Важливе значення, на мою думку, має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як я вже згадував, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою. Є поодинокі випадки, коли слідчий не вжив заходів щодо встановлення осіб, котрі змогли б захистити свої права як потерпілі.
Рішення про визнання особи потерпілою в більшості випадків постановляється безпосередньо перед пред'явленням обвинувачення або після нього.
Інснують і факти необгрунтованої відмови в порушенні справи за повідомленням потерпілих про вчинення щодо них чи їх майна, злочинів, порушення закону під час реєстрації заяв або повідомлень потерпілих про вчи нення злочинів. А несвоєчасне порушення кримінальної справи за заявою чи повідомленням потерпілої особи про вчинений злочин є грубим порушенням права потерпілого. Водночас чинне законодавство не містить конкретних норм, що регулювали б питання про відповідальність посадових осіб, із вини яких потерпілий не отримав надійного захисту своїх прав та інтересів з боку правоохоронних органів та суду.
На мою думку, рішення про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі провадження в кримінальній справі. Це сприятиме реальному втіленню ідеї законодавця про активну участь потерпілого у кримінальному судочинстві.
Вважаю, що для визнання особи потерпілою достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що діяння підпадає під ознаки злочину, передбаченого однією зі статей особливої частини Кримінального кодексу; злочин було вчинено або підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв'язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала.
Коли заподіяння шкоди є очевидним під час порушення Кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов'язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову. Запізніле визнання потерпілим не може бути виправдане.
Відмова в порушенні кримінальної справи є однією з актуальних проблем кримінального судочинства. Правильне і своєчасно винесене рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи свідчить про те, що орган дізнання і попереднього слідства (прокуратура, суд, суддя) вірно реагують на кожну заяву та повідомлення про вчинений злочин чи злочин, що готується.
У діяльності органів внутрішніх справ відмова в порушенні кримінальних справ набула надмірного поширення. Часто слідство підміняється довгими перевірками, внаслідок яких важливі докази втрачаються, а злочинці не лише переховуються, а й продовжують злочинну діяльність. Практика свідчить, що здебільшого не порушуються справи про крадіжки, пограбування, розбійні напади, а вони якраз і вимагають термінових слідчих дій. Це призводить до того, що розкриття цих злочинів найбільш низьке.
Практика показує, що найчастіше допускаються необгрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ, порушення строків перевірки заяв і повідомлень про злочини. У порушенні кримінальної справи нерідко відмовляють із підстав, не передбачених законом. Характерною ознакою постанов про відмову в порушенні кримінальної справи по матеріалах про нерозкриті злочини є те, що мотивування цих постанов здебільшого грунтується на припущеннях, а не на конкретних фактичних даних. У таких постановах мають місце посилання на "малозначимість" вчиненого або ж на "недоцільність" порушення кримінальної справи, оскільки даний злочин вже не є "суспільне небезпечним" або ж особа, що його вчинила, перестала бути "суспільне небезпечною".
Невжиття передбачених законом заходів відносно повідомлень і заяв про злочини або приховування останніх від обліку являють собою також порушення законності, які, на жаль, ще зустрічаються на практиці.
Відмова в порушенні кримінальної справи тягне за собою реалізаціюпевних рішень. Передусім це - повідомлення заінтересованих осіб, підприємств, установ, організацій, від яких надійшли повідомлення чи заява. На практиці вимогаст. 99 КІІК про повідомлення зацікавлених осіб про відмову в порушенні кримінальної справи нерідко не виконується . А це позбавляє їх можливості оскаржити рішення про відмову в порушенні кримінальної справи.
Тому пропонується доповнити ст. 99 КПК вказівкою про те, що заінтересованим особам та їхнім представникам слід роз'ясняти порядок оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, про що робиться відмітка в матеріалах перевірки або складається спеціальний протокол. У повідомленні слід вказати підстави винесення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, порядок і строки оскарження в разі незгоди з ним. З надходженням клопотання від зацікавлених осіб їм має видаватися копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи[3]. Така вимога закону стала б важливою умовою своєчасної реалізації зацікавленими особами свого права на оскарження рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, реальною гарантією права на оскарження дій посадових осіб.
Існують особливості реалізації прав потерпілого за протокольної форми досудової підготовки матеріалів. Ця форма є особливим видом провадження в стадії порушення кримінальної справи.
Протокольну форму досудової підготовки матеріалів по деяких видах злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, було введено з метою розвантаження слідчих, аби вони змогли зосередити свої зусилля на розслідуванні тяжких злочинів[4]. Згідно зі ст. 425 КПК України протокольна форма досудової підготовки матеріалів проводиться у справах про злочини; передбачені ч.1 ст.133; ст.164; ч.1 ст.185; ч.1 ст.186; ч.1 ст.188; ч.1 ст.190; ч.1 ст.194; ч.2 ст.202; ч.1 ст.203; ч.1 ст.205; ч.1 ст. 212; ч.1 ст.213; ч.1 ст.225; ч.1 ст.226; ч.1 ст.245; ст.247, 247; ч.1 ст.248; ст.249; ст.250; ч.1 ст.296; ст.395 Кримінального кодексу України.
Основна особливість протокольної форми полягає в тому, що підготовка матеріалів для розгляду їх у суді ведеться без порушення кримінальної справи. Крім того, не виноситься постанова про притягнення як обвинуваченого, про визнання особи потерпілою, про призначення експертизи і т. ін. З матеріалами закінченого провадження знайомиться лише правопорушник, про що робиться відповідна відмітка в протоколі (ст. 426 КПК).
Після вирішення питання про порушення кримінальної справи і віддання правопорушника до суду суддя одноособово зобов'язаний вирішити перелічені у ст. 253 КПК питання, пов'язані з підготовкою до розгляду в судовому засіданні.
Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 6 від 27 червня 1986 р. "Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів" визначає, що коли злочином заподіяно особі моральну, фізичну або майнову шкоду, в суді необхідно вирішити питання про визнання її потерпілою. Особа, визнана потерпілою, сповіщається про це з роз'ясненням права на ознайомлення з матеріалами справи.
Необхідно зазначити, що в процесуальній науці немає єдиної думки відносно доцільності введення протокольної форми досудового підготовування матеріалів. В.І. Басков, наприклад, писав: "...якщо особою, яка провадить досудову підготовку матеріалів, буде виконане головне завдання кримінального судочинства - встановлення істини, то нераціонально відмовлятися від такої диференціації судочинства"[5]. А.М. Денисюк вважає, що протокольна форма "дозволяє швидко вияснити обставини вчиненого злочину з використанням специфічних засобів доказування, складанням протоколу і поданням його до суду для розгляду по суті"[6].
Ю.М. Бєлозьоров і Л.М. Карнєєва зазначають, що "така диференціація суттєво знизила навантаження слідчих органів внутрішніх справ за рахунок звільнення їх від необхідності вести попереднє слідство у справах про злочини, провадження в котрих могли б у протокольній формі здійснювати органи дізнання"[7].
А.Я. Дубинський, заперечуючи проти протокольної форми, вказує на її вади, зокрема: невизначений процесуальний стан особи, яка іменується правопорушником; відсутність певного правового статусу інших учасників провадження; необхідність формування обвинувачення судом; неможливість проведення таких процесуальних дій, як експертиза.
На мою думку, однією з основних вад цієї форми провадження є те, що обмежуються законні інтереси учасників процесу, а надто осіб, які потерпіли від злочину, тобто заявників (так їх називає законодавець). У ч. 4 ст. 426 КПК вказано, що "всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення". Про заявника мова не йде, йому не повідомляють навіть про те, що матеріали справи передаються до суду. Це, на мою думку, не відповідає демократичній, гуманній тенденції розвитку кримінального судочинства.
Якісно іншою є роль потерпілого за порушення справ приватного і приватно-публічного обвинувачення. Тут його позиція має вирішальне значення.
С.А. Альперт наголошує, що у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК) найбільш виразно і повно знаходить свій вираз процесуальний статус потерпілого як суб'єкта обвинувачення[8].