Із цих двох поглядів на самогубство як душевну хворобу — другий виглядає найменш категоричним і найменш переконливим, якщо врахувати, що в його прибічників не може бути негативного досвіду. Справді, годі дослідити всі випадки самогубств і зробити висновок про вплив на них психічної хвороби. Можна хіба що розглянути окремі, часткові випадки, котрі, які численні вони не були б, все ж не зможуть служити базою для наукових узагальнень; якщо навіть протилежне не доведено,— теоретично його ймовірність залишається. Більше того, доказ на користь протилежного погляду, якщо коли-небудь його наведуть, може стати вирішальним. Якщо ж знайдуться докази, що самогубство є психічне захворювання, котре по-своєму розвивається й має власну специфіку, то питання буде з'ясоване однозначно,— всякий самовбивця є божевільний.
І все ж таки: чи й справді існує такий вид мономанії, як суїцид?
Теорія мономанії
Якщо припустити, що самогубчі нахили і є різновидом божевілля, то, будучи за своєю природою особливим і цілком визначеним явищем, вони становлять окремішний вид психічного захворювання й зводяться до одного-єдиного акту. Аби кваліфікувати їх як неодмінну ознаку патології, потрібно, щоб вони виражалися в цьому одному акті; якщо ж вони набирають множинного характеру, то їхнє визначення втрачає сенс внаслідок однієї численності. Кваліфікуючи психічні патології, традиційна термінологія визначає мономанію як обмежений вид психозу. Мономаном називають хворого, який в основному при добрім розумі, за винятком якогось одного пункту, який становить собою певну хибу локального характеру. Приміром, у якісь певні моменти в мономана виникає абсурдний ірраціональний потяг до крадіжок, пияцтва чи лихослів'я; при цьому всі інші його вчинки, як і наміри, залишаються в межах суворої норми. Отож, якщо суїцид і є психічне захворювання, то він може бути тільки мономанією, як його, врешті, найчастіше й кваліфікують .
І навпаки, деякі дослідники заявляють, що, прийнявши мономанію за особливий різновид хвороби, дуже легко можна піддатися спокусі ввести у цей розряд і самогубство./ Насправді ж цей вид захворювання, навіть згідно з визначеннями, які ми щойно наводили, характеризується тим, що воно не справляє якогось відчутного впливу на психічну діяльність. Як у мономана, так і в здорової людини, основи психіки залишаються неушкодженими; різниця в тім, що у першого спостерігається певний психічний стан, який на тлі психічних процесів винятковий своєю пластичністю. І справді, мономанія, коли розглядати її в розряді схильностей, становить собою просто перебільшену пристрасть, а якщо оцінювати її в шкалі уявлень,— нав'язливу ідею, котра, однак, набрала такої інтенсивності, що заполонила всю особистість. відібравши в неї свободу вибору. Так, самолюбство з нормального стану переростає в хворобливий, а відтак, і в манію величі тоді, коли воно сягає масштабів, у яких всяка інша психічна діяльність стає немов би паралізованою. Так що досить одного прикрого сплеску почуттів, аби порушити психічну рівновагу й викликати мономанію. Таким чином, схиляємося до висновку, що самогубство виникає під впливом якихось аномальних пристрастей, котрі раптово поглинають всю енергію чи принаймні блокують її на довгий час; з певною імовірністю можна припустити навіть, що потребуються певні зусилля такого роду, аби нейтралізувати непереборний інстинкт самозбереження. З другого боку, багато самогубців нічим не відрізняються від нормальних людей, аж поки не вчинять того жахливого акту, який уриває їхнє життя; одне слово, немає жодних підстав приписувати їм якийсь загальний психоз. Ось чому самогубство під виглядом мономанії було класифіковано як одну з психічних хвороб.
Поставимо, однак, запитання: чи справді існує таке психічне захворювання, як мономанія? Протягом тривалого часу це явище не піддавали сумніву; психіатри одностайно й без жодних застережень погоджувалися з теорією часткової манії. Вона вважалася доведеною клінічними спостереженнями, більш того, її подавали як одну з основ психічної доктрини. вважалося беззаперечним, що психіка людини складається з чітко визначених схильностей і окремішних сил, котрі перебувають у елементарній взаємодії, але можуть діяти й ізольовано одна від однієї; тому здавалося цілком природним, що якийсь із цих чинників улягає хворобі незалежно від інших. І якщо людина має високий інтелект, але їй бракує розвинених вольових якостей, або якщо вона винятково чуттєва, але не володіє інтелектом, то чому б хворобі не впливати на її розум чи волю, залишаючи незмінною чуттєвість, чи й vice versa?
Застосовуючи такий підхід до спеціальних видів схильностей, котрі складають психіку, було зроблено висновок, що патологія може впливати або лише на схильність, або на дію, або на окрему ідею.
Нарешті, незалежно від цих часткових виявів, у мономанів спостерігається загальна психічна патологія, котра власне й становить основу хвороби, так що нав'язливі ідеї в її структурі є лише поверхові й дочасні прояви. В основі цього стану лежить або виняткове збудження, або скрайня депресія, або ж загальний розлад психіки. Як у діях, так і в мотивах спостерігається порушення рівноваги. Хворий висловлює судження, але вони позбавлені послідовності; його поведінку не можна назвати абсурдною, однак вона хаотична. Отож, не можна з певністю сказати, що патологія присутня тут лише якоюсь мірою,— як тільки хвороба торкається психіки, то захоплює її цілком.
Втім принципи, на яких будується теорія мономанії, суперечать даним сучасної науки. Стара теорія психічних схильностей не знаходить прибічників. У окремих способах свідомої дії вбачають спільне функціонування, а не окремішні мотиви, котрі об'єднуються і взаємодіють лише в межах метафізичної субстанції на сьогодні вважається неможливим, щоб патологія одного нахилу не позначалася на інших властивостях психіки. Це взаємопроникнення в функціонуванні мозку відбувається так само непомітно, як і в решті організму, оскільки психічні процеси не можуть ізольовано перебігати в тому чи іншому органі зокрема, отож виглядає неймовірним, щоб патологія якогось із психічних процесів не впливала на інші. Розподіл психічних процесів між різними ділянками мозку не є чітко визначений, про що свідчить та легкість, з якою вони дублюють одна одну, коли якась із них не в змозі виконувати свою функцію.
Отже, взаємодія ділянок мозку досить складна, й хвороба не може вразити одну, не зачіпаючи при цьому інших. Точніше кажучи, це виключено,— вони не можуть витворити якусь нав'язливу ідею або манію, не порушуючи при цьому самих основ психіки. Адже уявлення й схильності не існують відірвано від психіки; вони становлять собою елементарні частки, духовні атоми, сполуки яких формують психіку. Таким чином, вони не можуть мати патологічного характеру, якщо не буде порушено загальний психічний стан.
Але якщо психічні патології за своєю природою не можуть локалізуватися, то не може існувати й мономанія в її чистому вигляді. Патології, які прийнято називати локальними, походять від глибших, фундаментальних збурень; власне, це й не хвороби, а лише часткові, вторинні вияви загальніших захворювань. А якщо немає такого явища, як мономанія, то не може бути й такого її виду, як суїцид, а отже, суїцид не є окремим видом божевілля.
Типи самогубних схильностей:І.
1. Маніакальний суїцид. Поштовхом до самогубства служать то галюцинації, то хворобливі уявлення. Хворий завдає собі смерть, щоб уникнути небезпеки, або уявної ганьби, чи улягаючи таємничому голосові неба тощо. Однак мотиви й способи перебігу такого самогубства відображають основні ознаки хвороби, яка стає причиною суїциду й котру можна кваліфікувати як манію. Це захворювання характеризується винятковою мобільністю. Найрізноманітніші, часто суперечливі думки та почуття чергуються в свідомості маніяка з карколомною швидкістю. Його психіка перетворюється в шалений вихор. Щойно наступає якийсь певний стан, як його тут же міняє інший. Те ж саме відбувається й з мотивами, від яких залежить манія самогубства: вони виникають, щезають або трансформуються в неймовірному темпі. Ось народжується галюцинація чи нав'язлива ідея, котрі дають поштовх до самознищення; відбувається спроба самогубства; відтак попередній стан щезає, і якщо спроба була невдалою, то хворий до неї не повертається, принаймні протягом деякого часу. Якщо ж вона повторюється, то вже з інших мотивів. До таких раптових змін може спричинитися найдрібніший інцидент. Один такий хворий, силкуючись накласти на себе руки, кинувся в річку, яка виявилася настільки мілкою, що там неможливо було втопитися. Коли він бовтався у воді, намагаючись відшукати глибшу місцину, якийсь митник, запідозривши його в самогубчих намірах, прицілився з рушниці й змусив його під страхом смерті вилізти на берег. Хворий відразу ж заспокоївся й пішов додому, облишивши думку про самогубство .