З появою мандрівників з Європи символом європеїзації Японії стала зачіска дзангирі — коротко обстрижена голова. Вона змінила теммаге (голені лоби і пучки на потилиці) - зачіску, яку носили чоловіки у феодальні часи. У дитячих зачісках волосся на голові виголювалося, залишались тільки невеликі кухлі над скронями. Ці волосяні пасма у підстави зв'язували стрічками, шнурами, гумками.
Серед чоловіків літнього віку можна було побачити зачіску з прямим проділом і двома невеликими «хвостами» на скронях. Таку ж зачіску носили хлопчики до повноліття.
Своєрідними були зачіски самураїв: подовжене волосся на скронях і потилиці збирали на маківці, протягали через бамбукову або картонну трубочку (іноді замість трубочки використовували тканину) й укладали створений «хвіст» на голену тім'яну зону. Носили також зачіски, зібрані знизу на потилиці у «хвіст», перев'язаний у кількох місцях стрічкою і спрямований до Маківки, де він закінчувався петлею.
Серед чоловіків — представників знатної верхівки — особливо популярними були щіткоподібні зачіски різних варіантів. Деякі чоловіки обмежувалися оформленням щітки тільки в тім'яній зоні, а зі скронь і потилиці збирали подовжене волосся на маківці у вигляді петлі, підв'язуючи стрічкою.
Вишуканими були дитячі зачіски.
Одягом як чоловіків, так і жінок були довгі кімоно, які надягали часто по декілька — одне на інше. Кімоно шили з різних сортів шовку, іноді з виляску, декорованого рослинним орнаментом. Доповненням жіночого наряду був широкий пояс — обі, який на спині зав'язувався бантом.
Довгі рукави кімоно давали можливість ховати в них віяла, носові хустки, предмети косметики, маленькі іграшки. На японських гравюрах рідко можна побачити японців в головних уборах. Можливо, їх надягали рідко. Імператор і його сім'я носили високі шапочки чорного шовку, круглої форми або низькі, плоскі. Ззаду вони закінчувалися як би козирком. Були також капелюхи конусоподібної форми з широкими полями — з очерету, соломки, бамбука, покриті лаком. Капелюхи були яскравих кольорів — фіолетового, червоного, жовтого. Середні і нижчі стани в основному носили капелюхи з очерету або рисової соломки. Аристократи, прагнучи відрізнитися від простолюддя, користувалися менш розкішними головними уборами, чим імператор, але достатньо дорогими і недоступними для бідняків. По всій Японії була поширена мода на китайські накидки, якими закривали голови. Нареченій окрім довгих золотих шпильок надягали налобник — цуно-какуси — з білого шовку. По повір'ю він повинен був приховувати «роги ревнощів», що нібито прорізуються у кожної дівчини, як тільки вона стане дружиною. Старі жінки носили стьобані пов'язки.
Прикраси доповнювали зачіску і часто служили її опорою. Вони позначали характер святкування, пору року, станову приналежність. Голови прикрашали гірляндами витончено звитих кольорів лепехи, сакури — вишні, берізки, мальви, бузини. Популярна була хризантема. Але найпоширенішою прикрасою зачісок були гребені і шпильки. Їх робили з сандалового дерева, панцира черепахи, слонячої кістки, багато інкрустували перлами і перламутром. Кожна шпилька або гребінь ставав справжнім витвором мистецтва. Поверхня виробу покривалася лаками, ретельно шліфувалася, розписувалася.
Після революції Мейдзі розпочався процес модернізації країни, що певною мірою загальмував розвиток аксесуарів для жіночого вбрання. Урядом країни було затверджено європейський тип одягу в якості офіційного вбрання, що зумовило спрощення традиційної зачіски.
Вилучення прикрас для зачіски з модного світу мало би означати занепад цього виду мистецтва, однак воно продовжило своє існування у світі „ханаматі”, або „вербових кварталів”, як ще часто називали квартали розваги.
Надзвичайний підйом ханаматі надав нового імпульсу майстрам текстилю, ювелірам, живописцям – всім тим, чиє мистецтво було тісно пов’язане з національним вбранням, заможними та високоосвіченими клієнтами, що розуміють мову жіночих прикрас та вміють цінувати найвитонченіші нюанси оздоблення.
У більшості творів доби Мейдзі простежується повторювання прийомів попередніх часів, але у більш стриманому, скромному варіанті. Прикраси для зачіски стають меншими за розміром, простішими за формою та матеріалом виконання. Разом з тим, відбувається вдосконалення функціональних якостей прикрас для зачіски.
Так, когай – пласка шпилька, на яку накручувалося волосся, стає розкладною, через що нею стало користуватись значно зручніше.
Серед принципово нових, та безсумнівно, високохудожніх рішень, слід визнати твори, виконані в естетиці модерн. Як не дивно, японці із захопленням запозичували від європейців власне надбання, що набуло в Європі логічного та надзвичайно ефектного завершення. Тогочасні гребінці та шпильки з гнучкістю та летючістю графічної лінії милують зір елегантними силуетами, утворюючи образ витончений та сильний.
За часів Тайсьо виникає нова загроза існуванню традиційних прикрас, як, власне, і всьому комплексу національного вбрання. Все європейське постає синонімом сучасності, у той час як національне мислиться відсталим, застарілим. У столиці з’являються нові ідоли моди – так звані мога та мобі (від англ. modern girl та modern boy). Мога носили коротку стрижку з відкритими вухами та шиєю, шокуючи короткі спідниці з кричущими візерунками, туфлі на високих підборах та прозорі панчохи. Не менш епатажно виглядали й мобі у блакитних сорочках із зеленим галстуком, в широких брюках, капелюсі-казанці та окулярах в роговій оправі.
На відміну від доби Мейдзі, коли зачіски навіть бідних городянок прикрашали якнайменше простий гребінець та пара шпильок, жінки Тайсьо практично перестали вживати ці традиційні аксесуари японського вбрання.
Художні рішення цієї доби відзначаються елегантністю, смаком до чистих ліній, лаконічного декору з помітним наслідуванням Ар Деко, який дуже нагадував японцям стилістику школи Рімпа. Крім того, Ар Деко охоче сприйняли і майстри-текстильники, що виготовляли тканини для кімоно.
Дизайн аксесуарів, звісно, мав відповідати загальній стилістиці вбрання. У порівнянні із скромними прикрасами Мейдзі, здається іноді, що наче повертаються едоські часи, але в дизайні Тайсьо ніколи декоративний ефект не переважає над функцією, він завжди підпорядкований логіці форми.
Нова епоха Сьова виявилась карколомною для Японії. Коштовні кімоно та прикраси вийшли із вжитку не тільки через незручність, а й з моральних міркувань.
Після війни відкрились знову ханаматі, але багато кімоно та прикрас було втрачено, в країні панувала розруха. Саме тоді набули популярності паперові прикраси. Переважно то були сезонні канзасі, розраховані на тимчасове використання, але й серед них зустрічаються цікаві рішення.
Більш ретельна розробка „сезонних” прикрас для зачіски пов’язана з ростом популярності майко (учениці гейші), які починають відігравати особливу роль в культурі „вербових кварталів”. Ансамбль прикрас для зачіски майко поступово здобуває більш детальної розробки. Характерною прикметою учениці гейші стає хана-канзасі (шпилька, прикрашена квітами), які ще наприкінці доби Токугава носили молоді гейші. Хана-канзасі існують двох типів: пів-обруч та шпилька. Приблизно з 1920-х років і в повоєнні роки поступово складався сезонний репертуар шпильок для майко, що імітував квітіння відповідних рослин, які уособлювали певні пори року.
З аксесуарів, що виникли відносно нещодавно, слід згадати обі-доме – декоративну бляшку-зажим для обідзіме – поясу, що фіксує обі. Звичай прикрашати обідзіме у такий спосіб виник у ХХ столітті.
Більшість створеного в межах японської культури можна назвати мистецтвом. Жіноча мода — не виняток. Нанесення гриму вважалося знаком поваги до старших осіб, наділених владою. Для дами з'явитися перед батьком або чоловіком ненабіленою, ненарум'яненою, із зубами, не пофарбованими у чорний колір, вважалося непристойним.
Косметику використовували всі японці. Етикет імператорського двору зобов'язував всіх придворних бути на прийомі набіленими і нарум'яненими. Іноді пані так зловживали білилами, що їх лиця здавалися масками. Губи, на відміну від європейців, японки підфарбовували зеленою фарбою. Серед аристократок була поширена мода на повне збривання брів. Замість них малювали фарбою великі кольорові плями округлої форми, що доходять до лобових горбів.
У Японії жінки фарбували пучки та нігті природними фарбниками, а також золотили нігті. У цих країнах довгі нігті були символом мудрості та аристократизму, до того ж вважалося, що вони допомагають розмовляти з богами. Фахівці ретельно доглядали за нігтями: полірували та змащували їх оліями. Для довгих нігтів виготовляли спеціальні футляри, які були витвором мистецтва. Вважалося, що червоний колір нігтьової пластинки сприяє посиленню і припливу енергії, зелений проявляє виражену тонізуючу дію. Пофарбований у червоний колір будь-якого відтінку ніготь мізинця нібито оберігав організм проти дії стресу; жовтий колір на нігтях знижував сталість психіки, а фарбувати нігті у голубий, синій та чорний кольори рекомендувалось лише здоровим людям.
1.3 Розробка моделі зачіски (стрижки) відповідно до історичної епохи, сучасного напрямку моди і типу обличчя
В розробці даної моделі зачіски посприяла мода Японії та напрям сучасної моди.
Японська культура значно впливає на європейський стиль. Все більше створюється зачісок на основі східного фольклору.