Важливим методологічним завданням вітчизняної юридичної науки має стати пошук нових пояснень сутності і ролі права в суспільстві, його причинності, відхід від традиційних для радянського правознавства спрощених концепцій причин і джерел правотворення, лінійного характеру прогресу в праві тощо. З історичної точки зору, з того факту, що твердження Гегеля нібито свідомість визначає буття було некоректним та однобічним, зовсім не випливає правота Маркса, який вважав, що, навпаки, буття визначає свідомість. У реальному житті, історії жодне з цих тверджень не є абсолютно справедливим. Буття і свідомість, матеріальні і духовні явища неподільні і взаємодіють одне з одним. Не випадково Ф.Енгельс наголошував, що "взаємодія виключає всіляке абсолютно первісне і абсолютно вторинне...". Інша річ, що, в залежності від конкретно-історичних умов, духовні або матеріальні, економічні і юридичні і т.п. фактори можуть відігравати чільну роль у житті суспільства, і їх черговість є цілком обумовленою. Тому відтворення і розвиток суспільної, зокрема правової, свідомості потребують до себе, принаймні, такої ж уваги, як відтворення і розвиток суспільного буття.
Хоча все ж слід зазначити, що природно-історичний процес ускладнення суспільного буття, стрімке підвищення рівня технологічного розвитку суспільних відносин, різке погіршення екологічного середовища, інші глобальні процеси об'єктивно сприяють зростанню ролі соціального управління, його державно-правових форм. Це, в свою чергу, потребує новітніх прогностичних знань, обумовлює зростання значущості сукупного суспільного інтелекту, суспільної правової свідомості, гуманістичного виміру права, підвищення ролі духовних засад у житті людства. Але зазначене ніякою мірою не ставить під сумнів значущість самого буття, матеріального у механізмі взаємодії з духовним. Істина, певно, — і в цьому можна погодитися з думкою англійського дослідника Г.Дж.Бермана — полягає у тому, що для одних епох і одних регіонів світу більш вагомими в процесі їх розвитку є економічні фактори, для інших — політичні, для третіх — релігійні, для четвертих — правові і т.д. Те ж саме відноситься до історії розвитку конкретної країни. Вирішальне значення в цьому аспекті за всіх часів і у всіх регіонах мають спосіб і міра взаємодії матеріального і духовного, буття й свідомості[7]. Рівень людського пізнання та достовірність знань про спосіб і міру стають однією з головних умов самозбереження людства. І в системі цих знань значну роль відіграють знання про правову природу речей, право, правову і юридичну свідомість, відносини, культуру тощо.
Ці явища супроводжують людство протягом усього його цивілізаційного шляху розвитку, вони ускладнюються паралельно з соціальним прогресом, наповнюючи в різні історичні періоди праворозуміння якісно новим змістом, формуючи конкретно-історичну правову парадигму. В цьому сенсі історичний вимір права, правового порядку в суспільстві становить, певну таємничу єдність, в якій минуле і майбутнє живуть в теперішньому і яка складає в суспільстві те невидиме ядро, з котрого черпається його життєдайна сила". Певною мірою майбутній, теперішній і минулий правовий розвиток людства, прогрес у праві мають одну долю, але не стільки у розумінні її як чогось єдиного та монолітного, скільки у розумінні того, що вона складається як із загального, так і особливого минулих, теперішніх і майбутніх часів різних співтовариств, в яких живе і розвивається людина, та різних правових систем, що створені цими співтовариствами. Що ж до загальних характеристик світового правового розвитку, справжнього прогресу у праві, то до них, зокрема, можна віднести невпинне тяжіння юридичних норм до правових принципів і ідей, подібних, хоч і не тотожних, до моральних вимог, наростання гуманістичного змісту права. "Незважаючи на усі коливання і зигзаги прогресу, — писав В.Соловйов, — все ж таки залишається безсумнівним, що рівнодіюча історії йде від людожерства до людинолюбства, від свавілля до справедливості і від ворожого роз'єднання окремих людських груп до загальної солідарності"[8]. Відповідно відбувається поступове зростання якості гуманізму і у праві. Під цим розуміється формування найважливішого атрибуту існуючих цивілізацій, за допомогою якого забезпечується захист автономної особистості, утверджуються громадянський мир і злагода у суспільстві, запроваджуються у життя ідеї справедливості, свободи, мудрості і реалізму.
Сучасну вітчизняну правову парадигму необхідно не тільки теоретично і методологічно окреслити, сформулювати, а й виробити механізм її впливу на реальні процеси законотворення і законозастосування, на формування такої організації суспільного і державного устрою, яка б, грунтуючись на принципі балансу взаємодії і розмежування публічно-правових і приватно-правових засад соціально-економічного порядку, сприяла б досягненню рівноваги між економічною ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю розподілу його результатів — матеріальних і духовних благ.
Методологічні підходи до вивчення зарубіжного досвіду економіко-правового розвитку. Теоретичні і методологічні засади вітчизняної правової парадигми повинні сприяти не лише дослідженню національних особливостей розвитку правової системи, а й конструктивно критичному вивченню і практичному використанню світового досвіду правового суспільного прогресу, проте тільки в історично і логічно виправданій для нашого суспільства схемі розвитку суспільних відносин. Без глибокого усвідомлення процесів, що відбуваються в економічному і правовому розвитку у світі, сьогодні неможлива ефективна практика законотворення і застосування законів у різних сферах життєдіяльності українського суспільства, неможливо зрозуміти закономірності і перспективи власного національного економічного і правового прогресу, неможливе його наукове прогнозування. Зокрема, різноманітний зарубіжний досвід становлення і функціонування змішаної економіки, її правового порядку може бути використаний вітчизняними законодавцями у процесі законотворення як моделі певних законодавчих актів або правових технологій. З цієї точки зору інтерес становить, передусім, вивчення законодавства, що обслуговує розвинуту ринкову економіку країн політичної демократії, де цивільні кодекси як кодекси приватного права існують без особливих великих змін десятиріччями (наприклад, Кодекс Наполеона існує з 1804 року, а німецьке Цивільне Уложення — з 1871 року).
Однак важливо враховувати, що на конкретні історичні національні і зарубіжні економічні та юридичні факти, події, інституції тощо необхідно дивитися лише як на можливі аналоги, варіанти рішень певних суспільних проблем, які вже тією чи іншою мірою колись і десь реалізовані. Правові поняття, які застосовуються в юридичній науці та практиці, такі ж мінливі за своєю суттю і змістом, як рухливі, динамічні самі життєві процеси. Право завжди відбиває національні історичні традиції і суспільні умови сучасної для нього епохи. Не випадково через певні історичні інтервали, коли в суспільстві відбуваються якісні зміни в реальних матеріальних і духовних відносинах, в середовищі науковців повторюються на якісно іншому рівні дискусії щодо розуміння права. Тому, як видається, некоректно з наукової точки зору і навіть небезпечно з прагматичної "модернізувати" світову історію економічного і правового суспільного розвитку та робити висновки щодо подій далекого минулого на підставі поглядів кінцяXX ст., сучасних уявлень про добро і зло, економічну ефективність і соціальну справедливість тощо. Водночас некоректно і сліпо переносити на сучасний національний грунт старий і чужий економічний і правовий досвід та знання, не визначившись з особливостями конкретно-історичного стану нашого суспільства, навіть не усвідомивши його недалеке минуле — і добре, і зле. В цьому розумінні можна стверджувати, що правий був Гегель, коли писав:
"...Досвід та історія вчать, що народи та уряди ніколи нічому не навчилися з історії і не діяли згідно із повчаннями, які можна було б дістати з неї. В кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха являє собою настільки індивідуальний стан, що в цю епоху необхідно і можливо приймати лише такі рішення, які випливають з саме цього стану... Бліді спогади минулого не мають ніякої сили супроти життєвості і свободи сучасності".
Не можна компенсувати відсутність в Україні реального демократичного соціально-культурного, правового середовища спробою вивести і застосувати правові категорії і поняття не з власного правового досвіду, а з науково-практичного досвіду країн розвинутої демократії, де історичному природно-еволюційному розвитку ринкових відносин синхронно корелювали становлення громадянського суспільства і правової держави відповідного рівня розвитку. При цьому некоректно посилатися і на експертні оцінки західних вчених-правників, чиї знання і досвід базуються на дослідженнях юридичних відносин і проблем далеко не адекватних суті, змісту і особливостям суспільних відносин і проблем перехідного періоду в Україні. Можна погодитися з тією точкою зору, «що у численних рекомендаціях західних експертів східноєвропейським реформаторам більшою чи меншою мірою присутній синдром, який можна було б охарактеризувати як ринкове мислення, яке застосовується в умовах ще не ринкової економіки».