Смекни!
smekni.com

Розробка інвестиційної політики торговельного підприємства (стр. 3 из 8)

- постачальники: оцінка змін структури постачальників, динаміки цін на сировину і матеріали, фінансовій стабільності постачальників.

Аналіз структури і розмірів ринку збуту потрібний для оцінки загального об'єму потреб, опеньки попиту на конкретні товари, а також динаміки цін на них. В результаті досліджень з'ясовуються можливості зростання компаній, виявляються обставини, що перешкоджають йому, і з урахуванням вивчення місткості ринку і діяльності конкурентів визначаються напрями інвестиційної діяльності [8, с. 119-121].

У країнах з ринковою економікою існує декілька типів класифікацій інвестиційних проектів. Одним з таких типів є розбиття проектів на великі, середні і дрібні.

Логіка розробки інвестиційної політики включає ряд етапів : вибір об'єкту інвестиційного вкладення: розрахунок інвестицій: аналіз ризику; ухвалення рішення про інвестиції: фінансування і кредитування; контроль за використанням інвестицій.

1.3 Порядок обґрунтування і фінансування проектів

З пропозицією капіталу справа йде дещо складніше. В умовах ринкової економіки підприємство має декілька альтернативних джерел фінансування капіталовкладень. Вони не виключають один одного і можуть використовуватися одночасно, що часто і відбувається на практиці.

Інвестиційні ресурси фірми можуть бути підрозділені на дві основні категорії: власні ресурси і притягнені ресурси. У сучасних умовах у використанні цих джерел є певні складнощі. У чисто джерел власних ресурсів фірми слід включити амортизаційні відрахування, нерозподілений прибуток і акціонерний капітал підприємства.

Амортизаційні відрахування почали грати важливу роль у формуванні засобів, що направляються на інвестиційний розвиток, тоді як раніше вони були формальною бухгалтерською категорією. Проте амортизаційні відрахування швидко знецінюються, переоцінка основних фондів виробляється занадто рідко і не устигає адекватно реагувати на умови господарювання, що міняються, і, крім того, практично не використовуються прискорені норми амортизації.

Нерозподілений прибуток використовується при порівняно невеликих об'ємах капітальних витрат або поступовому поетапному проведенні технічного переозброєння або реконструкції.

Серед власних інвестиційних джерел фірми особливе положення займає акціонерний капітал. За рахунок його збільшення можуть бути профінансовані досить великі проекти, пов'язані з технічним переозброєнням, модернізацією або реконструкцією підприємства. Проте слід мати на увазі. що цей шлях зв'язаний зі значними труднощами, пов'язаними в першу чергу з емісією акцій, їх розміщенням і збереженням контролю за діяльністю підприємства.

До основних джерел притягнених інвестиційних ресурсів слід віднести наступні: емісію облігацій і інших середньострокових і довгострокових боргових цінних паперів підприємства, усі форми інвестиційного кредиту і фінансовий лізинг [7, с. 94-96].

Емісія облігацій є одним з визнаних і традиційних у світовій практиці джерел залучення фінансових ресурсів, необхідних для виробничо-технічного розвитку, реалізації масштабних проектів. Проте в українській господарській практиці цей фінансовий інструмент не отримав належного розвитку з ряду причин.

По-перше, значна доля приватних і інституціональних інвесторів з певною мірою недовіри і скептицизму відносяться до комерційних цінних паперів особливо якщо вони не підкріплені державними гарантіями.

По-друге, прибутковість до погашення комерційних облігацій унаслідок більшого ризику повинна, вірогідно, помітно перевищувати прибутковість аналогічних державних цінних паперів.

Проте до теперішнього часу вкладення в державні папери практично не мають на ринку альтернативи по прибутковості.

По-третє, державні цінні папери терміном більш ніж на півроку ще не стали нормальним фінансовим інструментом на ринку. Тому ризикові корпоративні папери з великими термінами погашення достатніми для проведення технічної реконструкції і переозброєння, але без гарантій уряду, можуть не знайти попиту на такому ринку, як український, - з як і раніше помітними інфляційними очікуваннями.

До категорії інвестиційного кредиту, як правило, відносять середні і довгострокові кредити, т. е, кредити на термін зверху одного гола. Існує безліч різновидів таких кредитів, що розрізняються як механізмом фінансування, так і забезпеченням.

Основною проблемою при отриманні інвестиційного кредиту є надання фінансовому інституту адекватного забезпечення.

Найчастіше використовуваним до українських умовах забезпеченням інвестиційних кредитів є різні форми запоруки, переуступання прав, поручительство і банківська гарантія. Найбільш ліквідною запорукою є запорука грошових коштів на депозитних або поточних рахунках фірми-позичальника, а також на спеціальних рахунках, що відкриваються банкам для акумуляції засобів на обслуговування і погашення заборгованості. Досить ліквідною є запорука державних цінних паперів. Проте цього рідко буває досить, тому використовується додаткове забезпечення. Найпоширеніша форма забезпечення - це запорука основних активів, т. е, технологічного устаткування і нерухомості При фінансуванні інвестиційних проектів практично завжди передається в заставу те устаткування, яке отримується на кредитні гроші.

Незважаючи па ряд недоліків для підприємства (з одного боку, погіршення структури пасивів фірми, необхідність запоруки частини майна, з іншої - необхідність тимчасових і фінансових витрат на підготовку кваліфікованого бізнес-плану і на опрацювання кредитної заявки і кредитно-фінансових установах), вказаний спосіб як і раніше є одним з найбільш ефективних шляхів фінансування розвитку фірми [11, с. 19-23].

Нарешті, порівняно новим в умовах української економіки і вже досить традиційним за кордоном шляхом залучення необхідних ресурсів для реконструкції і розвитку являється фінансовий лізинг, На жаль, прийнятні для виробників умови лізингової угоди можуть на сьогодні надати, за рідкісним виключенням, тільки зарубіжні лізингові фірми. Найбільш серйозною вимогою таких фірм до лізингоотримувача може стати банківська гарантія на суму лізингових платежів надана банком лізингоотримувача на користь зарубіжного лізингоотримувача.

Використання цього способу залучення інвестиційних ресурсів має ряд переваг перед звичайним кредитом. Це відноситься, зокрема, до бухгалтерського обліку витрат, пов'язаних з угодою, яка передбачає стосунки фінансового лізингу. На відміну від інвестиційного кредиту у разі фінансового лізингу на собівартість продукції можуть бути віднесені не лише відсотки, але і основні платежі. Саме цей аспект обліку лізингових операцій створює реальну базу для їх ширшого впровадження.

Крім того, згідно з українським законодавством, майно, що придбавалося в лізинг, не ставитися на баланс лізингоотримувача, відбивається на рахунку як орендоване майно, Ця обставина істотно знижує розмір податку на майно підприємства. Відмітимо, проте, що ця норма йде врозріз з міжнародними правилами обліку угод фінансового лізингу, яких дотримується значне число зарубіжних держав. Ці міжнародні норми пропонують відбивати майно придбане на умовах фінансового лізингу, не на балансі формального власника - лізинговій компанії, а на балансі реального користувача - лізингоотримувача. Така практика порушує давню традицію, згідно якої саме власник майна тримає його у себе на балансі, але відбиває істоту реальних економічних взаємин лізинговій компанії і лізингоотримувача, коли останній фактично несе вагу риски, пов'язані з придбаним майном [8, с. 118-123].

Тому можна зробити припущення, що у міру розвитку українського законодавства в розділі, що стосується лізингу, і чіткішого прояснення відмінностей між фінансовим лізингом і орендою слід чекати змін і в правилах обліку таких операцій. Ці і ряд інших недоліків українського законодавства про лізинг, безумовно, гальмують ширше впровадження лізингових операцій в цілях реконструкції виробництва.

Порівнюючи представлені вище дані, слід зробити висновок що в умовах згортання державних програм фінансування інвестиційних проектів, дорожнечі і недоступності банківських кредитів особливого значення набувають власні джерела фінансування інвестицій, такі як нерозподілений прибуток, амортизаційні відрахування і акціонерний капітал.

Проте фінансування за рахунок власних засобів вимагає фінансової стабільності, інакше є небезпека підірвати здатність фірми здійснювати поточні платежі. З іншого боку, у разі залучення засобів на реконструкцію або переозброєння обслуговування заборгованості, що утворилася, може виявитися не під силу підприємству. Тому, як правило для фінансування великих програм виробничо-технічного розвитку жодне з наведених вище інвестиційних джерел не використовується в "чистому" вигляді і відособлено від інших. Найбільш доцільною завжди є оптимальна для фірми комбінація частини або навіть усіх основних варіантів інвестицій.

Численні емпіричні дослідження, що проводилися в різних країнах в умовах ринкової економіки, показують, що зовнішній капітал для підприємства значно вигідніший, ніж власний, тобто витрати використання позикового капіталу нижче за альтернативні витрати фінансування з власних засобів.

В той же час витрати на фінансування з позикових джерел не завжди нижче за альтернативні витрати власних засобів. А саме, з одного боку чим більше доля позикових засобів загальному капіталі фірми за інших рівних умов, тим вище прибуток, що падає на одну акцію. Підвищення квоти позикового фінансування, отже, веде до зростання рентабельності власного капіталу і до збільшення ринкової ціни майна підприємства. Але з іншого боку, збільшення долі зовнішнього фінансування підвищує ризик, пов'язаний з володінням цим підприємством і, отже, вимагає збільшення плати за користування власним капіталом.