Як вже зазначалося, важливою характеристикою особистості злочинця виступає мотив злочину. Ширшим, ніж мотив, є поняття “мотивація”. У психологічній і кримінологічній літературі однозначного розуміння мотивації злочинних дій ще не досягнуто. Одні вчені визначають її як сукупність мотивів, інші – як метод самоврядності особистості через систему стійких спонукань, тобто через мотиви [53].
На думку Р.Р. Романова, термін “мотивація” може означати процес формування мотиву [63]. Про це ж пише й В.Д. Филимонов, визначаючи мотивацію як процес визначення особистістю характеру і спрямованості поведінки, процес формування мотиву, що є результатом цього процесу. Рівнозначним мотивації поняттям, на нашу думку, є поняття мотивування злочинних дій. Під ним розуміється раціональне пояснення суб’єктом злочину своєї поведінки, обставин, які спонукали його до вибору цієї дії. Отже, саме мотив виступає своєрідним “рушієм” будь-якої діяльності, виражає ставлення злочинця до суспільства, інших громадян, до закону.
Серед дослідників, які вивчали проблему вчинення злочинів співробітниками ОВС, не досягнуто єдиної думки про мотиви їх вчинення. Наприклад, С.А. Алтухов, розглядаючи вчинені злочини у сфері службової діяльності та злочини проти правосуддя, говорить про те, що вони вчиняються як без негідної мотивації, так і з негідною мотивацією. При цьому автор не розкриває, що треба розуміти під негідною мотивацією. Найвірогідніше, під цим автор розуміє корисливі спонукання співробітників [21].
У свою чергу, Н.В. Тарасов виділяє такі мотиви, як “не було іншого виходу”, “упевненість у безкарності і вседозволеності”, “фінансові проблеми і соціально-побутова невлаштованість”. Важко погодитися з думкою автора про те, що зазначені фактори є мотивами вчинення злочину [61]. На наш погляд, вони є умовами, що сприяють вчиненню винними злочинів, але ніяк не їх мотивами. Мотиви злочинів формуються і утримуються у свідомості винних і саме вони визначають спрямованість та характер їхніх дій – корисливих, насильницьких чи інших, а названі обставини лише прискорюють, служать своєрідним каталізатором для реалізації цих дій.
Позиція Ю.О. Мерзлова є НАЙПОСЛІДОВНІШОЮ. Він виділяє такі мотиви злочинних дій співробітників ОВС: 1) кар’єристські; 2) відомчо-корпоративні; 3) статусно-виконавчі; 4) службово-корисливі; 5) ідейні [48].
Перші три види мотивів пов’язані як з недоліками функціонування усієї правоохоронної системи, так і з мотивами колективізму, що завжди схвалювались у будь-якому соціумі. Стосовно службово-корисливих мотивів, зауважимо, що за останні роки в Україні набуває поширення тенденція неухильного зростання корисливих мотивів посадових злочинів. Серед найвагоміших причин цього – погіршення матеріального становища співробітників ОВС, неадекватність розміру грошового утримання інтенсивності фізичних, психічних і часових навантажень, що супроводжують його повсякденну діяльність, деформація ціннісних орієнтирів, які визначають шляхи досягнення соціальних ідеалів. В основі цієї мотивації лежать користолюбство, прагнення до власної вигоди і наживи, здирство і зажерливість, культ грошей та матеріальних цінностей, жадоба накопичення. Причому, для досягнення цієї мети на озброєння беруться будь-які засоби, у тому числі й далекі від моральності і пристойності. Службово-корислива мотивація характеризує ті посадові злочини співробітників ОВС, які вчиняються через корисливі спонукання або з корисливою метою.
Зазначимо, що на співробітників ОВС, які мають досить виражені корисливі мотиви в поведінці, в останні роки, що характеризуються складними соціально-економічними умовами життя, роблять певну ставку кримінальні структури з метою їх залучення на свій бік для розширення своїх можливостей у своєчасному отриманні інформації про оперативне реагування та дії правоохоронців. Для вирішення цього завдання застосовуються не стільки насильницькі методи чи погрози фізичної розправи стосовно співробітників чи їх близьких, скільки привабливі обіцянки про отримання компенсації за послуги та підкуп. Представники криміналітету добре розуміють, що встановлення сталих контактів з такими співробітниками значно спрощує активну протидію правоохоронним структурам і практично набуває формули “товар – гроші – товар”. У злочинців службово-корисливого типу не виникає серйозних внутрішніх протиріч, відсутні стримуючі морально-етичні установки. У практиці відомі непоодинокі факти, коли кримінальні угруповання, всебічно вивчивши особистість співробітника міліції, корисливої спрямованості, беззастережно пропонують йому виконувати для них роботу за обопільно визначену суму винагороди. При цьому гарантуються конфіденційність, надійність і конспіративність взаємин.
Ідеологія ж мотивації таких співробітників характеризується негативним ставленням до суспільних та загальнолюдських цінностей, державних інституцій, економічного ладу, способу життя. В основі мотиваційної сфери лежать деформовані ціннісні орієнтири, надмірно високі соціальні потреби та антисоціальна поведінка. Особливими рисами та симптомами, характерних для особистості службово-корисливої спрямованості, є відсутність глибоких інтересів позитивного характеру, прояви соціального паразитизму, чітко виражена антисоціальна спрямованість особистості, стійкість та переконаність у своїх низьких “принципах”, що іноді доходить майже до фанатизму. Як правило, співробітникам цього типу властиві сформованість і продуманість тактичних прийомів злочинної діяльності. Особи з такою мотивацією здебільшого виступають у ролі керівників або найактивніших і ініціативних учасників організованих злочинних угруповань.
На нашу думку, серед мотивів злочинів загальнокримінальної направленості, вчинених окремими співробітниками ОВС, найпоширенішими є: 1) корисливість; 2) прагнення до демонстрування своєї зверхності над іншими людьми; 3) хуліганські мотиви; 4) помста або ревнощі; 5) легковажно-безвідповідальні мотиви.
Слід зазначити, що зроблений аналіз мотиваційної сфери співробітників ОВС, скоївших злочини, носить трохи умовний характер, тому що він не може охопити розмаїття мотивів їх злочинної поведінки.
Актуальною проблемою вбачається посилення цілеспрямованої розробки проблематичних питань соціально-правового і кримінологічного наукового мислення, з урахуванням нових завдань і умов діяльності ОВС, негативного і позитивного досвіду попередження злочинів та інших правопорушень з боку окремих їх співробітників та концентрація уваги на формуванні кримінологічного мислення щодо цієї проблеми, на чіткому визначенні компетентного кола суб’єктів і учасників профілактичної діяльності.
Суттєве значення має те, що до цієї проблеми треба підходити як до реального явища, яке має свою природу, а не як до тимчасового прояву у специфічній сфері діяльності і особливих правовідносин. Тому важливо з цього приводу мати не побутове, а професійне кримінологічне мислення, яке співіснує з правовими феноменами і в процесі цієї взаємодії забезпечує реалізацію профілактичної діяльності, враховуючи специфіку і особливу систему правового регулювання та взаємовідносин. Особливу увагу в цій діяльності треба приділити розгляду самого процесу попередження злочинів у середовищі співробітників ОВС у динаміці, з урахуванням умов функціонування об’єкту, його позицій, учасників, справжніх причинно-наслідкових зв’язків, реальних протиріч, що мають місце у самій системі та за її межами у суспільстві. У тому числі мусять братися до уваги особливості соціальної структури населення, неспівпадання інтересів окремих співробітників з інтересами системи, у якій вони працюють, а також з інтересами різних соціальних груп, які поповнюють склад ОВС. Не слід забувати і про визначення справжніх пріоритетів запобіжного впливу як соціального, так і спеціального характеру та засобів попередження не виключаючи методів переконання, виховання, а за потреби – і примусу. Розробка методик організації, планування та реалізації на практиці профілактичного впливу, своєчасне розпізнавання і виявлення проблемних ситуацій, прогнозування та вибору способів проведення запобіжних заходів, поетапне вирішення прикладних завдань теж дасть свої позитивні наслідки.
Для глибокого вивчення проблеми попередження злочинів серед співробітників ОВС, є потреба розглянути та проаналізувати точки зору вчених та практиків на цю проблему. Литвак О.М. вважає, що попередження злочинності розглядається як система заходів, що їх вживає суспільство для того, щоб стримати її зростання і, по можливості, знизити реальний рівень шляхом усунення і нейтралізації причин та умов, що їй сприяють, (профілактика), чи через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів. При цьому він розмежовує загальносоціальне попередження із спеціально-кримінологічним попередженням та репресивною діяльністю держави щодо подолання злочинності. Одночасно підкреслює якісні відмінності попереджувальної діяльності, яка орієнтується на досягнення мети без застосування примусу [28]. Протилежну думку стосовно розширення кола суб’єктів попереджувальної діяльності має В.В. Голіна, який розглядає спеціально-кримінологічне попередження злочинів як сукупність самостійних, але внутрішньо пов’язаних між собою і доповнюючих один одного напрямів боротьби зі злочинністю, змістом яких є діяльність державних органів, громадських організацій і громадян у розробці та реалізації заходів, спрямованих на попередження виникнення, обмеження, усунення криміногенних явищ і процесів, що створюють злочинну детермінацію, а також недопущення вчинення злочинів на різних стадіях злочинної поведінки. Зокрема він вважає, що суб’єктами спеціально-кримінологічного попередження злочинів є законодавчі, виконавчо-розпорядчі, державні координуючі, правоохоронні та правозастосовчі органи, органи державного, культурно-виховного і господарського управління, навчальні, медичні, релігійні й інші органи, організації та установи, воєнізовані формування, громадські організації, рухи, фонди, соціальні групи, об’єднання громадян, батьків, родичі, сусіди тощо [46]. А з позиції В.Д. Малкова і А.Ф. Токарєва попередження злочинів розглядається в широкому (загальносоціальному) і вузькому (спеціально-кримінологічному) аспектах, де загальносоціальним попередженням вважається функціонування усіх позитивних соціальних інститутів (економічних, політичних, виховних, ідеологічних тощо), потенціал яких реалізується опосередковано. До того ж загальносоціальне попередження слугує основою, фундаментом спеціально-кримінологічного (спеціального) попередження, тобто заходів, прямо і безпосередньо спрямованих на виявлення на ранніх стадіях процесів формування злочинної поведінки та недопущення злочинів. І, як справедливо вважають ці автори, чим досконаліше загальносоціальне попередження злочинів, тим у подальшому звужується поле діяльності для їх спеціально-кримінологічного попередження. Водночас автори висловлюють точку зору на спеціально-кримінологічне попередження злочинів як на діяльність спеціальних державних і недержавних органів, а також їх представників, спрямовану на виявлення і усунення детермінантів злочинів, здійснення позитивного регулюючого впливу на осіб з кримінально-орієнтованим способом життя і поведінки, з метою добровільної відмови на замах, готування чи припинення незакінченого, триваючого чи продовжуваного злочину [46].