Нехай дійде до нас голос Божий і тепер, в часі великого посту. Прийдімо, подивімся скільки людей горнеться до святого Причастя, то також мусить і нам про щось говорити, бо без причини вони не йдуть. Видно щось там знаходять, якусь поміч дістають. Це і мене має спонукати, принаймні раз у рік очистити своє серце і зблизитися до святого Причастя. Бо наш Спаситель для того залишився серед нас, щоб ділити з нами долю і недолю в нашому нелегкому житті.
Промовляє до нас Господь і через оточуючу природу, навіть через пори року. Дивіться, недавно була зима і все померзло, ніби неживе. Тепер весна. Трохи сонце пригріло,— як все пробудилося, як береться до життя. То Бог нас закликає. Символом того весняного життя є те, що ми повинні також оживити своє внутрішнє життя, яке спало, яке було занедбане. Маємо очистити гріховний порох. Треба зробити порядок у своїй душі, як робити порядки в хаті перед Великоднем.
І через хвороби не раз промовляє Бог до свого створіння. Була людина здорова і раптом захворіла. Це також голос Божий, Божий знак, що в нас там несподівано щось занепало, змінилося.
Промовляє до нас голос Божий і через смерть наших найдорожчих, найближчих чи знайомих. Різними способами промовляє до нас Господь. Слухаймо все голосу Божого, бо то є святий і благословенний час реколекцій. Треба переглянути наше життя, переглянути І застановитися: заповнити прогалини, позагоювати рани усунути гріховне порохно, замінити смерть життям Божим. Це ціль і життя наших реколекцій, бо тепер, в часі реколекцій панує такий спеціальний настрій — всі йдуть до сповіді і ми також. Справ душі не можемо відкладати на майбутнє.
Допоможи нам у цьому, Всемогутній Боже, щоб ми добре використали цей час святих реколекцій, бо, дійсно, часу життянебагато, а маємо спасти душу— це наш найсвятіший обов'язок. "Ось тепер— час сприятливий, ось тепер — день спасіння" (2 Кр. 6, 2), час святих реколекцій і віднови нашої душі. Мати Божа, спомагай нас своєю ласкою. Амінь.
2. Повернення до Бога
Нічого так не бажає ворог нашого спасіння, як того, щоб ми відклали на майбутнє виправлення нашого життя. Розповідають, що Велзевул екзаменував молодих чортиків. На іспиті запитує одного:
— Що ти скажеш людям, як їх переконаєш, щоб вони прийшли до пекла?
— Буду їм говорити, щоб не молилися,— відповідає молодий чортик-студент.
— Ти дурний. Іспиту не склав. А ти, що скажеш?— звернувся до іншого.
— А я скажу, щоб не ходили до церкви.
— І ти не мудріший. Іди ще вчися! А ти, що скажеш?— питає наступного.
— Та я скажу, що треба молитися, треба ходити до церкви і сповідатися, але маєте ще час. Будете старі, то будете тим всім займатися. Зараз треба насолоджуватися життям, поки молоді!
— О, дуже мудро, дуже добре. Ти склав іспит. Як так будете всі поступати, то наповните пекло.
Мої любі, чи це не є правдою нашого життя? Як часто ми відкладаємо найважливіші справи нашого життя. Маю ще час...
А скільки разів бідна жінка плаче, намагається переконати свого чоловіка, а він тільки одне твердить: "То моя справа!" Не твоя, а ваша спільна справа — спасіння одне одного. То не може бути справа моя чи твоя, бо в родині немає "я" і "ти", а є лише "ми"! Скільки не раз сліз пролиє бідна мама, щоб син покаявся, звернув з блудної дороги. Тому почуймо голос Божий і в голосі наших батьків, жінки, а не раз і чоловіка. Щоб не було запізно!
Читаєте пресу і напевне знате, що немає доби, щоб не сталося якогось нещастя, трагічного випадку, чи якихось катаклізмів. Скільки було тих повеней, землетрусів навколо нас лише в минулому році. Ніколи не знаємо, що може нас стрінути через хвилину.
Скільки людей, сідаючи не раз поспіхом до літака, авта чи поїзда ніколи не здогадуються, що не повернуться більше назад і не прибудуть до місця призначення. Не встигнуть також зробити колись відкладеної справи щодо спасіння власної душі. Бо — запізно!
Для нас сьогодні ще не запізно. Ми сьогодні ще в поїзді нашого життя. Ми їдемо. І прийшли сьогодні на реколекції, щоб багато справ, які є в нашому житті, врешті полагодити.
Щоб не було колись каяття без вороття. В одного відомого англійського письменника несподівано помирає молода дружина. Він тільки тепер розуміє, як мало приділяв їй часу і уваги, бо був завжди зайнятий своїми справами. Плаче тепер, побивається. Цілує свою померлу дружину: "Ти мені така дорога, я тебе так любив, але я ніколи не мав часу сказати тобі про це! О! Якби я мав ще хоч кілька хвилин, щоб тобі сказати, як я тебе любив!"
Запізно. Вже не скаже. А хоч скаже, то вже не поможе, бо не почує вона того.
Не один в годині смерті скаже: "Мій Боже, коли б я ще мав хоч кілька годин, щоб міг ще піти до церкви помолитися, і врешті, по-людськи висповідатися! Щоб ще хоч раз вислухати Службу Божу." Запізно. Вже ноги не слухають, руки не піднімаються. Уста змовкають.
Скільки разів мене кликали до шпиталю. Приходжу, а той хворий не подає вже ознак життя, машина тільки за нього дихає. Питаю: “Чи чуєш мене, я священик. Як мене чуєш, то жалуй за гріхи”,— нічого не реагує. А раз так трапилось, що нічого не реагував, а з очей виплили сльози. Видно, він був свідомий, але не міг говорити. Тоді спокійно я дав розрішення, бо важливий є жаль. А жаль він виразив хоч через сльози.
Тепер, в час реколекцій, вертають з дороги блудні сини. Часами — і блудні доні. Так, була собі одна така доня. Опустила вона свою матір і пішла з хати до міста. Пішла — і не знати, де її шукати. Різні недобрі чутки доходять до матері про її доню. Серце матері болить і страждає. Не витримала вона і пішла за донею. Прийшла вона в місто. А воно — велике, чуже. Що робити? Де свою доню шукати? А мала ж та мати кілька своїх знимок зі собою. От і витягла вона їх, витягла ще й чисті картки паперу, причепила знимки до карток, а на картках написала два слова: "Доню, вертайся!" Та й розвісила ті картки у різних місцях.
Йшла якось та блудна доня вулицею. Раптом бачить — на стовпі картка, а на ній — мамина знимка і написані маминою рукою слова: "Доню, вертайся!". Ворухнулося щось у ній, промовило. В тій же хвилі вирішує вона повернутися додому. Дісталася до села аж вночі. Йде додому і тривожиться: як увійде так пізно? Двері ж певно замкнені. Підходить до хати — аж двері незамкнені. Ввійшла до середини, глянь — а мати, щаслива, чекає на неї:
— Доню моя! Відколи ти пішла з хати, ті двері були відчинені день і ніч, щоб ти могла кожної хвилі повернутись! То, доню — двері мого серця материнського!
Так чекає кожного дня і години наш милосердний Отець, щоб ми могли кожної хвилини найближчим поїздом до нього повернутися. Сьогодні поїзд Божого милосердя заїхав до вашої парафії. Отже, хто чує, що в нього щось там не так, не в порядку, нехай постановить собі найближчим поїздом вертатися до Небесного Отця, а тоді буде радість велика в небі, навіть над одним грішником, що навертається, ніж над 99, що не потребують поправи.
Повертаймося, бо годинник смерті б'є кожного дня. Б'є без перерви 24 години на добу. Але в той благословенний час святого ювілею тут, у вас, б'є годинник Божого милосердя, Божої любові, без перерви, з великою силою і наснагою, з благословенням. Скористаймо з часу Божої ласки, заки вдарить востаннє годинник нашої смерті. Амінь.
1. Для чого живу
Дві тисячі років тому Ісус говорив до своїх учнів і його слова актуальні і по сьогоднішній день. Дві тисячі років лунають ті слова в наших храмах: "Прийдіть до мене всі обтяжені, струджені, а я вас скріплю, втішу, успокою" (Мт. 11,28).
Є така картина професора Реч, що називається "Боротьба за душу людську". Що ж там, на тій картині? Саркофаг, труна, а на ньому шахівниця. З однієї сторони — череп, а з другої — змій. З однієї сторони шахівниці розсівся сатана, а з другої — юнак, задуманий над ходом шахівниці. Від його ходу залежить доля його душі. Гра йде за його душу. Ангел-хоронитель аж затулив собі очі, так боїться за того хлопця. Той ще має останній шанс. Тремтить, щоби останній хід хлопця не став фатальним. Багато вже фігуртієї шахівниці здобув сатана. Здобув невинність, молитву, здобув любов. Тепер все має вирішити останній хід.
Мої любі, чи така гра за нашу душу не відбувається в кожному з нас? Скільки-то за останній лише рік здобув сатана фігур і з нашої шахівниці? Не одне здобуває у нашої молоді — невинність, молитву, почуття, а ще недавно все було добре. Здобув любов, здобув невірність подружню, не один аборт здобув для себе. А скільки тих своїх фігур ми самі, не опираючись, йому віддавали?
Часто говоримо про душу. Чим же ж є наша душа? Знаємо, що людина — це тіло і душа. Про тіло знаємо все. Дбаємо про нього, кормимо, а хлопці часто й поять його, бо воно так хоче! Наші кохані жіночки щоденно фарбують його, прикрашають. А всі разом докупи — лікуємо його, бо тих хворіб, не знати навіть яких скільки маємо. Лікуємо хвороби, бо кожному його життя миле, але знаємо, що кожне тіло раніше чи пізніше піде туди, звідки вийшло, до землі.
А душа? Мало ми згадуємо про душу, бо все зайняті тільки тілом. Душу спихаємо на сірий кінець. А вона є важливішою за тіло. Вона від Бога вийшла і до Бога має повернутися. Вона вічна, вже як заіснувала раз, то ніколи не перестане існувати. Навіть як не хочемо, вона жити буде вічно. Отже ж, чим є наша душа? Яка її вартість, що Ісус Христос сказав: "Хто б цілий світ здобув, а душу свою занапастив, то що йому це поможе" або "Що людина може дати взамін за свою душу" (Мр. 8,36-37).
В часі Великого посту часто співаємо в церкві "Під хрест твій стаю". То ж станьмо духом під тим хрестом і спитаймо: "Сину Божий, чого варта моя душа? Нащо був твій вертеп, твої ясла, нащо ти, як мала немічна дитина, прийшов до нас перед двома тисячами років? Нащо були твої трирічні мандрівки, нащо ти жив у Назареті, нащо були твої повчання, притчі? Про ту заблукану овечку, яку ти знайшов замотану десь у терні, як ніжно її виймаєш, кладеш собі на рамена, і тішишся нею, як мала дитина (Лк. 15,4-7). А нащо була така близька нам притча про блудного сина? Хто з нас не бачить себе самого в тій притчі? Чому так радієш, як той син заблуканий вертається? Ти не чекаєш, поки він прийде до тебе, але ти сам спішиш йому назустріч. Береш його у свої рамена... Обняв, поцілував, наказуєш бенкет робити: радійте, бо син мій любий віднайшовся! (Лк. 15,11-32). Нащо була твоя цілопальна жертва, страсті, твоє бичування і терням увінчання? Нащо спливала кров по твоєму тілі? Нащо твій хрест на Голгофті і ти, розтягнений, як струна на ньому закликаєш: "Прийдіть до мене всі" (Мт. 11, 28) і дивіться, як "Бог полюбив світ,що Сина свого Єдинородного дав" (їв. З,16). А той син єдинородний полюбив нас аж до смерті, до гробу, мало того, аж поза гріб, бо залишився з нами навіки в куснику Євхаристійного Хліба. І нащо твої святі Тайни? Чи щоб люди їх часто безчестили? Бо вже і в нас, в Україні були випадки, що розбивали церкви, кивоти руйнували і святі Тайни зневажали. Нащо ти допустив ту зневагу, що в Нью-Йорку в часі служби Божої, яку відправляв кардинал О'Конор і розділяв святе Причастя, до храму святого Патрика впала група гомосексуалістів. Один з них замішався між вірними і прийняв Ісуса в святому Причастю. Тоді вийняв з уст того Агнця Божого, обернувся до людей і сказав: "О, дивіться, що я думаю про вашого Бога",— вкинув його на землю і подопкав своїми ногами.