Диплом
Нормативно-правові акти
Зміст
1.3 Межі дії нормативно-правових актів
Перелік посилань
Перехід України до нової, ринкової економіки, що відбувається одночасно з формуванням незалежної демократичної правової держави, вимагає кардинальних змін у правовій системі нашої країни, змісті та формах нормативно-правового регулювання. Передумовою вирішення цих завдань є істотне оновлення законодавства, забезпечення законотворчого повновладдя парламенту України, верховенства закону в системі нормативних актів [1].
В основу закону і нормативного акта мусить бути покладений соціальний ідеал справедливості, згідно з яким людина, її права, свободи й інтереси є вищою соціальною метою, незалежно від класової, національної чи партійної приналежності [2].
Важливою складовою політики реформування та значною мірою гарантом її послідовності й ефективності є правова реформа.
Кардинальні зміни в усіх сферах соціального життя ініціюються, здійснюються і контролюються Українською державою шляхом правового (юридичного) регулювання відповідних суспільних відносин. Не вдаючись до засобів державно-правового впливу, розв’язати завдання перехідного періоду в Україні неможливо.
Зазначені обставини спричиняють нагальну необхідність реформування правової системи України як цілісного комплексу змістовно й структурно узгоджених державно-правових явищ. До складу цієї системи входить:
— нормотворча діяльність органів (інституцій) держави та її результати у вигляді юридичних норм і форм їх зовнішнього вираження (джерел права), насамперед нормативних юридичних актів;
— правозастосовна діяльність відповідних органів (інституцій) та її результати — правозастосувальні юридичні акти;
— суспільна та індивідуальна правова свідомість, а також спеціальна діяльність державних та інших інституцій по її формуванню.
Реформа правової системи України (правова реформа) — це здійснювані Українською державою (або завдяки її впливу) якісні зміни соціальної спрямованості, сутності, змісту та структури законодавства й інших складових елементів цієї системи.
Відповідно до цих елементів окремими об’єктами реформування слід вважати:
— закони України та інші підзаконні, нормативно-правові акти щодо як їхнього змісту, так і юридично-технічних властивостей;
— державні органи та інші інституції України, покликані встановлювати або застосовувати й реалізовувати юридичні норми;
— правозастосовну і право реалізаційну, зокрема правоохоронну, діяльність державних органів та деяких інших інституцій; правову свідомість населення, в тому числі державних службовців;
— професійну та загально-громадську правову освіту, юридичну науку.
Основними засобами здійснення правової реформи є:
— прийняття змістовно нових законів або внесення істотних змін до раніше прийнятих законів та приведення у відповідність до них підзаконних нормативно-правових актів;
— реорганізація державного апарату, його діяльності, зокрема шляхом зміни нових державних органів.
Правова реформа в Україні почала розгортатися з другої половини 1990 р. (після прийняття Декларації про державний суверенітет України) і особливо інтенсифікувалась в осені 1991 р (після прийняття Акта проголошення незалежності України). Вже на цьому — першому — етапі правової реформи поступово використовувались такі основні тенденції розвитку українського законодавства:
— якісна, радикальна новелізація системи права;
— інтенсифікація законотворчої діяльності;
— різноманітнення, плюралізація форм (джерел) права;
— посилення соціальної орієнтації правового регулювання.
Водночас — як наслідок (і своєрідний прояв) гострої кризи, що охопила, з об’єктивних та суб’єктивних причин усі сфери суспільного життя в Україні — правове реформування тут супроводжувалось і певними негативними явищами: законодавство було вражене такими дефектами, як безсистемність, суперечливість, недосконалість; правозастосовна діяльність деформувалась корупцією, послабленням відповідальності та вимогливості.
Етапною віхою, історичною сходинкою у реформуванні правової системи України стало прийняття у 1996 р. Конституції України. Таке її значення зумовлюється тим, що вона, по-перше, відобразила і закріпила найістотніші позитивні результати соціальних перетворень в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й у державно-правовій, — ніби підбила підсумки першого етапу правової реформи. По-друге, вона запроектувала, визначила основні напрямки, а подекуди й досить конкретні заходи щодо подальшого реформування правової системи в Україні. Адже у конституції вміщено низку приписів, норм, які, не будучи здійсненими нині внаслідок гострого призового стану відіграють роль програмних положень, реалізувати які самозобов’язується Українська держава. У Конституції також названо чимало законів, яких взагалі не існувало на час її прийняття.
Тому Конституція України є політико-юридичним та ідеологічним фундаментом подальшого реформування правової системи України. передбачувані Загальною концепцією такого реформування основні завдання, принципи й напрямки мають спиратися насамперед на Конституцію України, принципово відповідати її засадничим положенням.
Розвиток законодавства займає центральне місце в структурі (серед напрямів) реформи правової системи. Це пояснюється тим, що законодавство, по-перше, виконує функцію системотворюючого чинника у правовій системі, тому від його стану залежить забезпечення зв’язків між усіма елементами правової системи, а також між нею та іншими соціальними системами (економічною, політичною, моральною та ін.); по-друге, аналіз стану законодавства дає змогу предметніше виявити як позитивні риси, так і недоліки всіх інших елементів правової системи, а отже, накреслити шляхи їх (подальшого) реформування.
У сучасних умовах зміни суспільно-політичного ладу України має йтися не стільки про поліпшення законодавства, підвищення його якості чи навіть про його оновлення, скільки про істотну переорієнтацію всього масиву законодавства відповідно до Конституції України, про формування багатьох принципово нових правових інститутів, які б відповідали умовам ринкової економіки, критеріям соціальної правової держави, міжнародним стандартом прав і свобод людини [3].
Виходячи з вищевикладеного, ціллю даної дипломної роботи є визначення основних властивостей нормативно-правового акту як безпосередньо юридичного результату правотворчої діяльності української держави і домінуючої форми вираження норм права або інших юридичних приписів, що мають нормотворче значення.
Задачами дипломної роботи є:
— визначити види нормативно-правових актів, що видаються законодавчими органами в Україні;
— визначити межі дії нормативно-правових актів, виданих різноманітними законотворчими органами в часі, у просторі і по колу осіб;
— визначити основні напрями розвитку законотворчої діяльності.
Нормативний акт — акт правотворчості, що виходить з компетентного державного органу та містить норми права.
Він розрахований на регулювання раніш необмеженого числа випадків та діє безперервно. Цими ознаками нормативний акт відрізняється від актів застосування права (де мова йде про додання норми до конкретного випадку, конкретної особи), так і від актів тлумачення права (де мова йде про роз’яснення того, як треба розуміти вже діючу норму).
Нормативним треба вважати такий акт, котрий не додає змін до дії правових норм, а визначає їхнє застосування до одного відношення чи до певного кола одиничних відносин.
Акти, що оформлюють встановлення правових норм, а іноді й акті, що змінюють їх, у більшості випадків також висловлюють зміст відповідних норм. Це особливо важливе підкреслити тому, що саме прямим встановленням змісту загальних правил поведінки нормативний акт відрізняється від правового звичаю та прецеденту. При використанні цих видів джерел права, які широко застосовуються в буржуазних державах, зміст правових норм залишається за межами актів державної влади, що дозволяє довільно тлумачити та застосовувати на практиці звичаї та рішення судів, що були джерелом прецендентного права.
Нормативний акт має певні переваги перед іншими джерелами права. По-перше, державні органи мають більш координаційних можливостей для вияву загального інтересу. По-друге, в силу певних правил встановлення нормативний акт є більш кращим засобом оформлення норм, що встоялися. По-третє, на нього легко посилатися при розв’язанні справи, додавати необхідні корективи, здійснювати контроль за його виконанням.
Нормативний акт є найбільш розповсюдженим і навіть класичним та першоступенним джерелом права для всіх країн, які об’єднані в систему “писаного права”. В цих країнах нормативні акти складають певну ієрархічну систему, на верхній ступені якої є конституції та закони (конституційні та звичайні). В сучасних умовах спостерігається тенденція до підвищення цінності конституційних норм, посилення їхнього панування над іншими нормативними актам, особливо над актами виконавчої влади — декретами, указами, постановами, інструкціями тощо.