Серед них можна виокремити наступні:
· брак стартового капіталу у лізингових компаній для фінансування своїх послуг;
· відсутність податкових пільг при здійсненні фінансування лізингових операцій;
· незначні терміни дії лізингових угод;
· слабкий розвиток інфраструктури ринку та відсутність інформації й реклами щодо лізингових послуг;
· невідповідність вітчизняного законодавства нормам міжнародного лізингового права;
· виражена тенденція вітчизняного лізингового ринку до залежності від імпорту;
· нестабільна економічна ситуація в країні як головна причина коротко терміновості дії укладених угод;
· відсутність саморегулювання на ринку лізингових послуг;
· незацікавленість банків у довгостроковому кредитуванні лізингових угод;
· недостатня фінансова стійкість лізингодавців.
Розв'язання цих проблем потребує комплексного підходу й можливе лише за умови прийняття урядом програми розвитку ринку лізингових послуг. Основними напрямками в рамках цієї програми мають бути: удосконалення законодавчої бази; сприяння розвитку інфраструктури ринку лізингових послуг; розвиток системи гарантій і страхування предметів лізингу; розробка комплексу заході для збільшення іноземних інвестицій під програми лізингу; посилення зацікавленості банків через систему пільг у довгостроковому кредитуванні лізингових угод ; підготовка рекомендацій щодо структури лізингових компаній.
У програмі слід передбачити механізм підвищення ефективності подання лізингових послуг через консультаційні центри, які матимуть функції безкоштовної допомоги потенційним клієнтам щодо пошуку найоптимальнішої схеми лізингу . При цьому лізингові компанії створюють спільну базу даних клієнтів, а компанія - лізингодавець повинен буде виплатити комісійні тій лізинговій компанії, яка внесла дані клієнта до бази даних.
Фінансування як самої програми розвитку ринку лізингових послуг так і створення консультаційних центрів має здійснюватися частково за рахунок бюджету зацікавлених підприємств і компаній, а також за можливої участі у фінансуванні міжнародних фінансових організацій.
Попри широку розповсюдженість лізингу у розвинутих країнах, в економічному середовищі України такий вид взаємовідносин ще дуже мало поширений через його порівняну новизну, брак досвіду і недосконалість законодавчої бази. Лише 16.12.1997р. в Україні прийнято закон «Про лізинг», який, до речі, оцінюється спеціалістами досить критично. Якщо для вітчизняних лізингових компаній, котрі тільки-но почали виникати й розвиватися в Україні, відсутність спеціального законодавства до певної міри не була серйозною перешкодою, а в окремих випадках — навіть навпаки, якимось чином сприяла їх фінансовим успіхам, то великі лізингові компанії Заходу аж тепер, після прийняття згаданого закону, мають можливість серйозно працювати на ринку України.
Як зазначають спеціалісти, хоч основні положення закону «Про лізинг» і відповідають основам теорії лізингу, однак можливості застосування цього документа нині в Україні досить обмежені й ті компанії, які ще в 1997 р. могли розвивати свою лізингову діяльність, сьогодні, після прийняття закону, стоять перед перспективою її згортання. У цьому плані Україна значно відстає від Росії та Білорусі, не кажучи вже про Польщу. В Польщі, так само як і в нашій країні, лізингові операції здійснюються спеціалізованими компаніями, які підконтрольні банкам. Але їхня форма організації лізингу має ряд суттєвих переваг:
1. Лізингова фірма, що контролюється банком, отримує можливість залучати пільгові кредити для розширення своєї діяльності, по яким звичайно фінансується власна діяльність банку.
2. Банки мають у своєму розпорядженні великі можливості по встановленню справжньої платоспроможності лізингоодержувача. Це дозволяє даному типу лізингових компаній приймати рішення на підставі більш достовірної інформації.
3. Взаємодія лізингової компанії і банку дозволяє використовувати широкий спектр інструментів оптимізації комерційної діяльності. Одним із таких інструментів, ща широко практикується у Польщі, став форфейтинг. В даному випадку переуступка арендодавцем прав по отриманню платежів від арендатора банку за поставлене раніше устаткування суттєво полегшує останньому розпорядження заставним майном арендатора.
За рівнем розвитку лізингових взаємовідносин ми перебуваємо десь на рівні 1990 р. названих країн. Втрачено багато часу. В країнах Прибалтики лізинг розвинувся вже так широко, що розповсюджується навіть на побутові товари широкого вжитку для населення.
У законі «Про лізинг»зовсім не знайшла відображення проблема сублізингу, що стримує реалізацію міжнародних лізингових проектів. Світовий лізинговий бізнес не може ефективно впроваджуватися в Україні шляхом договорів з українськими лізинговими компаніями, які потім самі могли б виступати по лізингованих об’єктах лізингодавцями.
Така схема була поширена на початковому етапі розвитку лізингу в сусідніх країнах, наприклад, у Білорусі. І це правильна схема, оскільки лізингові компанії, що виникають на пострадянській території, нечисленні, малопотужні й не володіють достатньою мірою технікою лізингування. Вітчизняним лізинговим компаніям також потрібна операція сублізингу, оскільки при відсутності замовлень лізингоодержувач змушений сам вдаватися до сублізингу.
Впровадження лізингу завжди супроводжується багатьма труднощами. Однак без упровадження лізингових схем український споживач може залишитися взагалі без можливості придбати нову техніку — транспортну, сільськогосподарську чи будь-яку іншу.
Українські компанії до лізингу відносяться набагато холодніше, ніж їх західні колеги. Пов’язано це з тим, що Україна не надто пестить фінансові структури і промисловість сприятливими умовами для проведення таких угод, і з відсутністю у самих фінансових структур потрібної кваліфікації. Проте, не дивлячись на це, лізингом в Україні вже намагаються займатися. Це, зокрема, командитне товариство "Лізингова компанія «Укрінтерлізинг», страхова компанія «АСКА» (страхування лізингових угод), лізингова компанія «Оптимус», заснована на польському капіталі та деякі інші.
Тепер спробуємо перерахувати лише деякі виграшні для української економіки проекти, які можна було б здійснити за допомогою лізингу.
По-перше, лізинг виступає як комерційний кредит, тобто кредит в натуральній формі, що дає можливість купувати сучасніше устаткування та технології, а також нарощувати збут виготовленої продукції і ставати ефективним важелем маркетингу для виробників.
Потім, лізинг допоміг би здійснити необхідну структурну перебудову економіки України в бік енергозбереження, як це відбулося з економікою США після енергетичної кризи 1974-1975 рр.
Україна за допомогою лізингу може підняти свою авіабудівну промисловість, виходячи з того, що тепер повітряні вантажі — найприбутковіші і що держава володіє найкращим в світі вантажним літаком АН-225 "Мрія" і має зручне геополітичне становище, яке дозволяє контролювати перевезення по напрямках: Західна Європа — Близький Схід, Близький Схід — Північна Америка (через Північний полюс), Західна Європа — Далекий Схід. Потрібно додати, що АЕРОФЛОТ Росії взяв в лізинг 5 аеробусів "А-310", які дають йому 15% всіх валютних надходжень. Україна має в лізингу 2 аеробуси "Боінг 737", які повністю себе окуплюють, але це викликає невдоволення вітчизняних літакобудівників, оскільки валюта йде за кордон, тому нам потрібно брати не іноземні літаки, а власні. До речі, акціонерна російська міжнародна авіакомпанія АЕРОФЛОТ створила самостійний підвідділ, який займається вантажними перевезеннями, - АЕРОФЛОТ-карго; проте він використовує менші за потужностями літаки АН-124 Руслан та Ту-204С, тому Україна має поки що значні переваги в цьому секторі ринку повітряних транспортних перевезень.
Україна могла б брати в лізинг казеїнові, олійно-жирові, маргаринові, шкіро-переробні та інші заводи під гарантії уряду. В Україні такою справою вже зайнялися приватні фірми, які пропонують казеїнові заводи на так званих компенсаційних умовах (угодах).
Ще потрібно зазначити, що за спостереженнями спеціалістів, фінансовий лізинг в Україні недієздатний. Ефективніший і перспективніший оперативний лізинг.
На думку більшості фахівців, сьогодні розвиток лізингових економічних взаємовідносин у нас блокується ще й відсутністю чіткої узгодженості в діях різних відомств і служб у плані регулювання цього процесу: різні законодавчі акти передбачають різні моменти лізингу, митна служба має при цьому свої інтереси, податкова — свої і т.д. Без досягнення такої узгодженості перспективи широкого розвитку лізингу в Україні досить сумнівні.
5 квітня 2001 року Верховна Рада України прийняла законопроект «Про внесення змін в Закон України «Про лізинг»», який, по суті, є новою редакцією цього Закону. Види і форми лізингу практично не змінюються (фінансовий, оперативний, зворотний, міжнародний, роздільний). Законопроект достатньо чітко допускає існування інших форм, прямо не заборонених законом (тільки не уточнює, яких саме). Треба відмітити, що присутність такої постановки питання значно розширить можливості учасників лізингових операцій.
На відміну від діючого Закону, в цьому законопроекті із числа об’єктів лізингу виключено державне майно. Якщо діючий Закон допускає таку можливість, згідно з умовою узгодження з органом, який здійснює управління цим майном в порядку, установленим Кабінетом Міністрів України, то в законопроекті існує заборона на передачу в лізинг державного і комунального майна. І якщо заборона відносно державного майна може просто подобатись або ні, то обґрунтованість такої заборони відносно комунального майна, в крайньому випадку, визиває сумніви, беручи до уваги постійні декларації, відносно створення умов для реального становлення місцевого самоуправління і надання реальних прав по управлінню комунальним майном комунальним органам.