Документи свідчать, що святомиколаївський манастир функціонував протягом кількох сот років; згадує про нього зокрема Ревізія ігуменів з 1724р[45]. Однак 1744 року, відповідно до рішення капітули в Дубні про концентрацію малих манастирців, його було закрито і прилучено до Крилоського святоуспенського катедрального манастиря[46]; туди ж мали перенести ряд книг і дзвоник до вівтаря; отець Авксентій Старчевський зі своїми речами мав відбути до Погонського манастиря; парохія й залишена нерухомість (церква, дзвіничка з двома невеликими дзвонами, маленька хатина отця Авксентія, цвинтар, великий сад, замулений ставок і дві сіножаті) та ще церковний реманент, частина книг і образи передавалися у світську церковну адміністрацію.
На той час, за словами візитатора ( ревізора ), церква при манастирі мала на пляні одну наву, а завершувалася трьома банями модної структури. Проте через дедалі більше руйнування вуглів під середньою банею довелося 1758 року будувати нову церкву, і звели її на хрещатому пляні з однією банею. Продовж півтораста років та будівля спорохнявіла і могла в якийбудь момент упасти; тому навесні 1912 року її розібрали, поставили провізорну каплицю (себто тимчасову церківку) і зачали будувати на тому самому місці наступну церкву. Згідно зі спогадами покійної Марії Тим’як, 1897 р. нар., поки зводили велику церкву, всередині зберігалась мала, і люди ходили до неї цілий рік на відправи[47].
Певно, така послідовність будівництва стала причиною того, що масивний центральний четверик прийшлося піднести вище дахових гребенів крил і вже аж тут виконувати перехід до вісьмерика, який з тих же міркувань теж випало зробити вищим. Крім центральної великої бані церква має ще дві малі, які є сліпими; із західнього та південного боків прибудовано одно- і двоярусний зашклені ґанки, в кутах при вівтарі – двоє захристій[48].
Біля церкви є цвинтар, пам’ятковий хрест на знесення панщини 1848 р., хрест на честь тисячоліття хрищення України-Руси. Донедавна на південь від церкви була дерев’яна двоярусна (четверик на четверику) дзвіниця зі стіжковим дахом і ориґінально прорисованими отворами-"бійницями " у верхній частині другого ярусу. Але запевне через нерозуміння естетичної та історичної вартости тієї дуже давньої самобутньої дзвінички весною 2001 року її демонтували, позаяк перед кількома роками поруч зведено нову, а існування двох нібито забороняє канон.
Перед війною при церкві діяла парохіяльна бібліотека. Вона почала складатися в час, коли існував манастир: частину книг манастиреві подарували різні особи, частину придбала громада. До церкви св. Миколая були також перенесені книжки та метрики з міської церкви св. Трійці під час пожежі 1696 р. В 1925 р. в бібліотеці нараховувалося 180 книжок[49]. Доля книгозбірні невідома.
Хоча манастир припинив своє існування в 1744 р., його ще довго пам’ятали місцеві жителі. Так , 8 жовтня 1862 року 73-річний жаб’ївський парохіянин Петро Корчук у розмові зі священиком Софроном Витвицьким, котрий прийшов до його хати під горою Кринтою для спровадження померлої внуки, сказав таке: "Ми в сих верхах давно не мали ані своїх панотців, ані своїх церквів; носили діти христити до манастиру в Косові". Переповідаючи це повідомлення, о. Витвицький додає: "А є ще й сьогодні в Косові церква, звана Манастир, і частина Косова зветься Манастирсько"[50]. Антон Шнайдер у рукописі з кінця ХIХ ст. фіксує разом з тим ще й поляну Манастирчук і вказує, що якраз на ній був колись манастир Василіянів. Є також потік Манастирчик, котрий відділяє передмістя Манастирське від центральної частини. Та й церква на Манастирськім у всіх передвоєнних шематизмах називалася іменем св. Николая – так само як колишній манастир і його храм. Тепер церкву іменують виключно Іванівською, хоч храмове свято 7 липня (Різдво Йоана Христителя) не є нововведенням, але відзначалося тут здавна.
Перелічені вище об’єкти (церква, пам’яткові хрести, цвинтар) разом з прилеглою територією становлять ансамбль пам’яток історії, археології, церковної архітектури та монументального мистецтва. Цей ансамбль особливо цінний насамперед тим, що колишній манастир – то найдавніший відомий нам культурний комплекс Косова, пов’язаний з унікальним документом, у якому викладено найпершу писемну інформацію як про Косів, так і гірський край поза ним ("на ріці Черемоші дві поляни Березово і Жаб’є"). Сам той документ має виняткову вагу загальноукраїньську і реґіональну ще й тому, що написано його староукраїнською мовою у варіянті, вживаному в ХVст. на Покутті. Завдяки цій обставині дана пам’ятка поряд з низкою інших дає змогу створити нерозривний ланцюг історії живої мови з її говорами на території колишнього Галицького князівства[51].
б) Манастир у Хоминському лісі і його церква на Москалівці. Про існування в давнину такого манастиря дізнаємося з каталогу отця Романа Луканя, де коротко але виразно зазначено: "Москалівка, м-р був у лісі "Хоминське" над Волицею. Нинішня парохіяльна церква св. Василія В."[52].
З церковних візитацій (ревізій) від 1741, 1745 і 1753 рр. довідуємося: церква на передмістю Москалівці належала ченцям, була збудована після звернення (заклику) Святого Василія Великого; коло 1740 р. її прилучено до міської церкви св. Трійці як філію (доньку), наслідком чого вона стала світською; замість церковної будівлі, поставленої законниками, було зведено новий храм коштом і старанням святотроїцького пароха Андрія Івановича (хіротонію отримав 1724 р., помер 1744 р.).
У Хоминському лісі, недалеко Волійці, є місце, котре й нині називають Манастирським, а перед війною й раніше його називали Манастирем. Те місце добре пам’ятає Наталка Худак зі Смодного, яка малою пастушила та заготовляла дрова по всій поблизькій окрузі й заходила також на Манастир. Там тоді було кілька могилок, тепер усе то позаростало й нічого не видко; місце можна пізнати хібащо по березовому хресту. Батьки як її, так і чоловіка Івана Семеновича (1924 р. н.) розповідали, що була колись на Манастирі церква і хрести на гробках.
Докладно знає про кожну стежку і всякий тутешній закуток Митро Дрищук (Нуців) з Волійці, бо хлопцем був учасником УПА, крім того, багато пастушив. Він оповідає, що давно була на Манастирі церківця, а за Австрії звезли з нього до черганівської церкви вартарню; десь 25 років, як її розбили, позаяк була мащена і тим нефайна. Ще один місцевий житель, з-поза Міхалкового, чув, що на Манастирськім була церква, буркована дорога і жили люди[53].
Теперішню церкву св. Василія Великого на Москалівці, – на тому ж місці, де колись стояла чернеча, – будував 1895 р. майстер Іван Гарасим’юк з Бабина; різьблений дерев’яний іконостас виконав Іван Гунька[54]. Ця церква однобанна, в кутах між притворами і вівтарем – два п’ятистінні захристія; до південного притвору і бабинця прибудовано ґанки.
1970 р. в приміщенні церкви відкрито музей народнього мистецтва і побуту Гуцульщини на основі домашньої збірки подружжя Сагайдачних[55]. 14 січня 1990 р. церкву повернено вірним греко-католицького обряду[56].
Є тут також дзвіниця, цвинтар, пам’ятник воїнам УПА, пам’ятковий хрест на честь січових стрільців.
4. Жупа та баня (копальня і варильня соли)
У південнозахідній частині Косова, між церквою св. Миколая і водоспадом Гук, на теренах загальною площею 3 кв. км залягають цінні поклади соли, що мають вигляд намулу, каменю та солоної води (сировиці). Ті родовища разом із прошарками м’якого пісковика, червоного лупака (сланцю) і нагромадженнями екзотичних брил і куп жорстви належать до підкарпатської соляної формації, утвореної перед 25-ма мільйонами років у ранньому неогені[57], коли територія Косова перебувала під водами Карпатського моря. В умовах тодішнього посушливого клімату в Карпатах і Передкарпатті в неглибоких затоках, дно яких поступово прогиналося, а приплив морської води був уповільнений, з часом осідали соленосні породи і сіль[58], тоді як море поволі зникало.
В історичних часах на базі цих соляних покладів виникла жупа, тобто копальня. Про неї уперше згадано 1472 року[59] – майже через півсторіччя після найдавнішої згадки про "село Косово з манастирем" і приблизно за сто років до появи "Косова – містечка", що постало і розвивалося власне завдяки місцевій жупі, яка була однією з найбільших на Покутті. Жупа розташовувалася відразу за манастирем, на місці теперішніх Банського озера, стадіону, басейну, виробничо-художнього об’єднання "Гуцульщина"; її територія площею понад 15 га [60] на півдні закінчувалася біля Банського мосту, що веде через Рибницю у напрямку гір, а на півночі сягала поза Лісну вулицю, що пролягає гребенем Горба. Оскільки сіль виробляли і кам’яну і виварну, то до складу жупи входили як копальні (т. зв. шиби, криниці, соляні вікна), так і варильні, або вежі, через що жупу називали також банею чи солеварнею, абож просто слатиною (по-давньоукраїнському), саліною (по – польському) чи солярнею (згідно з новою українською термінологією).
Однак зразу в Косові була тільки копальня кам’яної соли, і вже пізніше її стали заміняти на лужарню і варильню. В тій копальні експлуатували поклад соли 20 м завтовшки, розміщений прямовисно в напрямку 11-12 години[61]. За розповідями старожильців, для видобутку тієї соли під цілим Косовом продовбали підземні вулиці (т. зв. ходи), які простягалися на північ до Пістинського лісу, на сході – до місця, де тепер інтернат, а на півдні доходили до підніжжя Голиці; запасним виходом з копальні мала служити криниця при вулиці Середній[62]. Вже від самого початку експлуатації соляних запасів підземні роботи спричиняли осідання і сповзання цілого схилу Горба; відтак почалися місцеві обвали[63], що зрештою очевидно призвело до утворення невеликого замуленого ставка, який у наслідок продовження видобутку соли поступово розширювався, набираючи розмірів нинішнього Банського озера[64]. Від 1870 року видобування кам’яної соли було припинено[65], але перед Першою світовою війною, коли в одному із шибів виявили кристалічну білу сіль, уряд виділив кошти на спорудження механічного млина, щоб ту сіль перемелювати[66].