Я вважаю, що слід розширити коло слідчих дій, виконуваних з участю потерпілого. Зокрема, потерпілий повинен мати право брати участь у провадженні експертизи в усіх випадках, коли на розгляд експерта поставлено питання, що дотичні до інтересів потерпілого і мають значення для встановлення фактів, від яких залежить поновлення порушених прав потерпілого та відшкодування заподіяної йому шкоди,
Із права відводу експерта, котрим потерпілий наділений законом, випливає його право знати про призначення експертизи в справі, склад експертів. Я вважаю за доцільне прямо передбачити в законі, що потерпілий має право ставити експертові додаткові запитання, заявляти клопотання про призначення експертів із указаних ним осіб, бути присутнім під час провадження експертизи, надавати експертові додаткові дані, давати необхідні пояснення, знайомитися з висновком експерта. Іншими словами, в усіх випадках провадження експертизи, результати якої можуть стосуватися інтересів потерпілого, він повинен мати такі ж права, якими користується обвинувачений.
Багато авторів вважають за доцільне частіше залучати потерпілих до участі в різних слідчих діях Л.Д. Кокорев, наприклад, пропонує надати потерпілому право за дорученням слідчого, особи, що провадить дізнання, чи суду збирати докази у справі. Проведене ним дослідження показало, що потерпілі часто проявляють енергію та ініціативу у збиранні доказів, оскільки вони зацікавлені у повному та швидкому розкритті злочину[10]. Зацікавленість цю необхідно вміло направляти з метою успішного вирішення завдань кримінального судочинства. Тож я підтримую думку тих авторів, які вважають, що потерпілому слід надати право збирати докази. Думка В.О. Дубрівного про те, що потерпілий як зацікавлена особа може надавати необ'єктивні дані[11], не підтверджується аналізом слідчої та судової практики. Адже участь потерпілого у збиранні до-
казів сприятиме всебічному та повному дослідженню обставин справи.
Практично немає справи, в якій потерпілі, здійснювали б своє право подавати докази. Це право реалізується через допит потерпілих осіб, при цьому їм не пояснюється можливість подавати докази і після допиту.
Таку низьку активність потерпілих, мабуть, можна пояснити декількома причинами. По-перше, потерпілі не завжди бажають брати участь у слідчих діях. По-друге, - щадне ставлення слідчого до потерпілих, особливо в тих випадках, коли вони дуже хвилюються через учинений Проти них злочин або далеко живуть. І по-третє, - недостатнє роз'яснення слідчим прав, наданих законом потерпілому, внаслідок чого вони цих прав не знають.
Недосконалість кримінально-процесуального закону і в якійсь мірі недостатню увагу законодавця до постаті потерпілого можна виразно спостерігати на прикладі порівняння норм, що передбачають права потерпілого та обвинуваченого в чинному Кримінально-процесуальному кодексі, складеному так, що обсяг прав потерпілого значно менший, ніж в обвинуваченого (підсудного).
Так, згідно з цим кодексом, правам підозрюваного, обвинуваченого, підсудного й засудженого присвячено більше 70 статей, а правам та обов'язкам потерпілого (він, на відміну від вищезгаданих суб'єктів кримінально-процссуальної діяльності, несе також і обов'язки, виконання яких забезпечується під страхом притягнення до кримінальної та адміністративної відповідальності) - близько 25 статей.
Складається враження, що, формулюючи положення про ознайомлення потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача з матеріалами справи (ст. 217 КПК України), законодавець не в інтересах потерпілого дотримався принципу процесуальної економії. Так, у цій нормі відсутня вказівка на обсяг матеріалів, з якими потерпілий має право ознайомитись. Водночас ст. 218 КПК України має таке необхідне уточнення. В ній зазначено, що обвинувачений знайомиться з усіма матеріалами справи.
Реалізація права потерпілого на ознайомлення з матеріалами закінченої кримінальної справи ставиться в залежність від наявності його письмового чи усного клопотання про бажання скористатися цим правом, обвинуваченому ж аналогічне право надається без якихось умов. Навіть більше, ознайомлення обвинуваченого з матеріалами справи є обов'язком слідчого (ст. 220 КПК прямо на це вказує); що ж до потерпілого, то такий момент взагалі відсутній, і це позбавляє його можливості в разі оскарження дій слідчого посилатися на невиконання вимог закону.
У ст. 221 КПК України спеціально обумовлено право обвинуваченого на заявлення клопотання про доповнення попереднього слідства; особливо підкреслюється обов'язок слідчого по закінченні ознайомлення запитати обвинуваченого та його захисника, чи будуть вони клопотати про доповнення слідства і чим саме. Обвинуваченому також надається право виписувати зі справи необхідні відомості. Окремі положення ст. 218 КПК України знайшли свій розвиток і конкретизацію у статтях 220, 221, 222 КПК України.
В.М. Савицький звернув увагу на те, що близькі за змістом норми закону, які стосуються прав потерпілого та обвинуваченого по закінченні розслідування, по-різному виражені тсрмінологічно. Обвинуваченому слідчий оголошує про закінчення розслідування і пред'являє матеріали для ознайомлення. Потерпілому ж лише повідомляється про це, і він знайомиться з матеріалами справи[12].
За змістом ст. 217 КПК України потерпілий має право знайомитися з матеріалами попереднього слідства, якщо воно закінчене, а у справах, де воно не провадилось, має право знайомитися з матеріалами справи після віддання обвинуваченого до суду.
На жаль, більшість із потерпілих не розуміють важливості реалізації цьо-го права, і з матеріалами справи знайомляться лише деякі потерпілі. В інших випадках є протокол про вико-нання слідчим вимог, передбачених ст. 217 КПК України і пред'явлення потерпілому матеріалів справи для ознайомлення, в якому потерпілий робить запис про відмову в ознайомленні зі справою. Ще частіше трапляються копії повідомлень слідчих, надісланих потерпілим, у яких роз'яснюється право ознайомитися з матеріалами справи. І хоча в справах немає будь-яких даних про причини неявки потерпілих для ознайомлення з матеріалами справи (можливо, потерпілий не одержав повідомлення слідчого тощо), слідчі вважають на цьому вимоги ст. 217 КПК виконаними.
Часом слідчий на першому та останньому допитах потерпілого фіксує в протоколі, що потерпілий не бажає знайомитися з матеріалами справи.
Поширеність випадків, коли потерпілий не знайомиться а матеріалами справи, можна пояснити й тим, що закон не гарантує йому здійснення цього права. Доцільно було б внести зміни до чинного законодавства стосовно обов'язку слідчого або суду не лише надіслати повідомлення про можливість ознайомлення з матеріалами справи, а й отримати і долучити до справи дані про те, чи бажає потерпілий реалізувати своє право.
Не існує єдиної думки в питанні щодо процесуальних наслідків невизнання органами розслідування особи потерпілою серед вчених-процесуалістів. Одні автори (Г.М. Міньковський, М.Ю. Рагінський) вважають: якщо органи попереднього розслідування не винесли постанови про визнання громадянина потерпілим, то це повинен зробити суд. Інші (Л.М. Карнєєва, В.А. Короткова) вважають за необхідне повертати в таких випадках справу для про ведення додаткового розслідування.
Я вважаю, що обидві концепції не можуть бути визнані за абсолютно правильні, і взагалі неможливо знайти єдине вирішення цієї проблеми. Факти невизнання органами розслідування особи потерпілою як такі не завжди тягнуть повернення справи на дослідування. Це питання повинне вирішуватись окремо у кожному конкретному випадку, залежно від наслідків, до яких призвело невизнання особи потерпілою.
Проведене нами вивчення судової практики показало, що недотримання прав потерпілих рідко розцінюється судами як істотне порушення кримінально-процесуального закону. Немає необхідності переконувати в тому, що коли прокурори та суди не повертатимуть справи на дослідування через порушення прав потерпілих, то навряд чи можна розраховувати на серйозні зміни у ставленні до цього учасника процесу на попередньому слідстві.
Найчастіше інтереси потерпілих зачіпаються в разі зупинення та закриття кримінальних справ. Практика дає чимало прикладів, коли саме під час зупинення й закриття справ допускаються найгрубіші порушення прав людини, яка фактично постраждала від злочинного посягання. І правильно вказує В.Є. Юрченко, що зупинення провадження у справі з будь-яких підстав завжди торкається законних інтересів потерпілого[13].
Тому особливого значення слід надати правам і законним інтересам у разі зупинення провадження в справі. Таке провадження може бути зупинене у трьох стадіях кримінального процесу: попереднього розслідування, віддання до суду, судового розгляду. Перелік підстав для зупинення неоднаковий, більше всього їх у стадії попереднього розслідування. Стаття 206 КПК України передбачає такі підстави зупинення слідства: коли місцезнаходження обвинуваченого невідоме; коли психічне або інше тяжке захворювання обвинуваченого перешкоджає провадженню у справі; коли не встановлено особу, яка вчинила злочин.
Зупинення провадження з будь-якої підстави завжди стосується законних інтересів потерпілого. Потерпілий здебільшого зацікавлений у тому, щоб особу, від дій якої він постраждав, було встановлено, притягнено до кримінальної відповідальності, щоб вона зазнала заслуженого покарання. Тому для потерпілого важливо знати, чи справді є підстави для зупинення провадження у справі, чи було вжито всіх заходів для встановлення особи, що підлягає притягненню як обвинувачений, до розшуку обвинуваченого.