2. Меланхолійний суїцид. Цей вид самогубства пов'язаний із загальним станом скрайньої депресії, гіпертрофованого суму, від чого хворий не здатен тверезо оцінювати стосунки, в яких перебуває до нього оточення. Утіхи його більше не цікавлять; світ він бачить в темних барвах. Життя видається йому або ж нудним, або ж болісним. Якщо всі ці ознаки набирають стабільності, виникає потяг до самогубства; він відзначається високою стабільністю, а загальні мотиви, які його зумовлюють, протягом усього періоду залишаються незмінними. Молода дівчина, котра з'явилася на світ од цілком здорових батьків і дитинство своє провела на селі, змушена була в чотирнадцятирічному віці податися в місто, аби продовжити освіту. З цього часу вона стала почувати глибоку затаєну тугу, бажання усамітнитися, про яке вона не раз говорила, а незабаром і потяг до смерті, від якого ніхто не міг її розрадити. «Цілими годинами вона сидить нерухомо, з поглядом, втупленим у землю, із зігнутою спиною, і загалом справляє враження людини, котра чекає на якесь лихо. Поклавши собі за мету втопитися, вона стала шукати віддаленої місцини, аби жодна душа не могла прийти їй на поміч». Утямивши, однак, що задуманий нею чин карається законом, на деякий час вона від нього відмовилася. Через рік потяг до самогубства все ж повернувся, причому настільки сильний, що спроби ці повторювалися одна за одною.
Часто до цього вселенського суму долучаються галюцинації та нав'язливі ідеї, котрі прямо призводять до самогубства. Все ж слід зазначити, що вони не такі минущі, як і ті, котрі доводиться спостерігати в маніяків. Навпаки, вони дуже стабільні, так само як і загальний стан, котрий їх породжує. Страхи, що невід ступно точать пацієнта, докори совісті, яких він собі завдає, журба, котру він почуває, завжди ті самі. Отож, якщо цей тип суїциду, так само як і попередній, спричиняється уявними мотивами, все ж він відрізняється хронічним характером. Саме тому він дуже стійкий. Хворі цього типу з цілковитою незворушністю готують знаряддя самогубства, в досягненні своєї мети вони виявляють наполегливість і часом неймовірну винахідливість. Ця методичність докорінним чином відрізняється від нестабільності маніяка. Коли в останнього спостерігаються лише тимчасові напади, без стійких мотивів, то в першого потяг до самогубства спричинено тривалим станом, пов'язаним із загальним характером пацієнта.
3. Нав'язливий суїцид. У цьому випадку самогубство не мотивоване жодною причиною, реальною чи надуманою, а походить від нав'язливої ідеї, котра без видимих причин зненацька заволодіває свідомістю хворого. Він цілком поглинутий бажанням заподіяти собі смерть, хоча й усвідомлює, що на це нема жодної розумної підстави. Це свого роду інстинкт, над яким не мають влади ані логіка, ані глузд,— щось подібне до нав'язливого бажання красти, вбивати чи палити, котре довго описували як мономанію. Оскільки пацієнт усвідомлює абсурдність свого потягу, то попервах намагається з ним боротися. Однак протягом того часу, коли ця боротьба точиться, він почуває сум, йому бракує повітря, а під грудиною з'являється тривожне відчуття порожнечі, котре зростає кожен день. Саме з цієї причини цей тип суїциду інколи називають ще тривожним суїцидом. Ось які зізнання робить хворий Брієру де Буасмону, котрий описав цей стан: «Працюючи в торговому домі, я справно виконую свої обов'язки, одначе всі мої дії автоматичні, й коли хто-небудь до мене звертається, то мені здається, ніби слова його бринять в порожнечі. Найбільша моя мука полягає в тому, що мене точить невідступне бажання покінчити з життям, про що я не можу зізнатися жодній живій душі. Ось уже рік, як цей потяг заволодів мною; спочатку я не усвідомлював його цілком; але останні два місяці самогубство заполонило буквально всі мої помисли,— хоча жодної розумної причини для цього в мене немає... Я цілком здоровий; в нашому роду ніколи не було людей з самогубчими потягами; я не розтратив службових грошей, моєї платні вистачає на розваги, яких має зазнавати людина мого віку». Одначе як тільки хворий перестав опиратися цьому потягові й вирішив таки завдати собі смерть, тривожні настрої припинилися й він знову віднайшов спокій. Якщо самогубство навіть і не вдається, то вже самої спроби досить, аби на якийсь час погамувати хворобливий потяг. У цьому випадку можна сказати, що пацієнт реалізував своє устремління.
IV.Імпульсивний, або автоматичний, суїцид. Цей вид самогубства має не більше, мотивів, аніж попередній; ані в реальності,' ані в свідомості хворого немає жодних причин. Але якщо самогубство попереднього типу породжується нав'язливою ідеєю, котра захоплює свідомість протягом більш чи менш тривалого часу й, поволі прогресуючи, підкоряє вольові імпульси, то автоматичний суїцид виникає раптово й спонукає" хворого до негайних дій. Він розвивається в однісінький момент і відразу ж призводить до самовбивчого акту чи принаймні до спроби самогубства. Ця раптовість нагадує манію, котру нам уже доводилося розглядати; одначе маніакальний суїцид має хоча б якусь логіку, дарма що позбавлений глузду. Як не як, а він породжений хворобливими уявленнями пацієнта. Тут же все навпаки: потяг до самогубства виникає відразу ж і цілком автоматично призводить до властивих йому наслідків, хоча жодних логічних передумов для цього нема. Один лише вигляд ножа, прогулянка над краєм прірви тощо — все це блискавично штовхає до самогубчого наміру, а сам акт самогубства здійснюється з такою поспішністю, що часто хворий не усвідомлює що ж, власне, сталося. «Один добродій спокійно розмовляв зі своїми друзями; зненацька він одним стрибком доскочив парапету й, переплигнувши його, кинувся у воду. Коли його витягли з річки й запитали про мотиви цього вчинку, він нічого не міг сказати,— якийсь навальний потяг штовхнув його на смерть незалежно од його волі»1. «Цікаво,— свідчить інший пацієнт,— що я не в змозі пригадати, які ж наміри були в мене, коли вилазив на підвіконня; адже я ніколи і в думках не мав завдати собі смерть чи принаймні не можу цього тепер пригадати». В кращому разі хворі відчувають наближення суїцидного імпульсу і гамують його, не-загайно уникаючи можливих знарядь самогубства.
ВИСНОВКИ
Суспільство може піддавати самогубство моральним санкціям. Все, що воно може зробити, це заборонити ховати самогубця з усіма прийнятими почестями, у невдатних самогубців відібрати певні цивільні, політичні чи родинні права, наприклад, певні атрибути батьківських прав чи право на обрання на якісь громадські посади. Гадаємо, громадська думка без особливих заперечень прийняла б таку систему санкцій, котра передбачала б поразку в правах кожного, хто бажав би ухилитися від своїх основних обов'язків. Одначе якими б правомірними не були ці моральні заходи, а їхній вплив на самогубство завжди відзначатиметься дуже низькою ефективністю; було 6 глупством вважати, що вони зможуть погамувати настрої, котрі характеризуються таким високим ступенем інтенсивності.
Отож, самі по собі вони не здатні сягнути до джерела цього лиха. Адже якщо ми відмовляємося накладати на нього законодавчі обмеження, то причина полягає в тому, що ми не вбачаємо за ними якогось особливо вираженого аморального характеру. Ми полишаємо йому можливість для вільного розвитку, тому що воно не викликає в нас такого обурення, яке викликало воно в людей минулої епохи. Одначе законодавчі постанови аж ніяк не пробудять нашу моральну чуттєвість. Законодавець не може зробити так, щоб якийсь факт видавася нам аморальним чи, навпаки, гідним усякого захоплення. Якщо закон піддає карним санкціям ті вчинки, котрі публічна свідомість розглядає як нешкідливі, то обурення наше викликає саме закон, а не вчинки, які він карає. Наша скрайня поблажливість до самогубства зумовлена тим, що, засуджуючи самогубство, ми одночасно засуджуємо й самих себе, оскільки духовний стан, який породжує цей трагічний чин, відзначається дуже поширеним характером; ми надто просякнуті цією психологією, а тому схильні бодай частково, а все ж виправдовувати самогубство. Але в такому разі слід впливати прямісінько на песимістичні настрої, повертати їх у звичне русло й утримувати в цьому стані, вилучити з-під їхнього впливу абсолютну більшість суб'єктів і зміцнити їхній моральний стан. І якщо вони відновлять свій моральний стан, то їхня реакція належним чином буде спрямована проти чинників, котрі загрожують їхній цілісності. Більш не треба буде з усіх сил вигадувати якусь систему репресивних заходів; вона виникне сама по собі, зумовлена потребами нової ситуації. До тих пір така система буде неодмінно лишатися штучною, а значить, і не приноситиме якогось великого зиску.
Виховання дає можливість впливати на характер, то чи не досить було б виховувати мужні характери, котрі таким чином були б менш поблажливі до людей зі слабкою волею? Ця думка належить Морселлі. Як він вважає, профілактика самогубства зводиться до такого рецепту: «Розвивати в людині здатність до узгодження своїх думок і почуттів, щоб вона була в змозі переслідувати певну мету в житті; одним словом, надавати моральному характерові сили й енергії». Інший мислитель приходить до такого ж висновку: «У який же спосіб,— запитує М. Франк,— можна вплинути на чинники суїциду? Поліпшуючи виховну справу, розвивати не лише інтелект, а й характер, не лише мислення, а й переконання».
За нашого часу політична система великих європейських держав надто вже далека від окремого індивіда, щоб чинити на нього достатньо ефективний і тривалий вплив. Оті нечисленні зв'язки, котрі існують між нашим повсякденним функціонуванням і цілісінькою сукупністю публічного життя, мають надто вже опосередкований характер, щоб ми отримали живе неперервне почуття причетності до політичної системи суспільства.