Що до валової продукціїто, у зоні деяка перевага за вартістю вироблюваної рослинницької продукції належить дрібним господарствам, що не можна вважати прогресивним економічним явищем. Оскільки в особистих господарствах населення внаслідок їхніх малих розмірів відсутня можливість ефективного використання сучасних прогресивних технологій і високопродуктивної техніки, переважає в них ручна малокваліфікована праця. Потрібно відзначити, що промислове виробництво рослинницької продукції зберегло лідируючі позиції у Вінницькій, Київській, Полтавській, Сумській та Черкаській областях, тоді як у Тернопільській, і особливо Чернівецькій, областях провідне місце належить господарствам населення (відповідно 64 і 79 % вартості продукції рослинництва в області). Стосовно селянських (фермерських) господарств, то слід сказати, що їхня питома вага у виробництві рослинницької продукції становить лише 1,3 - 4 %. Отже, вони не мають істотного значення навіть у західних областях країни. Про ефективність виробництва рослинницької продукції безпосереднє уявлення дає розмір одержуваного від її реалізації прибутку чи збитку, що видно на прикладі сільськогосподарських підприємств як основних товаровиробників даної галузі.
2.2.1 Прибутки та збитки від реалізації продукції
Якщо розглядати динаміку прибутків (збитків) від реалізації рослинницької продукції, то потрібно підкреслити, що за 2000-2005 роки в Лісостепу має місце зростання загальної суми прибутку на 39 321 тис. грн., або на 4 %, тоді як спостерігається її зменшення відповідно на 36 811 тис. грн. (62,5 %) у Тернопільській і на 3881 тис. грн. (18,5 %) у Чернівецькій областях. Найбільше зріс прибуток у сільськогосподарських підприємствах Вінницької області – на 107 694 тис. грн., або на 236,6 %. Хоча необхідно наголосити, що за результатами реалізації рослинницької продукції 2005 рік поступався 2004-му у Вінницькій області (на 42 297 тис. грн.) й особливо у Хмельницькій (на 56 238 тис. грн.), тимчасом як у Харківській області прибуток від реалізації рослинницької продукції в 2005 році був більшим на 65 768 тис. грн., або на 43,5 %. У цілому ж спостерігається зростання маси прибутку від рослинництва і в державі, яке становило 1 331 430 млн. грн., або 115,5 %. Серед областей лісостепової зони варто виділити й ті, які мали прибуток від рослинництва навіть у несприятливому 1998 році, тоді коли воно в зоні й у цілому по країні було збитковим. Це, Київська, Полтавська, Харківська і Черкаська області. Про ефективність використання сільськогосподарських угідь свідчить і прибуток аграрних підприємств від реалізації рослинницької продукції з розрахунку на одиницю площі.[13 ст.44]
Наведені дані вказують, що використання сільськогосподарських угідь для виробництва рослинницької продукції останніми роками є прибутковим в аграрних підприємствах усіх областей Лісостепу. Найефективніше рослиництво у Черкаській, Київській та Вінницькій областях, тут у 2005–2006 роках одержано по 110–185 грн. прибутку з розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь. Недостатньо ефективне вирощування рослинницької продукції в Чернівецькій, Сумській, і особливо Тернопільській, областях, де аграрні підприємства одержали у 2006 році лише по 32 – 78 грн. прибутку. Щодо Сумської області, то тут передусім вплинули несприятливі погодні умови, тоді як у Чернівецькій та Тернопільській областях низька прибутковість, безумовно, свідчить про відсутність належної уваги до великотоварних форм аграрного виробництва.
Показники рівня рентабельності рослинництва в сільськогосподарських підприємствах Лісостепу України також підтверджують, що вже у 2006 році практично у всіх областях зони (за винятком Тернопільської) дана галузь знову стала прибутковою.
2.3 Тіньове виробництво у ринкових умовах України
У 2007 р. виробництво тіньового валового внутрішнього продукту (ВВП) в Україні складе 443,1 млрд грн. Такі висновки утримуються в дослідженні Державного науково-дослідного інституту інформатизації та моделювання економіки (ДНДІІМЕ) Міністерства економіки.
Експерти ДНДІІМЕ прийшли до висновку, що сумарний ВПП в Україні в 2007 р. складе 1 трлн 135,5 млрд грн. Зокрема, 692,4 млрд грн - офіційний ВПП та 443,1 млрд грн - тіньовий ВВП. При обчисленнях експерти використали комплексний макрометод оцінки розміру тіньового ВВП, у який включаються аналіз попиту на готівку, дослідження зайнятості, аналіз різночитань офіційної статистики та подібне.
У той же час експерти відзначили, що за результатами 2006 р. питома вага тіньової складової у виробництві доданої вартості склала: у промисловості - 132%, у сільському господарстві - 72,5%, у будівництві - 70,8%, у сфері послуг - 31,5%.
У дослідженні також відзначається, що такий високий рівень тінізації української економіки обумовлений невиправдано високим навантаженням на доходи населення та бізнесу. “Є незбагненний парадокс: фактор виробництва, що найбільше експлуатується, - праця, одночасно є основним наповнювачем прибуткової частини бюджету”, - відзначають експерти ДНДІІМЕ.
У той же час, за даними експертів, тіньова частина середньої зарплати з економіки становить 2,7 тис. грн на місяць. За їх розрахунками, сумарна середня зарплата з економіки в Україні становить до 4 тис. грн на місяць, тоді як офіційна - 1,3 тис. грн. Таким чином, середня зарплата в 3,1 рази відстає від оптимальної. Найбільший розрив між середньою та оптимальною зарплатою спостерігається в сільському господарстві - різниця у 4,4 рази, середня зарплата у промисловості в 3,9 рази менше оптимальної, у будівництві - в 2,5 рази, у сфері послуг - в 1,8 рази. При цьому експерти відзначили, що низька зарплата та висока питома вага тіньової економіки є “сполученими судинами”.
РОЗДІЛ 3 .
Основні фактори зростання ефективності виробництва
3.1 Класифікація факторів
Слід зазначити, що рівень економічної та соціальної ефективності виробництва (діяльності) залежить від багатьох факторів. Тому для практичного розв’язання завдань управління ефективністю важливого значення набуває класифікація факторів її зростання за певними ознаками. Класифікацію факторів зростання ефективності (продуктивності) виробничо-економічних та інших систем діяльності доцільно здійснювати за трьома ознаками:
1) видами витрат і ресурсів (джерелами підвищення);
2) напрямами розвитку та вдосконалення виробництва (діяльності);
3) місцем реалізації в системі управління виробництвом (діяльністю).
Саме таку класифікацію факторів зростання ефективності наведено на рис.1.
Групування факторів за першою ознакою уможливлює достатньо чітке визначення джерел підвищення ефективності: зростання продуктивності праці і зниження зарплатомісткості продукції (економія затрат живої праці), зниження фондомісткості та матеріаломісткості виробництва (економія затрат уречевленої праці), а також раціональне використання природних ресурсів (економія затрат суспільної праці).
Активне використання цих джерел підвищення ефективності виробництва (діяльності) передбачає здійснення комплексу заходи, які за змістом характеризують основні напрями розвитку та вдосконалення виробничо-комерційної діяльності суб’єктів господарювання (друга класифікаційна ознака). Визначальними напрямами є:
1) прискорення науково-технічного та організаційного прогресу (підвищення техніко-технологічного рівня виробництва; удосконалення структури виробництва, організаційних систем управління, форм і методів організації діяльності, її планування та мотивації); (мал. 1)
2) підвищення якості й конкурентоспроможності продукції (послуг);
3) усебічний розвиток та вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів господарювання.
Практично найбільш важливою треба вважати класифікацію факторів ефективності за місцем реалізації в системі управління діяльністю (третя ознака групування факторів). Особливо важливим є виокремлювання внутрішніх (внутрішньогосподарських) і зовнішніх (народногосподарських) факторів, а також поділ низки внутрішніх факторів на так звані тверді і м’які.
Класифікація внутрішніх факторів на “тверді” і “м’які” є досить умовною, але широко використовуваною в зарубіжній практиці господарювання.
Слід зазначити, що можливі напрямки реалізації внутрішніх і зовнішніх факторів підвищення ефективності діяльності підприємств та організацій неоднакові за мірою впливу, ступенем використання та контролю. Тому для практики господарювання, для керівників і відповідних спеціалістів (менеджерів) суб’єктів підприємницької чи інших видів діяльності важливим є детальне знання масштабів дії, форм контролю та використання найбільш істотних внутрішніх і зовнішніх факторів ефективності на різних рівнях управління діяльністю трудових колективів. Той чи той суб’єкт господарювання може й мусить постійно контролювати процес використання внутрішніх факторів через розробку та послідовну реалізацію власної програми підвищення ефективності діяльності, а також ураховувати вплив на неї зовнішніх факторів. У зв’язку з цим виникає необхідність конкретизації напрямків дії та використання головних внутрішніх і зовнішніх факторів підвищення ефективності діяльності суб’єктів господарювання.