Тим часом добування соли із соляного мулу велося доти, аж поки в 1915 році вода зі ставу не дісталася до копальні, проникнувши правдоподібно через один із т. зв. сліпих шибів, що залишилися з періоду дикого лугування, – і копальню заляло; це відбулося скоріше за все шляхом повільного вилугування водами того ставу високопроцентових (70-80%) соляних мулів. Відтоді копальня перестала існувати, машина для спуску стала непотрібною, а випадок надзвичайно полегшив виробництво соли, бо лугування стало відбуватися природним способом, без застосування людської праці, – роля людини обмежилася до помпування або черпання солянки (солоної води) високої насичености (32%) та випарювання її у варильні, обладнаній під ту пору трьома панвами (залізними посудинами) загальною площею 195 кв. м[67].
Треба сказати, що природну солянку (або, як її ще називали, - солотву, солуницю чи сировицю) використовували для одержання соли й раніше. Приміром, згідно з інвентарем косівської бані 1776 року її черпали з двох вікон (Никориного і Росульни), що мали по чотири стіни з нетесаного дерева, драницевий дах, линву з двома шкіряними кошами і валок з двома обручами, двома залізними чопиками та дерев’яною корбою для витягування сировиці; а виварювали ту сировицю в чотирьох вежах (Новій, Середній, Старій і на Горбі), в яких було сім черенів[68] (залізних казанів пересічно по 10 кв. м кожний[69]).
Крім виробництва соли (переважно кухенної і частково промислової та тваринницької), практикувалося також застосування соляного розчину як лікувальної речовини, задля чого управа жупи утримувала лазню з кількома кабінами, обладнаними ваннами для солянкових купелів, якими могли користуватися робітники солярні та випадкові гості[70]. З дозволу дирекції та за певну плату організовувалися й цікаві екскурсії до підземель копальні[71] завглибшки 300 м[72].
У період між світовими війнами продукування соли дедалі скорочувалося, а в 1938 році його повністю зупинено[73]. Це найважливіше промислове підприємство Косова, яке відслужило мало не півтисячоліття, влада вирішила закрити через те, що тут працювали майже виключно українці, схильні до антиурядової діяльности; а ще тому, що косівська солярня була конкурентом соляних копалень у Бохні та Вєлічці біля Кракова[74].
На місці зліквідованої жупи було засновано лікувально-солянковий заклад. Для цього: попередню лазню значно розширили; будинок льодовні перебудували на інгаляторій, обладнавши його іноземною апаратурою; конторський будинок пристосували для казина з рестораном, кав’ярнею, бібліотекою та читальнею; дуже гарний, але занедбаний, парк довели до ладу; збудували два тенісні корти. Протягом першого літнього сезону завдяки купальні та інгаляторію новостворений заклад виявився не тільки самодостатнім, але й навіть прибутковим, тому в наступному 1939 році було успішно завершено розпочате восени будівництво плавального басейну 75 х 25 м та обладнано в будівлі казина приміщення з лікувальними ваннами[75]; на 1940-42 роки плянували побудувати кліматичний дім, а на 1941-44 – розширити купальню[76]. Як гадали, той заклад, замінивши до певної міри недостачу розвагово-атракційних устатковань і віддаленість від залізниці, мусів вирішально вплинути на піднесення літникарства, туризму та курортництва в такій багатій на лагідний клімат і чудові краєвиди місцевості, як Косів і його найближча округа[77].
У вересні 1939 року на території колишньої солярні отаборився полк червоної армії, який під час відступу влітку 1941 року підірвав склади амуніції та спеціяльно закладену вибухівку, поруйнувавши тим чимало споруд[78].
Досі від солярні залишилися: запущена територія з Банським озером і кілька будівель, у яких містяться цехи фабрики "Гуцульщина"; від лікувально-солянкового закладу зісталися: спотворений перебудовою вхід і занедбаний басейн. Але навіть і в такому вигляді терени колишньої соляної жупи із зацілілими рештками становлять особливо цінний ансамбль пам’яток геології, археології, історії, а також промислової та курортної архітектури, на основі якого доцільно створити заповідник, а при заповіднику – музей солевидобутку, науково-дослідний відділ і вивірений передвоєним досвідом лікувально-солянковий заклад.
5. Середмістя
Це історичне ядро Косова, яке займає первісну (льокаційну) територію Косова-містечка, наділену під час його заснування (льокації) в середині ХVI ст. Оскільки заснування містечка було спричинене багатими покладами соли, то само собою розташували його недалеко місця солевидобутку, тобто соляної бані. Зі стратегічних міркувань територію на місто вибрали так, що вона обмежувалася від півночі стрімкою Міською горою, від півдня глибокою тоді річкою Рибницею, від заходу потоком Манастирчиком і від сходу – схилом Горба, який збігає в напрямі Рибниці.
На просторовий уклад новозаснованого містечка наклав свій відбиток панівний у той час ренесансовий стиль, – очевидно через посередництво інших українських міст, що їх так багато з’явилося тоді на сході Речі Посполитої, зокрема таких, як Замостя, Броди, Жовква та інші, а насамперед Львів, – хоч і заснований значно раніше, але відбудований заново після нищівної пожежі 1527р., – котрий помітно вплинув на розвиток містобудування цілої України[79].
У плянуванні та забудові Косова перш за все був дотриманий визначальний у ренесансі принцип реґулярности, пов’язаний з концепцією "ідеальних міст." Надану територію розплянували за всіма правилами урбаністики, на основі ортогональної модульної сітки з модулем*[80] на 25 хелмінських ліктів (тт. 14 метрів і 40 сантиметрів, або третину мірничого
* Модуль (від лат. modulus - міра), в архітектурі – це певний архітектурний елемент, що служить одиницею міри для визначення пропорції всіх інших елементів архітектурної одноцілости, наприклад, будинку. В архітектурі Стародавньої Греції за модуль слугував поперечник або промінь колони в її нижній частині; на підставі цього модуля визначали висоту колон, віддаль між ними, розміри та пропорції інших частин будівлі.80
Модуль вирішально впливає не лише на форму окремого будинку, але й на вигляд цілого міста. Порівняємо, приміром, монументальний Петербург із широкими проспектами й набережними та середньовічний Таллін з вузенькими, щільно забудованими вуличками. Ці два міста мають абсолютно протилежний характер, і зумовлений вік передусім застосуванням різних модулів.
шнура), що узгоджувалося з тодішніми европейськими стандартами[81]. Відповідно до модульної сітки цілий міський терен був рівномірно поділений на прямокутні квартали (бльоки), а ті своєю чергою на такі ж прямокутні парцелі (ділянки), які забудовувалися приватними домами на один, два, рідше три поверхи. Такий уклад уможливлював максимально використати землі, призначені на ділянки. До того ж приватні доми і вулиці творили однорідну міську тканку, на фоні якої добре виділялися громадські будівлі та простори (ратуша, церква, майдани). Старанно протрасовані елементи міської структури надавали одноцілості досконалу ясність і гармонію.
Головний майдан Ринок був на пляні квадратовий зі стороною на 150 ліктів, або 2 шнури. Тут розміщувався ратуш, пізніше теж канцелярія староства, Краківський готель з найбільшим у Косові рестораном Трухановича, школа та інші заклади. Рівнобіжно до Ринку, в західній частині середмістя, - розташовувався другий за значенням і величиною майдан – церковний, на якому стояла міська парохіялна церква св. Трійці. На відміну від Ринку, церковний майдан відмежовувався від вулиць мурованою огорожею, яка, підносячись в одному місці, утворювала три склеплених вікнини в романському смаку; під кожним склепінням висів дзвін[82].
Забудова між Ринком і церковним майданом ділилася на квартали двома поздовжніми і однією поперечною вуличками; між майданами і Рибницею – двома, трьома і чотирма поздовжніми та сімома поперечними; між майданами і підніжжям Міської гори – шістьма поперечними[83]. Важливо відзначити, що велика кількість поперечних вуличок так само як і конфіrурація будинків навсторч до Міської гори мали візуально розширювати вузьку територію середмістя, віддаляючи високу прямовисну гору в просвітах між забудовою у перспективну глибину.
Пляни окремих будинків теж мали ренесансові ознаки. Дерев’яні міщанські доми, яких було більшість, наслідували муровані будинки, що зводилися згідно з приписом Маґдебурзького права та відповідно до інших міських приписів. Міщанський дім був звичайно дуже вузький і довгий і своїм вузьким причілком виходив до вулиці. Спереду розміщувалися крамниці, ближче до двору – житлові й господарські приміщення[84]. В той же час зовнішні форми будівель у більшості зберігали багато своєрідних рис народньої творчости, що особливо було помітно у повністю дерев’яних будинках чи в таких поширених дерев’яних деталях, як різного роду піддашшя, підсіння, опасання, ґанки, ґалерії, веранди тощо. Це були самобутні витвори гуцульського теслярства, бо будували ці всі міщанські житлові доми, адміністративні будинки і навіть жидівські божниці талановиті гуцульські майстри. За оцінкою визначного українського архітекта й історика мистецтва Володимира Січинського (1894 – 1962) – в гуцульських містечках і зокрема в Косові були "найкрасніші зразки маломістечкової архітектури, […] будівлі справжнього гуцульського стилю"; далі читаємо: " Сьогодні [тобто в міжвоєнний період] ці надзвичайно цінні пам’ятки або цілком знищено переважно в добу світової війни, або пошкоджено і перебудовано до невпізнання" [85].