- акциз на сіль (його платили тільки жителі провінцій) [5, c.46; 15].
Августом були введені нові мита у всіх провінціях із всіх вивезених або ввезених на продаж товарів. Величина мит була диференційованою, у середньому ставка становила 5%.
Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства. Податки вносилися грішми. Отже, населення було змушено виробляти надлишки продукції, щоб продавати їх. Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.
Сучасна податкова система Італії сформувалася наприкінці 1980-х років. Найбільш значними подіями в розвитку сучасної податкової системи Італії стали реформи 1973–1974 рр. та 1988 р. Перша була проведена з метою модернізувати структуру й адміністрування національної податкової системи у відповідності з вимогами Європейського Союзу, друга внесла зміни в оподаткування доходів фізичних і юридичних осіб.
У результаті реформи 1974 р. найбільшому спрощенню піддалися прямі податки, що стягуються безпосередньо із платників податків. Крім того, істотні зміни в практику стягнення даного виду податків внесла реформа 1988 р., що торкнулася трьох основних податків: прибуткового податку з фізичних осіб, прибуткового податку з юридичних осіб і місцевого податку (з фізичних і юридичних осіб) [13].
Сучасна система оподатковування Італії побудована на 19 загальних декретах, прийнятих у жовтні 1972 р., і на декретах про прямі податки, прийнятих у січні 1974 р. У червні 1994 р. прийнятий Декрет про відповідальність податкових органів за консультації, які даються платникам податків. Серед великих акцій треба відзначити податкову амністію, яка була проведена в 1992 р. і охопила період 1985-1990 рр [10, c.30-31].
На завершення слід зазначити, що право Давнього Риму безперечно вплинуло на право всіх країн Європи, але, зрозуміло, на право власне Італії вплив був найбільшим. Не можна ставити знак рівності між давньоримською державою та сучасною Італією, це не одна держава. Але це держави, які існували на одній території, і тому не дивно, що в сучасному законодавстві Італії, в тому числі податковому, більше рис римського права, аніж у законодавстві інших країн.
Але право України також розвивалося під впливом римського права, хай і не у такій мірі. Тому, на нашу думку, є доцільним вивчати податкову систему Італії з метою виявлення у ній рис, які можуть бути використані в Україні.
У наш час податкове законодавство Італії містить у собі понад 350 законів. При цьому необхідно мати на увазі, що питання оподатковування регулюються Конституцією Республіки Італія, у якій визначені основні принципи оподатковування, міжнародними угодами, сукупністю законів про податки й збори, а також цілим рядом актів президента, уряду, Міністерства економіки й фінансів, представницьких органів влади на місцевому рівні. Значну роль у регулюванні національної системи оподатковування грають нормативні акти Європейського Союзу, які визначають не тільки основні види податків, які повинні бути встановлені на території конкретної держави, але й загальні принципи їхнього стягнення й розміри податкових ставок.
Італійська держава приєдналася до Договору про Європейське Співтовариство від 25.03.1957 р., що обумовив виникнення міжнаціональної юридичної системи, що має власні органи й власні нормативні джерела.
Найважливіші принципи оподатковування країни закладені в конституції Італійської Республіки. Насамперед, у ній записано, що виконавчі органи влади не мають право встановлювати податки, вносити зміни в порядок їхнього встановлення й стягнення. Дане право цілком і повністю належить парламенту країни як вищому законодавчому органу влади. Разом з тим парламент делегує уряду деякі функції по виданню юридичних актів і норм, що стосується оподатковування.
Іншим важливим принципом оподатковування є зафіксований у конституції принцип пропорційності й прогресивності відрахувань. Із всіх суб'єктів, які підлягають оподатковуванню, стягуються суми пропорційно розміру їхніх доходів з урахуванням прогресивності, тобто зі збільшенням розміру доходу відбувається прогресивне збільшення відрахувань, що стягуються.
Важливі статті конституції про те, що проведення референдуму по скасуванню існуючих податкових законів є незаконним, і про те, що після затвердження держбюджету не можуть бути встановлені податки [10, c.30].
Загальноєвропейські нормативні джерела походять від закону, на якому заснований Установчий договір Європейського Співтовариства, і наділені силою скасування національних законів в області своєї компетенції.
Загальноєвропейськими джерелами є:
- положення загального характеру, всі складові яких є обов'язковими й прямо застосовуються в кожній з Держав-членів;
- директиви, які, навпаки, зобов'язують національного законодавця привести внутрішній правопорядок у відповідність із загальноєвропейськими нормами. У тому випадку, якщо директиви накладають беззастережне й чітке зобов'язання, навіть якщо воно не визнано Державою-членом, суддя цієї держави зобов'язаний відмовитися від застосування національних нормативних актів, що суперечать загальноєвропейським директивам;
- постанови Верховного Суду, які юриспруденція Конституційного Суду визнає складовою частиною загальноєвропейських норм, за умови, що формулювання цих постанов може дозволити їхнє безпосереднє застосування.
В Італії існує 2 типи законодавчих актів:
• державні закони, прийняті парламентом;
• надзвичайні закони, на підставі яких уряд розробляє окремі заходи щодо застосування положень державних законів.
На регіональному (обласному) і місцевому (муніципальному) рівнях урядом видаються наступні закони:
• ексклюзивні (постанови, розпорядження, що стосуються й певних галузей, наприклад, транспорту);
• конкурентні (супроводжують республіканські закони; наприклад, республіканське законодавство визначає мінімальний і максимальний рівень податкової ставки по конкретному податку, область (провінція, муніципалітет) вибирає в межах установлених порогів певний розмір податкової ставки);
• виконавчі (парламентом видається законодавчий акт, урядом області визначається порядок реалізації цього закону; наприклад, парламент визначає території, на яких буде проводитися утилізація відходів, уряд області, виконуючи закон, ухвалює рішення щодо конкретних заходах утилізації).
Протиріч між законами республіки, області, муніципалітету бути не повинно, інакше Конституційним судом відповідний законодавчий акт відміняється [8, c.157].
Таким чином, підставою для утримання податків є наступні нормативні акти:
- закон, схвалений обома палатами парламенту;
- законодавчий декрет, виданий урядом юридичний акт на основі делегованих йому парламентом функцій і директив;
- декрет-закон, видаваний урядом у надзвичайних випадках. Цей юридичний акт представляється для розгляду парламентом протягом 60 днів після прийняття [10, c.30].
Після прийняття законів податковими органами випускаються відповідні роз'яснення, які не мають сили законодавчого акту й на практиці оспорюються платниками податків [8, c.157-158].
Податкова система Італії включає наступні основні види податків:
1. Національні податки;
2. Обласні податки;
3. Комунальні податки.
Для стягнення комунальних податків призначаються податкові збирачі.
Податки, збори й інші обов'язкові платежі в Італії обчислюються й сплачуються в євро [8, c.163].
2.2 Особливості прямого оподаткування в Італії
До прямих податків в Італії належать податки на прибуток фізичних та юридичних осіб та місцеві прямі податки.
Прибутковий податок з фізичних осіб. Суб'єктом обкладання цим податком виступають приватні особи, резиденти й нерезиденти Італії, а об'єктом - їхні доходи. У резидентів (такими крім автентичних італійців уважаються іноземці, які мають в Італії основне джерело доходів або проживають у країні більше 6 місяців) цим податком обкладаються всі доходи, отримані не тільки в Італії, але й за кордоном. Нерезиденти виплачують цей податок тільки з доходів, отриманих в Італії [13].
В Італії встановлена прогресивна система оподатковування доходів фізичних осіб, при цьому базові ставки податку на доходи фізичних осіб для 2005 року визначені в наступному розмірі:
1. Дохід до 26 тис. євро - 23%;
2. Дохід від 26 тис. євро до 33,5 тис. євро - 33%;
3. Дохід від 33,5до 100 тис. євро - 39%;
4. Дохід понад 100 тис. євро - 43%.
Для цілей оподатковування резидентом визнається фізична особа, що більшу частину податкового періоду зареєстрована в цивільній реєстрації або яка зареєстрована або має постійне місце проживання в Італії відповідно до Цивільного кодексу.
Постійним місцем проживання визнається місце, де фізична особа встановила основний центр свого бізнесу й життєвих інтересів, у той час як її місце проживання - місце, де вона має звичайне місце проживання.
Італійські громадяни, які змінили своє місце реєстрації шляхом переміщення в державу або на територію, розглядувану як «податковий притулок», вважаються резидентами Італії, доки не представлять докази зворотного. Усього в цей час за італійським законодавством 57 держав і територій належать до категорії «податкових притулків», у тому числі Андорра, Гибралтар, Панама, Філіппіни, Монако, Тайвань, Об'єднані Арабські Емірати тощо [8, c.163].
Всі доходи приватних осіб залежно від джерела походження діляться на п'ять категорій, кожна з яких має особливості обчислення. Цими джерелами визнаються:
а) земельна власність, нерухомість і будівлі;