезпечення дозвілля та спілкування. Хоча сьогодні в Україні майже третина розумово відсталих дітей визнаються “ненавчуваними”, проте і для них актуальною є проблема навчання після шкільного віку, адже вони також мусять продовжувати жити після смерті батьків, і якість їх життя великою мірою буде залежати від набутих навичок.
Моделі працевлаштування інваліда зі зниженим інтелектом в Україні можна обговорювати суто теоретично, адже реальні робочі місця є вкрай рідкісним явищем, досягнутим здебільшого завдяки титанічним зусиллям батьків без будь-якої допомоги з боку державних служб.
Офіційно для людини, визнаної інвалідом внаслідок інтелектуальної недостатності, існує так звана “надомна праця”. Саме таку рекомендацію у більшості випадків пишуть фахівці із медико-консультативних комісій при присвоєнні офіційного статусу інвалідові. Саме такою бачать вони програму реабілітації та соціальної адаптації. Проте систему надомної праці зруйновано. Відомчі документи МОЗ України визначають дозволені державою можливості щодо працевлаштування інвалідів у залежності від діагнозу. Фактично саме діагноз є фактором, що визначає увесь перелік видів соціальної допомоги: розмір пенсії, пільги, рекомендації щодо соціальної реабілітації. Влада фахівця-медика є необмеженою, часто неусвідомленою, а фахової оцінки соціальних потреб клієнтів соціальних служб ніхто не здійснює. Потреба у зайнятості як факторі якості життя не аналізується і залишається нереалізованою.
Скажімо, для кваліфікованого соціального працівника будь-якої західної агенції слова “працевлаштування не рекомендується”, записані у офіційному документі стосовно інваліда із середнім ступенем розумової відсталості, могли б означати порушення прав клієнта, порушення етичних норм свого фаху, низьку кваліфікацію автора такої рекомендації.
Існують проекти та агенції для працевлаштування та зайнятості розумово відсталих інвалідів у різних країнах. Але найбільш раціональним підходом, чітким врахуванням всіх категорій та максимальної кількості життєвих ситуацій, вирізняються, мабуть, американці. Зокрема, у Інституті Елвіна декілька десятиліть працює Служба працевлаштування. Керує Службою адміністративний підрозділ. Окремий підрозділ займається підбором робочих місць, підтримує контакти із тими підприємцями, котрі регулярно надають робочі місця, та встановлює контакти із потенційними роботодавцями. Ще один відділ вивчає ринок, шукає замовлення для майстерень у приватних підприємців та веде переговори із органами влади про державні замовлення. Ще один підрозділ добуває кошти, адже без дотації Служба не може існувати.
Проте базовий підрозділ забезпечує процес роботи з клієнтами, проводить детальне оцінювання клієнта, забезпечує при необхідності базовими навчальними курсами, розробляє рекомендації щодо типу можливого працевлаштування, підбирає робоче місце, забезпечує підтримку на період адаптації до робочого місця, а іноді і протягом усього часу працевлаштування, тобто упродовж років.
Найбільш прогресивною та позитивною моделлю працевлаштування вважають робоче місце для працівника із інтелектуальною недостатністю у громаді, тобто на звичайному підприємстві. Довгі роки роботи щодо працевлаштування розумово відсталих клієнтів та набутий досвід привели до висновку, що навчати розумово відсталу людину навичкам конкретної роботи краще безпосередньо на робочому місці: скажімо, якщо вчити мити підлогу – то не взагалі, а в тому офісі, який стане місцем роботи. Ця людина мусить звикнути до конкретного закутка, місця для свого приладдя, вигляду кімнати після прибирання тощо. Перший робочий день, а то і не один, клієнт проводить разом із соціальним працівником. Переконавшись, що клієнт справляється з роботою, трудовий інструктор, який здійснює моніторинг, поступово відходить, зрештою цікавиться роботою клієнта лише через певний проміжок часу. Така модель прийнята для людей із легким або середнім ступенем розумової відсталості без порушень поведінки.
Друга модель працевлаштування – так званий “груповий підряд”. За цією моделлю робота також здійснюється на звичайних підприємствах чи в установах. До складу групи входять декілька розумово відсталих людей. Стан їх складніший, ніж у першій моделі. Декілька людей із нормальним інтелектом постійно знаходяться поруч. Це можуть бути працівники Служби працевлаштування, які можуть і не мати кваліфікацію соціальних працівників. Договір на виконання робіт роботодавець заключає не з конкретним працівником чи керівником групи – а зі Службою працевлаштування Інституту Елвіна. Це дає більш високі гарантії щодо якості та терміну виконання роботи, адже якщо клієнт не справився із роботою, його можна замінити іншим, а в терміновому випадку – роботу виконають працівники відділу.
Третя модель працевлаштування передбачає забезпечення зайнятості для клієнтів, стан яких є найскладнішим. Державні замовлення на некваліфіковані послуги – пакування, фасування, великі об’єми нескладних картонажних робіт виконуються у майстернях. Усе обладнання має високий ступінь захищеності від травм, робочий день нетривалий, розроблено спеціальне обладнання для тих, хто на додаток до інтелектуальної недостатності має фізичні проблеми.
Общини інвалідів у сільській місцевості можна назвати четвертим типовим видом зайнятості.
II.3 ОРГАНІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ТА ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДОПОМОГИ ІНВАЛІДАМ
Інваліди потребують особливої соціально - педагогічної і психологічної допомоги. Завдання соціального педагога і психолога – в тому, щоб створити такі соціально - педагогічні умови, які сприятимуть внутрішньому управлінню індивіда, досягнення ним своїх цілей, реалізації різнобічних типів поведінки, гнучкої адаптації. Треба створити атмосферу безпечності, ситуації, у якій відсутнє зовнішнє оцінювання. Тільки за цих умов людина може виявити себе нестандартно, по-новому, тобто творчо. Завдяки “творчій адаптивній поведінці” вона діє продумано, прагне до самостійності, гармонійна, а коли спрямовує свої зусилля на досягнення власних цілей, то діє продумано. Разом з тим самоактуалізація не може бути реалізована без емпатійного розуміння і прийняття іншої людини, тобто взаємодії з нею.