Смекни!
smekni.com

Спільна власність (стр. 3 из 8)

Вирішуючи питання про можливе переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, який виявив бажання придбати про­дану з порушенням закону частку у спільному майні, суд має переконатися у серйозності і реальності намірів такого співвлас­ника. Доказом цього є внесення позивачем на депозитний раху­нок суду сум, які за договором зобов'язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмо­ви у позові про переведення на нього прав і обов'язків покупця.[9]

Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, оскільки з виділенням учаснику спільної власності на будинок його частки у натурі спільна власність на неї припиняється, решта учасників спільної власності втрачає право привілеєвої купівлі цієї частки. Це, очевидно, має стосуватися також іншого спільно­го майна, відносно якого можливе реальне виділення частки.

Кожен з учасників спільної часткової власності має право ви­магати виділення своєї частки із спільного майна (ч.І ст.115 Цивільного кодексу України). Співвласник має таке право без наведення мотивів. При реалізації права на виділення така осо­ба отримує свою частку у майні і вибуває із складу учасників. Спосіб і порядок виділення встановлюються угодою всіх учас­ників права спільної часткової власності. Однак вони можуть і не дійти до такої згоди, особливо щодо виділення частки у на­турі з неділимого майна. Якщо згоди про спосіб виділення не досягнуто, то за позовом будь-кого з учасників майно ділиться у натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення. Інакше власник, що виділяється, одержує грошо­ву компенсацію (ч. 2 ст.115 Цивільного кодексу України).

Отже, суд насамперед вирішує питання про можливість виді­лення частки у натурі, а грошова компенсація присуджується лише тоді, коли реальне виділення частки у майні є неможли­вим, зокрема у зв'язку з його неподільністю (наприклад, щодо автомашини, холодильника, телевізора). При цьому мається на увазі неподільність майна не у фізичному, а в юридичному ро­зумінні. Так, неподільними з юридичної точки зору є тематичні колекції картин, цілісні майнові виробничі комплекси, зібрання творів одного автора, сервіз, гарнітур меблів. У судовій практиці подільним за певних умов визнається жилий будинок. Проте навіть за умови можливості виділення частки у жилому будинку певні його конструкції повинні перебувати у спільній власності (наприклад, покрівля).

У випадку порушення питання про виділення усіма співвлас­никами фактично відбувається ліквідація права спільної частко­вої власності (поділ). При неможливості виділити кожному з них частку у натурі і відсутності з цього приводу згоди між ними суд вправі присудити все майно одному із співвласників, а решті — відповідну грошову компенсацію.

2.2. Право спільної сумісної власності подружжя.

Право спільної сумісної власності подружжя займає центральне місце у системі майнових відносин між ними. Визначальним тут є принцип спільності нажитого у період шлюбу майна. Юридичне закріплення цей принцип отримав ще у Сімейному кодексі УРСР 1926 р. (його повна назва — Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадського стану Української РСР), зберігши свою життєздатність і у нині діючому законодавстві. Однак детально були врегульовані майнові відносини подружжя лише Основами законодавства Союзу РСР, прийнятими 27 червня 1968 р., і прий­нятим в їх розвиток шлюбно-сімейним законодавством союзних республік. З цього моменту більшість правових норм щодо влас­ності подружжя не зазнала суттєвих змін, що свідчить про вдалість вибраного правового механізму її регламентації.

Спільною сумісною власністю є власність двох або більше власників без визначення часток у праві власності. Суб’єктами спільної сумісної власності можуть бути лише фізичні особи. Спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, якщо інше не передбачено цим Кодексом або шлюбним договором. Спільною сумісною власністю є майно, набуте в результаті спільної праці членів сім’ї, якщо інше не передбачено письмовою угодою між ними.[10]

Майнові відносини між подружжям врегульовані на сьогодні також Кодексом про шлюб та сім'ю України, в якому встановлено принцип спільності придбаного у період шлюбу майна (ст.22). «Майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною власністю». Отже, режим спільності не поширюється на майно, придбане до шлюбу або після його припинення. При цьому юридичну силу має шлюб, укладений у державних орга­нах запису (реєстрації) актів громадянського стану. Нерідко чо­ловік і жінка з певних причин не реєструють шлюб, перебуваю­чи у так званих фактичних шлюбних відносинах. У цьому разі всі спірні питання щодо майна, набутого у період таких відно­син, вирішуються судами відповідно до норм цивільного зако­нодавства, які регулюють спільну часткову власність. Тому част­ка у майні осіб, що перебувають у фактичному шлюбі, повинна визначатися у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті.

Відповідно до діючого шлюбно-сімейного законодавства прид­бане у період шлюбу майно надходить у спільну власність по­дружжя незалежно від їхньої волі, тобто автоматично. Не при­пиняє дію принципу спільності майна тимчасове роздільне про­живання подружжя, викликане відрядженням, відпусткою, пе­ребуванням на лікуванні, проходженням військової служби тощо.

Шлюбно-сімейне законодавство надає подружжю рівні права на спільно нажите у період шлюбу майно. Це стосується і ви­падків, коли заробітна плата подружжя неоднакова за розміром. Більше того, чоловік і жінка мають рівні права на майно навіть тоді, коли один з них займався веденням домашнього господар­ства, доглядом дітей або з інших поважних причин не мав само­стійного заробітку (ч.2 ст.22 Кодексу про шлюб і сім'ю).

Важливе практичне значення має з'ясування питання про те, в який же момент виникає спільна сумісна власність на майно, придбане одним з подружжя. Сімейним законодавством такі відносини не врегульовані. Тому у таких випадках слід керува­тисяЦКУ, ст.128 якого передбачено, що право власності у набу­вача майна за договором виникає у момент його передачі, якщо інше не передбачено законом або договором. Отже, з виник­ненням у одного з них права особистої власності за вказаними підставами автоматично виникає право спільної сумісної влас­ності обох.

Що стосується заробітної плати (інших форм оплати праці), то в юридичній літературі з цього приводу висловлювалися різні погляди. На нашу думку, найобгрунтованішою є давно вислов­лена позиція авторів, які вважали, що режим спільності на такі доходи виникає у момент їх отримання уповноваженим дружи­ною.[11] Така позиція певною мірою узгоджувалася з судовою прак­тикою. Так, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду УРСР у своїй ухвалі від 17 грудня 1975 р. вказала, що заробітна плата, премія, компенсація за невикористану відпустку, нарахо­вані одному з подружжя, які не були одержані і не надійшли у бюджет сім'ї, є його особистою власністю. Таким чином, відпо­відно до судової практики спільна власність не може виникнути раніше одержання подружжям трудових доходів.

Сімейне законодавство не встановлює спеціального переліку майна, яке може бути спільною власністю подружжя. І у цьому, безумовно, немає потреби, оскільки подружжя, як і всі інші гро­мадяни, є суб'єктами цивільних правовідносин. Отже, вони вправі мати у спільній власності все майно, яке взагалі може становити об'єкти власності окремих громадян, визначені законом. Зокре­ма, у спільній власності подружжя можуть бути грошові суми, паєнагромадження у житлових, житлово-будівельних, дачних, гаражних та інших кооперативах, жилий будинок, квартира, ав­томобіль, страхові суми за договором особистого страхування і належні подружжю грошові суми і майно за іншими зобов'я­зальними правовідносинами,[12] а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

У ряді випадків певне майно підлягає спеціальному оформ­ленню або реєстрації (жилий будинок, автомобіль, вклади у кре­дитних установах тощо), що здійснюється за існуючими прави­лами на ім'я одного з подружжя. Незважаючи на це, обсяг прав на таке майно у другого з них не зменшується.

Окремо законодавець виділяє серед спільного майна речі про­фесійних занять подружжя (музичні інструменти, лікарське об­ладнання, комп'ютер тощо). Вони також є сумісною власністю подружжя, але при поділі майна суд може взяти цю обставину до уваги, залишивши їх тому, хто використовує їх у своїй діяль­ності, а другому — присудити відповідну грошову компенсацію (ст.26 Кодексу про шлюб і сім'ю). Не виключаються з числа об'єктів сумісної власності подружжя також виграші по грошо­во-речових лотереях, облігаціях державної позики тощо. Анало­гічно повинно розв'язуватися питання про авторську винагоро­ду, авторський гонорар, право на отримання яких виникло у період шлюбу, оскільки вони є різновидом трудових доходів.

У законодавстві передбачено випадки, коли дошлюбне або інше особисте майно одного з подружжя може стати їхньою спільною сумісною власністю. Такі наслідки настають за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особисте майно одного з подружжя у період шлюбу істотно збільшилося у цінності внаслідок трудо­вих чи грошових витрат другого з подружжя або їх обох (ст.25 Кодексу про шлюб і сім'ю). Проте одного лише факту прове­дення подружжям, наприклад, капітального чи іншого ремонту жилого будинку, придбаного до шлюбу, ще недостатньо для ви­знання його їх спільною власністю. Обов'язково необхідно вста­новити, що таке майно істотно збільшилося у цінності.