Смекни!
smekni.com

Спільна власність (стр. 4 из 8)

Крім спільного майна подружжя можуть мати особисте майно, що належить кожному з них окремо. У законодавстві воно ви­значається як роздільне. Так, роздільною власністю подружжя є майно, яке належало кожному з них до одруження, а також от­римане під час шлюбу в дар або у порядку спадкування (ст.24 Кодексу про шлюб і сім'ю). До роздільного майна подружжя належать також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), незалежно від того, що вони могли бути придбані у пері­од шлюбу на спільні кошти, за винятком коштовностей і пред­метів розкоші (ст.24 Кодексу про шлюб і сім'ю). Такі речі нале­жать тому з подружжя, який використовує їх для своїх особис­тих потреб. При цьому коло речей індивідуального користуван­ня не підлягає розширеному тлумаченню.

Діюче законодавство не дає переліку речей, які слід відносити до коштовностей і предметів розкоші. Під ними слід розуміти особливо цінні речі, використання яких не зумовлене необхідніс­тю у задоволенні звичних потреб громадян. Це можуть бути ювелірні вироби з коштовних металів, каменів, антикварні чи інші унікальні речі, вироби з матеріалів великої вартості. Безумовно, з підвищенням матеріального добробуту народу склад предметів розкоші постійно змінюватиметься. Однак цінності і предмети розкоші, використовувані одним з подружжя, можуть бути і його роздільною власністю, якщо вони були подаровані йому другим з подружжя чи іншими особами або придбані на особисті кошти.

Закон надає чоловікові і дружині рівні права на їхнє спільне майно. Розпоряджаються вони ним за спільною згодою. Чоловік і жінка як співвласники мають право здійснювати різні цивіль­но-правові угоди щодо спільного майна. При цьому учасникам таких угод необхідно додержуватись крім норм цивільного зако­нодавства про правила укладення угод також спеціальних ви­мог, передбачених сімейним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.23 Кодексу про шлюб і сім'ю при здійсненні угод одним з подружжя щодо спільного майна вважається, що він діє за зго­дою другого (тобто діє презумпція згоди другого з подружжя, яка може бути спростована відповідними доказами). Проте, при укладенні угод по відчуженню спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, згода другого з по­дружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Порушення подружжям умов укладення угод може призвести до визнання їх недійсними. Так, якщо на укладення таких угод навіть була формальна взаємна згода, вони можуть бути визнані недійсними за загальними правилами цивільного законодавства. Такі наслідки можуть, зокрема, настати, якщо угоду було укла­дено внаслідок помилки, обману, насильства, погрози (ст.56, 57 ЦК). В усіх випадках є недійсними угоди щодо спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення, при відсутності письмової згоди того з подружжя, який не виступає безпосередньо учасником угоди.

Відносно інших угод, для яких не потрібна письмова згода другого з подружжя, оскільки вона презумпується, сімейне за­конодавство не визначає правових наслідків при фактичній відсут­ності на їх укладення взаємної згоди подружжя. Тому при вирі­шенні подібних спорів у судовій практиці застосовується ст.145 ЦК, якою визначені умови витребування майна власником (в даному разі співвласником) від добросовісного (недобросовіс­ного) набувача.

Подружжю надається також право вступати між собою в усі договірні майнові відносини, які не суперечать закону (ст.27 Кодексу про шлюб і сім'ю УРСР). Переважно це угоди даруван­ня, поділу спільного майна, передачі особистого майна у спільну власність. Якщо угода одного з подружжя спрямована на обме­ження майнових прав другого або дітей, вона повинна визнава­тися недійсною. Укладені між подружжям угоди повинні відпо­відати не лише правилам сімейного, а й цивільного законодав­ства стосовно порядку і форми укладення майнових угод.

Кодекс про шлюб та сім'ю 23 червня 1992 р. доповнено ст.27', за якою подружжю було надано право при вступі в шлюб за власним бажанням укладати угоду щодо вирішення питань жит­тя сім'ї (шлюбний контракт), в якому передбачити майнові пра­ва і обов'язки подружжя. Однак умови такого контракту не по­винні погіршувати становище будь-кого з подружжя порівняно з законодавством України.

Припинення спільної власності подружжя здійснюється, зок­рема, шляхом її поділу між співвласниками. Поділ відміняє ре­жим спільності на нажите подружжям майно і, як правило, є наслідком припинення шлюбу. Поділ спільного майна можли­вий і у період шлюбу (за ініціативою подружжя або у примусо­вому порядку у зв'язку із зверненням стягнення на майно дру­жини-боржника) .

При поділі спільного майна подружжя їхні частини визнають­ся рівними і лише у виняткових випадках суд може відступити від принципу рівності часток, враховуючи інтереси одного з по­дружжя або інтереси неповнолітніх дітей (ст.28 Кодексу про шлюб і сім'ю). Таким чином, суд не може збільшити частку у спільно­му майні за підставами, не передбаченими законом. Відступаю­чи від принципу рівності, суд обов'язково у своєму рішенні по­винен вказати, які саме інтереси одного з подружжя або непов­нолітніх дітей були для цього підставою. При добровільному поділі спільного майна подружжя може встановити за взаємною зго­дою частки у будь-якому співвідношенні. Водночас відповідно до змін, внесених до ст.28 Кодексу Законом від 28 січня 1991 р., суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, здійснюється судом за правилами ст.29 Кодексу про шлюб і сім'ю. Якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може винести рішення: про поділ майна в натурі, якщо це мож­ливо без шкоди для його господарського призначення; про роз­поділ речей між подружжям з урахуванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільному майні; про присуджен­ня майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому його частку грішми. При цьо­му враховуються інтереси неповнолітніх дітей або одного з по­дружжя, що заслуговують на увагу. Існує також ряд особливос­тей поділу того чи іншого майна (жилих будинків, кооператив­них квартир, паєнагромаджень, вкладів тощо).

При здійсненні подружжям прав на спільне і роздільне майно у них можуть виникнути певні боргові зобов'язання — особисті чи спільні. Особистими є всі борги, що виникли до шлюбу або у пері­од шлюбу з угод, спрямованих на задоволення потреб одного з подружжя, а також ті, що виникли із зобов'язань, за невиконання яких відповідальність повинна нести особа прямо передбачена за­коном (наприклад, аліментні зобов'язання). Закономірно, що за особисті борги кожен з подружжя несе самостійну відповідальність. Така відповідальність дружини-боржника настає у межах його роз­дільної і частки у спільній сумісній власності (ст.31 Кодексу про шлюб і сім'ю). При відшкодуванні збитків, заподіяних злочином одного з подружжя, стягнення може бути звернене на все їхнє спільне сумісне майно, коли вироком суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті злочинним шляхом.

По-іншому будується відповідальність подружжя за їхніми спільними боргами. До них належать ті, що виникли за єдиними правовими підставами (наприклад, з угод, укладених подруж­жям спільно, із спільно заподіяної шкоди). Зрозуміло, що за таких обставин повинна наступати спільна відповідальність по­дружжя усім належним їм майном (як особистим, так і спільним). Однак на практиці угоди по придбанню, відчуженню, утриман­ню спільного майна частіше укладаються одним з подружжя. Незважаючи на це, борги, що виникли у зв'язку з укладенням таких угод, за певних обставин можуть бути визнані спільними. Відповідно до ст.31 Кодексу про шлюб і сім'ю України стягнен­ня може бути звернено на все майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, коли рішенням суду встановлено, що зо­бов'язання одного з подружжя було видане в інтересах усієї сім'ї і одержане за зобов'язанням використане на її потреби.

Під інтересами сім'ї закон має на увазі, безумовно, інтереси чоловіка і жінки. Разом з тим борг буде спільним і тоді, коли одержане одним із них майно було використане для потреб дітей, оскільки на кожному з них лежить обов'язок по створенню не­обхідних матеріально-побутових умов для дітей. Можливі ви­падки, коли одержане за зобов'язанням майно використовуєть­ся на потреби або чоловіка, або дружини. Наприклад, одержані чоловіком гроші за договором позики фактично були витрачені на лікування дружини, придбання санаторно-курортної путівки тощо. Незважаючи на це, є підстави визнати такий борг спільним.

Ст.31 Кодексу про шлюб та сім'ю 23 червня 1992 р. доповнена ч.4 такого змісту: «Правила ст.ст.22, 24—26 застосовуються у тому разі, якщо шлюбним контрактом не встановлено інші положен­ня».

В умовах становлення приватної власності, підприємництва виникає питання про можливість застосування норм про спільну сумісну власність подружжя до відносин, пов'язаних з набуттям ними об'єктів приватної власності, прибутків від підприємниць­кої діяльності тощо. З огляду на нове законодавство перешкод для цього не існує (ст. 16 Закону «Про власність»).

2.3. Право спільної власності селянського (фермерського) і особис­того підсобного господарства.

Громадянам надається право ве­дення сільськогосподарського виробництва, окрім суспільного сектору економіки, шляхом утворення самостійного селянсько­го (фермерського) господарства, займатися різними видами інди­відуальної трудової діяльності у формі так званих особистих підсобних господарств.